На пам’ять головного сержанта, артилерійського навідника Романа Довгалюка (позивний «Бурий») Хвилина мовчання 28.08.2026 09:00 Укрінформ
Найбільше турбувався про побратимів, боявся втратити когось із них
Роман Довгалюк понад чотири роки захищав Україну від загарбників. Визволяв від росіян Київщину та Житомирщину, брав участь у боях на найгарячіших напрямках Донеччини, Харківщини та Запоріжжя. Загинув під час виконання бойового завдання біля села Стецьківка на Сумщині.
Роман народився 14 квітня 1986 року в селі Мишковичі Тернопільської області. Після завершення навчання в місцевій школі, здобував освіту в Кременецькій обласній гуманітарно-педагогічній академії імені Тараса Шевченка, обравши факультет фізичного виховання та спорту.
"Роман завжди був дуже жвавою дитиною. З ранніх років любив усе живе, тому я припускала, що він обере професію лікаря чи біолога. Його надзвичайно цікавило, як називається кожна комашка чи пташка. Якщо ж знань бракувало, він завжди шукав потрібну інформацію в книгах, роздивлявся ілюстрації, адже тодішні діти не мали мобільних телефонів та доступу до інтернету", – ділиться спогадами його мати, пані Христина.
За її словами, хлопець змалечку відзначався цілеспрямованістю та наполегливістю.
"Він був мудро впертим. Якщо чогось не хотів робити, переконати його було неможливо. Але водночас, якщо він ставив перед собою мету, то докладав максимум зусиль для її досягнення. До того ж, Рома був настільки ніжним і лагідним, що його неможливо було не любити. Досі зустрічаю людей, з якими раніше не була знайома, але вони знали мого сина. Вони розповідають, що він вмів знайти підхід до кожного, втішити, підняти настрій. Складається враження, що його всі обожнювали", – розповідає жінка.
Після завершення навчання Роман оселився в Тернополі. Згодом одружився, і в них народилася донька Софія.
"Саме тоді розпочався насичений творчий етап у житті сина. Він відкрив тату-студію, займався вогняним шоу як артист, брав участь у співочих конкурсах, заснував та очолив байкерський клуб, почав колекціонувати стародавній глиняний посуд та карнавальні маски. Його життя було сповнене яскравих подій", – згадує пані Христина.
Коли у 2014 році почалася російсько-українська війна, чоловік активно займався волонтерською діяльністю.
"У Роми була тату-майстерня в центрі міста, і там завжди збиралося багато людей. Приходили його друзі, які служили в АТО, або ж військові, котрі приїжджали у відпустку і хотіли зробити тату. Роман мав хист психолога, вмів вислухати та підтримати. У 2020 році він прийняв рішення долучитися до лав ЗСУ — підписав контракт із 44-ю бригадою. Він сказав, що підтримував усіх своїх друзів, які воювали, вони повернулися додому живими, тож тепер настала його черга", – розповідає мати.
В інтерв’ю Суспільному захисник зізнався: "Я робив те, що мені подобалося, те, що я хотів. Просто настав такий життєвий момент, коли я повністю переосмислив усе, що було, як я прожив своє життя. Пішов в армію, підписав контракт…"
За словами пані Христини, Роман ставився до служби надзвичайно відповідально і був надзвичайно хоробрим. Він не бажав залишатися в тилу, тому після підготовки одразу ж вирушив на передову.
"Він провів усе літо в окопах поблизу Волновахи, де проходила лінія розмежування. Попри те, що він щойно почав службу, він нічого не боявся і прагнув бути корисним та робити щось важливе", – зізнається його мати.
З початком повномасштабного вторгнення військовослужбовець разом із побратимами перебував на Волині, неподалік кордону з Білоруссю. У квітні він вирушив до Риги на військові навчання на базі НАТО, щоб опанувати роботу з гарматами M777, які отримала Україна.
Після повернення Романа разом із товаришами по службі та новою зброєю направили на Київщину та Житомирщину, згодом були Куп’янськ, Бахмут, Запорізький напрямок.
"Роман командував гарматою. Він завжди сильно хвилювався та піклувався про своїх побратимів, боявся когось із них втратити. Хлопці його дуже любили", – каже пані Христина.
За особисту мужність та самовіддані дії, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Президент України нагородив військовослужбовця орденом "За мужність" ІІІ ступеня, а також медаллю "За військову службу Україні".
"У лютому 2024 року син отримав поранення ноги. У Тернополі він проходив лікування, потім була реабілітація, і він взяв відпустку. Після тривалої розлуки він зміг провести час вдома, з рідними. 18 липня він повернувся на фронт. Його підрозділ уже брав участь у бойових діях на Курщині", – розповідає мати захисника.
Невдовзі після повернення з відпустки, 12 серпня 2024 року, Роман загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Стецьківка на Сумщині.
"Роман разом із побратимами перевозив полонених росіян з Курщини. Їх атакували ворожі дрони. Коли до мене прийшли представники ТЦК, я спочатку подумала, що це стосується моєї мобілізації, адже я теж хотіла піти на фронт, але мені відмовляли. Коли я почула: "Роман…", то все зрозуміла…", – ділиться спогадами пані Христина.
Захисника поховали на Пантеоні Героїв на Микулинецькому кладовищі. Посмертно Роману Довгалюку було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Тернополя».
Запитую пані Христину, якою була її остання розмова з сином. Жінка зізнається, що такої не було, адже вона досі спілкується з Романом і відчуває його підтримку у всьому, що робить. Вона возить у машині фотографію сина та його речі, а в квартирі облаштувала куточок його пам’яті. Повісила на стіні його вишиванку, нагороди та світлини.
"Я з 2014 року займаюся волонтерством. Після загибелі Роми я почала супроводжувати загиблих воїнів разом з колоною "На щиті", беру участь у похованні наших тернопільських захисників, доглядаю могили військових, які не мають рідних, малюю картини та продаю їх на аукціонах, а за отримані кошти допомагаю хлопцям. Я роблю все це в пам’ять про сина. Його життя обірвалося дуже рано, але він завжди робив добрі справи та підтримував інших. Тому я продовжую його шлях", – зізнається жінка.
Роману Довгалюку назавжди 38 років. У нього залишилися мати Христина, батько Анатолій, донька Софія, яка цього року закінчила школу, брати Андрій та Іван.
Вічна пам’ять та шана Герою!
Юлія Томчишин
Фото з сімейного архіву, Патрульна поліція Тернополя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’ять Війна Тернопільщина Російсько-українська війна Хвилина мовчання
Источник: www.ukrinform.ua