«В мене влучили 9 куль, але я продовжив керувати боєм»: офіцер, який 24 лютого був на Чонгарі, про те, чому там не підірвали мости

На підсумковій пресконференції 19 грудня президент України Володимир Зеленський повідомив, що на Ставці верховного головнокомандувача військові поставили питання про мобілізацію 450−500 тисяч осіб. Того ж дня бійці та активісти провели в Києві брифінг, на якому пояснили, як на мобілізацію напряму впливає ставлення держави до ветеранів.

— Кожен, хто зараз приймає рішення, йти воювати чи ухилятися, враховує, що його чекатиме після повернення з війни, — заявив на брифінгу ветеран Юрій Гудименко. — Чи буде в нього тоді робота? Що отримає від держави, а що ні? Що з ним буде, якщо зазнає поранення, втратить кінцівку (або декілька кінцівок)? Відповіді на ці питання має давати передусім Міністерство у справах ветеранів. Я спілкувався з багатьма бійцями, яких демобілізували після важких поранень. Всі вони кажуть приблизно одне й те саме: виходиш з дверей військкомату і лишаєшся сам на сам зі своїми проблемами. Про таке ставлення чують цивільні, з якими ветерани спілкуються, і це демотивує чоловіків йти у військо. Такий стан справ підкошує обороноздатність, напряму впливає на мобілізаційний потенціал країни.

«Я сказав своїм людям: «У нас великий шанс загинути. Якщо загинемо, то як воїни, а не як раби»

На цьому брифінгу кореспондент «ФАКТІВ» зустрівся з колишнім військовим розвідником, капітаном, 24-річним Богданом Копчатовим, який під час бою зазнав 9 кульових поранень, вижив, був комісований за станом здоров’я. В інтерв’ю «ФАКТАМ» він розповів, що відбувалося в перший день повномасштабного вторгнення на Чонгарі (капітан разом з побратимами боронив цей півострів), про бій, під час якого опинився на волосинці від загибелі, та про те, чого потребують ветерани після повернення в цивільне життя.

ВІДЕО ДНЯ

— Досі у багатьох людей немає цілісного уявлення про те, що відбувалося на Чонгарі в перший день великої війни. Чому окупанти змогли пройти через цей півострів швидко, мов нагрітий ніж через масло?

— Можу сказати про те, що сам побачив і пережив, — відповідає Богдан Копчатов. —  Як учасник тих подій знаю: не відповідає дійсності версія про те, що напередодні повномасштабного вторгнення мости на Чонгарі було розміновано. Вони були заміновані — це точно: приблизно за пів місяця до повномасштабного вторгнення ми оглядали ці мости. Вибухівка там була. Але, на превеликий жаль, в потрібний момент не відбулася її детонація. Чому так сталося, це питання до військових інженерів.

РЕКЛАМА

— Ви певні того, що якби російська диверсанти спробували розмінувати мости напередодні 24 лютого, то їм не вдалося б це зробити непомітно?

— Так, певен. Власне, ворогу й не треба було розміновувати — достатньо просто перерубати дріт, який вів від вибухової машинки до зарядів.

РЕКЛАМА

— Цілком можливо, що так і сталося?

— Могло статися й так. Але найімовірніше те, що дріт перебило вибухами снарядів і авіаційних бомб та ракет під час артилерійської та авіаційної підготовки, яку російські війська провели перед наступом на Чонгар.

РЕКЛАМА

Минулої весни вдалось повернути з полону морського піхотинця, який особисто натискав кнопку вибухової машинки. Я з ним зустрівся. Він розповів, що спробував провести підрив штатним способом. Не вийшло. Тоді щось там перемикав, але й це не допомогло. Резервного способу підриву не було. Чому? Це питання знову ж таки до інженерів.

Люди також запитують, як так сталося, що окупанти блискавично захопили Херсон, дійшли до Маріуполя? Але ж поруч з Києвом загарбники також опинилися доволі швидко. А питання ставлять тільки по Херсону. Мені теж цікаво, чому на Чонгарі нас було лише 500 бійців, а росіян, які туди поперли — 25 тисяч? Говорити на цю тему можна багато, але, як то кажуть, після бійки кулаками не махають. Слід розуміти, що я офіцер тактичного рівня, тому не знаю, які були стратегічні плани оборони півдня України.

1

Перші чотири місяці після поранення Богдан не міг ходити

— Напередодні 24 лютого керівництво попереджало вас про високу небезпеку відкритого вторгнення?

— За 5 годин до того, як воно почалося, мені подзвонили й сказали, що, ймовірно, почнеться наступ ворогу.

— Ви вивели солдат з казарм?

– Ні, бо вони знаходились не в казармах, а на позиціях (в окопах).

Після артпідготовки посунули російські військові колони. Вони були довжелезні: початок колони бачиш, а кінця не видно (до того я навіть уявити такого не міг). Вишикував своїх людей, сказав: «У нас великий шанс загинути. Якщо загинемо, то як воїни, а не як раби». На щастя, в той день всі мої бійці лишилися живими.

Читайте також: «Просив побратима мене добити, та він обійняв мене і каже: «Братику, я тебе не кину»: історія піхотинця з Київщини

— Ви завдавали ударів по колонах?

— Ні, адже ми розвідники, у нас інші задачі — виявити противника, передати зібрану інформацію командуванню.

— Тобто ви по рації передали командуванню про лавину російської військової техніки. Що зробили після цього?

– Інформацію ми передали не по рації (бо противник заглушив радіосигнали засобами РЕБ), а за допомогою звичайних цивільних месенджерів — це єдиний спосіб зв’язку, який тоді був нам доступний.

Кількість військ противника в десятки разів переважала нашу. Ми опинилися в оперативному оточенні (Херсонська область аж до Дніпра була швидко захоплена ворогом). Наш підрозділ відходив колонною — вантажні й легкові автомобілі. Бронетехніки у нас не було взагалі. Ми тоді добралися неушкодженими до Енергодару (міста енергетиків Запорізької АЕС).

— Виходить противник не бачив вашу колону?

— Насправді, бачив. Довжина нашої колони була кілометрів з п’ять — важко не помітити. Над нами неодноразово пролітали ворожі гелікоптери й літаки. На мою думку, пілоти противника помилково вважали, що то російська колона, тому не відкривали по нас вогонь. Нам пощастило — Господь Бог нас любить.

1

Президент України Володимир Зеленський вручає Богдану Копчатову “Хрест бойових заслуг”

— Значить, 500 бійців, про яких ви сказали, їхали в цій колоні?

— Не тільки ці 500. До нас приєдналося командування угруповання військ «Південь». Я їхав в першій машині на певній відстані попереду колони — в дозорі. В той же день, тобто 24 лютого, ми дісталися Енергодару.

— Через кілька днів до цього міста підійшли російські війська. Ви з ними зіштовхнулися?

— Ні. З Енергодару ми рушили на Василівку, щоб доєднатися до інших українських підрозділів. Це вузлове місто — звідти йдуть дороги на Токмак, Мелітополь, ряд інших міст. Зараз там російський контрольний пункт в’їзду-виїзду.

«Відчуття того, що вмираєш, — поки що найкраще, з тих, які я відчував в житті»

— За яких обставин ви отримали дев’ять кульових поранень?

— Це сталося 2 березня біля Василівки — наша розвідгрупа, виконуючи бойове завдання, потрапила в засідку, яку ворог підготував в лісопосадці. Там складний рельєф: з обох боків асфальтованої дороги яри й лісопосадка. Солдати противника знаходились на примітивно обладнаних позиціях. Але все ж їх не було видно. Тому їхня атака стала для нас несподіваною. Ворог підпустив нашу розвідгрупу на дистанцію 7−10 метрів і відрив вогонь — розстрілював майже впритул. Нас було четверо. Один з наших загинув. Решта були важко поранені. В мене влучили 9 куль, одна з них — в голову. Проте я не втратив свідомості й керував боєм, аж доки мене не евакуювали звідти. Адже те, що я лежав помирав, — це мій особистий клопіт. Йшов бій, і як командир, офіцер я мав ним управляти.

Читайте також: Півтори доби бій в оточенні: історія легендарного офіцера з позивним «Біс», нагородженого орденом

— Щоб дожити до евакуації, вам треба було зупинити кровотечу з чисельних ран. Ви самі наклали собі турнікети?

— Ні, це зробили мої побратими, пори те, що самі були поранені В кожному з них було як мінімум по 5 куль. До того, як вони наклали мені турнікети (фактично врятували), я відчував, як швидко втрачаю кров (мав одразу дві артеріальні кровотечі) — з мене щосекунди уходило життя. Смерть сиділа в мене на колінах — думав, що ось-ось помру, що я вже на шляху до апостола Петра. Але вийшло інакше — мені пощастило, що побратими встигли вчасно зупинити кровотечі. Бо вони професіонали високого рівня.

Як це не дивно, відчуття того, як вмираєш, — поки що найкраще, з тих, які я відчував у житті. Коли ти помираєш, розумієш, що всі проблеми уходять — ти просто зараз перестанеш бути й все кінчиться. Відчуваєш від цього полегшення, кайф. Але тебе рятують, і всі насущні турботи повертаються. Думаєш, це ж треба! Краще б я вмер (посміхається).

— Існує стереотип, що коли людина опиняється на межі між життям і смертю, то всі її роки калейдоскопом проходять у свідомості…

— В мене було інше: думка, що прожив і помираю, як належить чоловіку — в бою.

— Що ви відчували, коли в вас влучали кулі?

— Від першої кулі (в лікоть) було таке відчуття, наче електродом в нервове закінчення влупили. Але це не був надзвичайно лютий біль — боляче, але не так, щоб втратити свідомість. Влучання решти 8 куль я майже не відчував. Треба враховувати, що організм відреагував потужним викидом адреналіну, і це гасило біль.

Читайте також: «Нас кидало на всі боки. Усім пораненим було дуже боляче»: бойові медики про роботу на передовій та підлість ворога

— Якщо поранило в лікоть, то розтрощило кістки?

— На жаль, декілька куль розбили мені саме кістки. Зокрема кістки стопи лівої ноги було розтрощено так, що вони нагадували розчавлену скляну пляшку. Лікарі за допомогою апарату зовнішньої фіксації зібрали їх до купи й врятували ступню. Зараз я ходжу на своїх двох. До речі, у побратимів, які зупинили мені кровотечу, поранення були дещо легшими — кулі пробили їм м’які тканини, не зачепивши кісток.

1

«Лікарі витягли з мене вісім куль, дев’ята лишилася в нозі – чіпати її небезпечно», –  каже Богдан Копчатов

— Як закінчився той бій біля Василівки?

— Ми змусили російських солдатів відступити, попри їхню велику чисельну перевагу.

— Я так розумію, їхні позиції були значно вигідніші за ваші?

— Так, вони знаходилися в хоч якихсь окопчиках. А ми — на відкритій місцевості. Вирішальну роль в тому бою зіграли наш високий професіоналізм і низький рівень професіоналізму ворога. Загарбників було 10, а нас — 4. Якби ми помінялися місцями — тобто я б організовував засідку, і нас було 10, а їх 4 — то звідти живим не вийшов би жоден окупант.

До речі, вже після бою, коли нас евакуювали, інша українська група прийшла за тілом нашого загиблого побратима і зібрала документи знищених солдатів противника. Так ми дізналися, що засідку влаштували російські солдати абхазької національності.

Читайте також: «Коли окупанти підходили впритул, „Фін“ викликав вогонь на себе»: поранений воїн ЗСУ 14 днів один утримував позицію під Кліщіївкою

— Ви довго лишалися притомним, бувши пораненим дев’ятьма кулями?

— Я втратив свідомість, лише коли мене доставили в Запоріжжя в лікарню і медики ввели наркоз. А до того я був притомним. Коли мене евакуйовували й бойовий медик ставив в машині крапельницю, я промовляв молитву українського націоналіста. А коли ми приїхали в лікарню, медсестри, які перекладали мене на каталку, казали: «Ви нам кіборга привезли». Мовляв, так багато кульових поранень, а притомний.

— Скільки часу ви не могли самостійно пересуватися?

— Чотири місяці я лежав в ліжку фактично в одному й тому ж положенні. Після того став їздити на колісному кріслі, а потім — знову вчитися ходити. Попервах не згинались обидві ноги. Працювала тільки одна рука. Але з часом розходився — завдячуючи комплексу спеціальних вправ для реабілітації.

— Хтось з рідних доглядав за вами в той важкий період вашого життя?

— Так, моя старша сестра Тамара. В перший день повномасштабного вторгнення я написав їй, щоб їхала з дітьми (в неї донечка і синочок) за кордон. Але вона лишилась в Україні. Дуже багато вклала праці в догляд за мною, поки я був неходячим і під час відновлення. Я їй безмежно за це вдячний.

— Лікарі витягли з вас всі 9 куль?

— Ні, тільки вісім. Дев’ята лишилася в нозі. Її не вилучили, бо вона впирається в артерію, тому чіпати небезпечно. Важливо, що вона капсулювалася — обросла оборочкою і не заважає.

Знаєте, ще до повномасштабної війни я зробив собі татуювання: «Краще вмерти тоді, коли хочеться жити, ніж дожити до того, коли захочеться вмерти».

Міністерство у справах ветеранів України має не допустити, щоб мені та таким, як я, захотілося вмерти, коли ми повертаємося в мирне життя.

Раніше колишній медик, а зараз старший лейтенант ЗСУ Олександр Ябчанка поділився лайфхаками, як солдату не замерзнути й не промокнути в окопах, коли там по пояс води.

Читайте також: «Всі слова про військових, наших захисників, наших котиків і зайчиків — це лайно. А правда лежить попелом в урні», — Юрій Гудименко

Фото з відкритих джерел

Джерело

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *