Історія бійця, якого півтора року вважали зниклим безвісти. У Росії казали, що він – «двохсотий» 10.03.2025 12:10 Укрінформ Після повернення з полону Сергієві Садовському довелося заново знайомитися зі своїм сином – той називав його «дядею»
Сергій Садовський – боєць 57 окремої мотопіхотної бригади 34 батальйону. На фронт потрапив із перших днів повномасштабної війни. Спочатку проходив навчання у теробороні Запоріжжя, потім його перевели до Кропивницького, Львова, а наприкінці березня 2022 року розподілили в бригаду та скерували на Луганський напрямок, у село Новотошківку. Уже у квітні 2022-го Сергій і його побратими потрапили в полон.
«ІШОВ СТРІЛЕЦЬКИЙ БІЙ. МИ ОПИНИЛИСЯ В КІЛЬЦІ»
– Це був такий бій, що не вистачало лише обстрілів із корабля. Все інше було – «Гради», міномети, артилерія, літаки, безпілотники, танки. Ворог нас бачив, як на долоні. Тоді в нас трошки не вистачало техніки, були гранати, автомати, боєприпаси, – починає свою історію боєць.
Сергій та Ольга
Забігаючи наперед, скажу, що із Сергієм та його дружиною Ольгою ми зустрілися у Запоріжжі через пів року після того, як чоловіка звільнили з полону. Він уже пройшов одну реабілітацію, трішки підправив здоровʼя, його скерували на ВЛК.
Під час того бою Сергія поранило в спину (у ділянку нирки) та в лікоть.
– Отримав «неприємне» поранення. Нас «зачищали», ішов стрілецький бій. Опинилися в кільці. Так вийшло, що залишились на позиціях і перебували там до останнього. Нас було шестеро. Одного хлопця вбили, інших трьох – вивели з окопу, а ми з побратимом були у бліндажі, який росіяни тричі обстрілювали і закидали гранатами. Трохи оговтавшись після чергового обстрілу, сказав побратиму, що треба виходити, бо четверта граната буде для нас останньою. Ми почали виходити, – згадує Сергій.
Того дня ворожі солдати зайшли на позиції наших рано-вранці. Росіяни знали, що там є українські військові, і розуміли, що підмоги не буде, бо звʼязок знищили раніше.
– Нас хотіли розстріляти. Але вирішили, що заберуть на обмін. Ми тоді навіть якось зраділи. Але виявилось, що обмін – то не швидко, і чекати довелось понад два роки, – додає.
«НАС ДОПИТУВАЛИ, КАТУВАЛИ, БИЛИ СТРУМОМ»
Сергій у той момент стікав кровʼю. Розповідає, що хтось із росіян почав говорити, що їх ліпше застрелити. Мовляв, навіщо вони потрібні.
– Взяли одного нашого хлопця і хотіли, щоб він провів їх по мінному полю до інших позицій. Якщо вибухне, то вони позаду будуть. Вели його під прицілом. Нам завʼязали очі, потім, коли вже вийшли, посадили в машину. Це були «жигулі», точно памʼятаю. Що то за місце, не знаю, – якась закинута пʼятиповерхова будівля. Там були інші полонені, також із нашої бригади та з 24. Хлопці нас прикривали з правого флангу, коли на позиціях стояли. У тому місці над нами сильно знущалися. Вони різали заживо, – розповідає про початок полону боєць.
– Різали в прямому сенсі? – питаю, боячись почути ствердну відповідь.
– Якщо у хлопців були патріотичні татуювання, то їх вирізали. Хтось кричить, непритомніє, а його далі ріжуть. Було таке, що очі виколювали дротом.
– Хто це був, що така жорстокість?
– Це були ополченці. Луганські… Ті самі українці, тільки на боці Росії.
Сергій розповів, що його та побратимів побили, забрали документи, наділи пакети на голову й відвели до якогось підвалу.
– А ви ж при цьому ще й поранений…
– Так, кровʼю стікав, у мене весь піксель у крові був. Мені сказали, що привезуть у СіЗО і там, можливо, нададуть першу допомогу. Нас три чи чотири години катували, потім приїхала машина, здається, «Урал», і нас везли десь години дві. У Луганську ще «зустрічали».
– Що ви маєте на увазі?
– Били, біля голови стріляли. Кожен день ми з життям прощалися, якщо чесно. Померти можна було, як пальцями клацнути. Начальник їхньої колонії казав: «А що, нам важко написати бумагу, що ти загинув? Ну, одним більше, одним менше». Їм було все одно. У луганському СІЗО я перебував півтора місяця. Допитували, катували, били струмом.. Хіба тільки не ґвалтували.
– А як щодо обіцяного лікування?
– Дали таблетку знеболювального і зеленкою рану обробили, забинтували. Все. Били. Багато разів. Бʼють – а ти мовчиш і лише головою киваєш, бо сказати нічого ж не можеш. Скажеш щось – бити ще сильніше починали. Серед наших були такі, що все говорили в обличчя, і пофіг, що у полоні. Вивозили в посадку і вбивали.
– А після СІЗО куди відправили?
– Мене і ще 87 людей відправили в тюрму. Це було 10 червня. Нам замотали очі, руки. Думали, що на обмін їдемо, а прибули в Луганську виправну колонію.
– Чому подумали, що обмін? Хтось сказав про це?
– Півтора місяця пройшло, а нам здавалося, що рік. Ну, думали ж, довго, пора на обмін і додому.
БУТИ ОДНОЧАСНО ЗНИКЛИМ БЕЗВІСТИ, ПОЛОНЕНИМ ТА «ДВОХСОТИМ»
До розмови долучається Ольга, дружина Сергія. Розповідає, що крайній раз чоловік виходив на звʼязок 22 квітня. Їй почали снитись страшні сни, і вона зрозуміла, що її Сергій бореться за життя. Минуло три тижні, і Ольга звернулась до поліції, військкомату, СБУ із заявою, що чоловік зник безвісти.
25 травня Сергій зателефонував дружині.
– Мені дали подзвонити додому, бо їм треба було мої документи, – вони кудись поділися, коли нас возили з одного місця до іншого, – каже Сергій.
Він згадує, як набрав номер Ольги, а вона запитала, чому так довго не виходив на зв'язок. Проте Оля говорить, що розмова була не зовсім такою.
– Бачу, що дзвінок на вайбер, український номер, незнайомий. Але в слухавці – голос мого чоловіка. Каже: «Це я, твій чоловік, Сергій Садовський. Нас не бʼють, годують, надішли мені документи: УБД, військовий квиток, паспорт. Я більше на звʼязок не вийду». Питаю, а де вони, ті документи? Він каже: «У барсетці». Тоді я зрозуміла, що це – не запис, що він зі мною наживо говорить. Приїхала додому, паспорт у барсетці був, а всього іншого – нема, – ділиться жінка.
Про той дзвінок вона повідомила всі спецслужби, але Сергій більше не телефонував.
Через деякий час колеги по роботі повідомили Олі, що побачили в соцмережах інформацію про загибель її чоловіка. Вона заперечувала.
– Російські телеграм-канали опублікували допис такого змісту: «Утро начинается с заядлого атошника Сергея Садовского. Интересно, приходило ли ему в голову поднять руки и опустить оружие? 200-й». І документи його. Чисті, наче тільки видані. Там реально було фото мого чоловіка, – пригадує Ольга.
Сергій їй далі снився, і в жінки було відчуття, що він – живий. Фактично виходило, що українська сторона офіційно вважала бійця зниклим безвісти, а російська запевняла, що він – «двохсотий».
– Через півтора року мені знову ж таки наснився сон, що один із наших полонених розповідає мені про чоловіка. Я сказала знайомим, що, мабуть, буде обмін, і хтось про Сергія розкаже. Так і сталося. Мені зателефонував Юрій, побратим Сергія, – продовжує Ольга.
– Ми пів року були в одній камері. Він втратив ногу, потім довго лікувався, – доповнює Сергій.
Так жінка дізналася, що її чоловік поранений, проте живий, перебуває в Луганську. Згодом із полону повернулися ще двоє побратимів, які також підтвердили цю інформацію. Оля добилася, що її Сергій отримав статус полоненого замість зниклого безвісти.
БЛИЗЬКО 10 ВІЙСЬКОВИХ ВДАЛОСЯ ІДЕНТИФІКУВАТИ І ПОХОРОНИТИ
Сергій говорить, що в полоні домовились із побратимами: хто перший повернеться додому, той відшукає рідних і розповість їм усе, що знає.
– Ми вчили номери телефонів напамʼять, – каже.
Увесь цей час Ольга із сином Марʼяном ходили на акції на підтримку військовополонених. Вона познайомилась з іншими жінками з ГО «Знайти і повернути. 57/34». Їх обʼєднало спільне горе –рідні загинули, зникли безвісти, потрапили в полон на Луганщині у складі 57 мотопіхотної бригади у 2022 році.
– На сьогодні 16 військових повернулися додому з полону. Але є й ті, кого в Росії засудили за надуманими звинуваченнями. Вони перебувають у катівнях на території РФ, переговори щодо їхнього повернення йдуть дуже важко. Є один боєць з 57 бригади, якого закатованого повернули додому. Ще близько 10 військових вдалося ідентифікувати й похоронити. Але більшість бійців залишаються зниклими безвісти, ми досі нічого не знаємо про їхнє місце перебування, утримання. Маємо інформацію про близько 15 осіб, які, ймовірно, у полоні, але російська сторона цього не підтверджує. Тож ми обʼєдналися і разом боремся за наших військовослужбовців, – розповідає Ольга.
Сергій наголошує: кожен із полонених вірив, що вони повернуться додому. Проте обмінів було дуже мало.
– Був один, як ми тоді назвали, великий обмін, коли повернули 13 наших побратимів, серед них – і поранені. Але потім усе знову припинилось і додому відправляли одного чи двох із наших. Ми порахували, якщо таким темпом нас мінятимуть, то ще років десять там сидітимемо, – каже Сергій.
Скільки днів провів у полоні – не рахував. Знає, що пройшло два роки й чотири місяці, а потім настав той самий довгоочікуваний день.
БУТИ ГОЛОСОМ ПОЛОНЕНИХ
– Я не вірив… чесно. Сидів у підвалі, перебирав картоплю. Зайшли росіяни, назвали моє прізвище, сказали, щоби з речами йшов на вихід. Мовляв, повезуть далі по етапу, типу, в іншу тюрму. Дивлюсь – нас четверо таких, і всім таке саме сказали. Я все думав, ну куди ж ми їдемо. Аж раптом хтось із росіян питає: «А от що за привілей у вас, що на обмін везуть?». Ми були такі раді… Доставили на якийсь військовий аеропорт, де нас було 103 людини. Це 13 вересня 2024 року. Летіли через Росію в Білорусь, а звідти – на пункт обміну «Три сестри», – розповідає Сергій.
Додає, що коли побачив українські прапори, то ніби вже й остаточно повірив, що обмін відбудеться.
– Важко сказати, які відчуття були, поки наших не побачив. Нас обіймали, фотографували, прапори дали. От як показує «Координаційний штаб», так все і було. Накормили, одяг дали, телефони і потім повезли на реабілітацію в госпіталь. Жінку набрав, а вона не повірила, в якомусь ступорі була, – каже.
Уже вдома він дізнався, що весь цей час дружина і син ходили на акції. Зізнається: був дуже гордий.
– Дуже сильна в мене родина. Дякую їм, що дочекалися, – зауважує Сергій.
– Сину було три роки, коли Сергій пішов на війну. Мар'ян у «ясла» ходив. Думав, що батько буде на милицях чи на візку. Він так собі це уявив, адже бачив, які хлопці повертаються. А коли побачив Сергія, то сказав: «Він красивий». Марʼян у перший день називав Сергія «дядею». А я кажу: «Та який же це дядя, це ж батько!». Лише на другий день син назвав Сергія батьком. Вони заново знайомилися. Чоловік усе не міг повірити, що його дитина вже в школу йтиме, – ділиться жінка.
В одному з інтервʼю, яке Оля дала під час щотижневої акції на підтримку військовополонених, вона розповіла, що бачила сон, в якому її чоловік повернувся з полону восени. Власне, так і сталося. Оля вірила до останнього, що дочекається чоловіка. Але зізнається: їй не давало спокою те, що він був поранений і рани гноїлися, а допомогу нашим військовим у полоні не надають.
Уже шість місяців родина Садовських ходить на акції разом. Оля та Сергій як ніхто розуміють, що мовчати не можна. Адже голосом хлопців, які у полоні, мають стати їхні рідні, близькі та просто небайдужі люди.
Садовські мріють побудувати дім, виховувати сина та просто жити нормальним життям.
Обмін ЗСУ Луганськ Військові Катування Полонені Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
