Богдан Ступка: яка роль була зіграна актором у репресованому фільмі? 27.08.2026 16:55 Укрінформ
Невідомі факти про митця, міністра культури та директора театру
Один із найвидатніших українських митців Богдан Сильвестрович Ступка 27 серпня відзначив би 85-річний ювілей. Він став лауреатом Шевченківської премії ще 1993 року, а звання народного артиста в Україні отримав напередодні свого 40-річчя. Незабутній виконавець театральних образів Тев’є-Тевеля з однойменної вистави, Миколи Задорожного — з «Украденого щастя» та багатьох інших, відійшов у вічність у 70-річному віці через хворобу.
За понад пів століття творчої діяльності Богдан Ступка втілив десятки театральних ролей, а на початку 1970-х яскраво дебютував у кінематографі. Його першим фільмом стала стрічка «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука. А на перетині тисячоліть вже досвідчений та знаний артист, який у 1999–2001 роках обіймав посаду міністра, зіграв на той час надзвичайно провокативну головну роль у першому великобюджетному повнометражному фільмі за роки відновленої незалежності України — «Молитва за гетьмана Мазепу». Тоді він також підтримав важливі кінострічки «Мамай» та «Богдан Зиновій Хмельницький».
Чому ім’я та діяльність Богдана Ступки залишаються значущими й актуальними? Який фільм, у якому він знявся, був репресований? Відповіді на ці запитання Укрінформ шукав у кіно- та театрознавців.
МИСТЕЦЬКИЙ ПІДПИС НА ОФІЦІЙНИХ ДОКУМЕНТАХ, НАЧЕ РОЗДАВАВ АВТОГРАФИ
Неймовірний акторський талант випромінювався та наповнював усіх довкола, коли Богдан Ступка неспішно крокував вулицею, вітаючи перехожих, елегантно здіймаючи капелюха, скульптурно завмираючи на червоній доріжці біля театру, артистично підписуючи офіційні папери, ніби роздаючи автографи, зазначає театрознавиця Ганна Веселовська, додаючи: «Адже для нього весь світ був театром, який його колись полонив».
Богдан Ступка у ролі Дон Жуана
Для багатьох поколінь українців Богдан Ступка був і залишається тим знаковим артистом, який міг втілити на сцені практично будь-який образ, каже докторка мистецтвознавства. «У вісімнадцять років він зіграв робота-гуманоїда, у тридцять — божевільного Дон Жуана, у сорок п’ять — батька новочасної української літератури Івана Котляревського, а однією з його останніх театральних ролей став вічно юний Фауст. Хтось згадає і його кіноролі, від перших, ніби пробних та несміливих, до останніх, потужних, як торнадо, що насичували екран енергією», — коментує професорка Ганна Веселовська, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності Національної спілки театральних діячів України.
Богдан Ступка та Іван Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»
«Його домагально-запитальні інтонації проникають у душу. Його невиправний галицький акцент — не перешкода, а мимовільне драмо-іронічне відокремлення від загальноприйнятого сценічного мовлення», — так відгукувався про Богдана Ступку театрознавець Ростислав Коломієць.
Творчу співпрацю Богдана Ступки з театральним режисером Сергієм Данченком кінознавиця Лариса Брюховецька порівнює із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті. Цей творчий тандем став визначним явищем не лише українського театру, а й української культури загалом, констатує авторка есею «Богдан Ступка. Стабільність висоти» з циклу «Немеркнучі зірки» у книзі «Талант і гра. Українські актори театру і кіно».
ПАСТКИ «УКРАДЕНОГО ЩАСТЯ» У ЛЬВОВІ ТА КИЄВІ
Любовний трикутник «Украденого щастя»: виконавці Федір Стригун, Таїсія Литвиненко і Богдан Ступка, 1976 р.
Магія співтворчості з режисером Сергієм Данченком розпочалася одразу після того, як Богдан Ступка у 1961 році завершив навчання в акторській студії при Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, а перші ролі були зіграні ще під час навчання. І зовсім скоро глядачі мали змогу в радянській дійсності спостерігати постановки, що виходили за рамки соцреалізму, в який тоталітарна система загнала український театр, знищивши у 1930-х роках театр «Березіль», Леся Курбаса, Миколу Куліша та інших театральних діячів.
Батько Богдана Ступки співав у хорі Львівського академічного театру опери та балету, тож для хлопця змалку сцена та закулісся були звичним середовищем; 14-річним він уперше долучився до масових сцен. До речі, вищу освіту він спочатку здобував заочно на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка. А вже у 1984-му так само заочно закінчив театрознавчий факультет Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
Львівський театральний період Богдана Ступки тривав до 1978 року. Він стартував із незвичної ролі Механтропа у постановці «Фауст і смерть». Багатогранний акторський талант митця розкрила роль Дон Жуана у виставі «Камінний господар» за Лесею Українкою. Її прем’єра відбулася 1971 року.
Богдан Ступка та Степан Олексенко у виставі «Украдене щастя»
Далі, здавалося, актор перевершив самого себе, створивши образ невиправного зла — Річарда III — в однойменній постановці за трагедією Шекспіра; прем’єра відбулася у травні 1974 року. Сценічна постать безжального правителя магнітом притягувала увагу публіки не тільки у Львові, а й у Києві під час гастролей Театру імені Марії Заньковецької у столиці.
Потім — «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка: події любовно-сімейного трикутника в гірських Незваничах 1870 року всім відомі зі шкільної програми. Постановка у Львові з’явилася у 1976-му, коли Сергій Данченко перейшов працювати до Києва, до Театру імені Івана Франка, і забрав із собою Богдана Ступку — через три роки після попередньої прем’єри відбулася столична.
Виставу «Украдене щастя» театрознавець Олег Вергеліс у книзі «Театр, де розбиваються серця» назвав для Богдана Ступки символічним мостом між Львовом і Києвом. Найцікавіше, що актор зіграв не жовніра Михайла Гурмана, який бореться за повернення коханої Анни, як можна було б стереотипно уявити, а трударя Миколу Задорожного, який став заручником змови братів молодшої за віком дружини, яку він оберігав і якою дорожив.
«Сергій Данченко створював виставу як поєдинок рівноправних партнерів: Миколи і Михайла, чоловіка і коханця. Це була суто чоловіча вистава — про чоловічу честь, про несправедливість життя і наругу долі», — писав Олег Вергеліс.
Богдан Ступка у Києві
Режисер створив історію стриманих бойків, яка стала театральною симфонією деталей. Богдан Ступка щоразу демонстрував особливий образ Миколи Задорожного. Скажімо, разом із дружиною Анною він довго-довго на сцені знімав обмерзлі чоботи. «Здирає їх, наче пастку, в яку потрапила звірина в хижому лісі, — так через роки описує сцену Олег Вергеліс. — «Чоботи» прямують до печі — зігрітися. (…) Так, ця снігова людина, Микола, шукає тепло. Усі його слова про погані заробітки, про поганих людей — то так, для форми. Важливіше знайти в очах Анни — розуміння, співчуття».
Богдан Ступка, втілюючи образ, переконував глядачів, що вік не має значення, коли чоловік прив’язаний душею і тілом до єдиної коханої жінки. Актор створив Миколу Задорожного, в якому «жило дивовижне тяжіння до Дому як до магічного місця».
РАДЯНСЬКІ ГАСТРОЛІ З ПРОПАГАНДИСТСЬКИМ СКЛАДНИКОМ І РЕПРЕСОВАНИЙ ФІЛЬМ
Якими б не були талант і особисті творчі стосунки, варто пам’ятати, що за радянських часів театри та інші культурні заклади мали виконувати ідеологічні функції. Їхній вплив був помітний у репертуарі кожного театру того періоду, в якому брали участь провідні актори.
Дуже промовисто передає ту атмосферу, наприклад, наказ № 100-к від 15.04.1986 р. про закордонні гастролі Київського театру імені Івана Франка: «Згідно з культурним співробітництвом Міністерства культури СРСР із зарубіжними країнами, з 21 квітня по 3 травня ц. р. запланована поїздка театру ім. І. Франка до Народної Республіки Болгарія для участі в комплексних заходах, присвячених XXVII з’їзду КПРС».
В окремому додатку було зазначено: «Сформована ідеологічна група у складі 10 осіб. Підібрана Товариством культурних зв’язків із зарубіжними країнами інформаційна пропагандистська література. Проведено установчу лекцію про НРБ».
У тій поїздці франківці показали у трьох містах Болгарії, зокрема, виставу «Дядя Ваня», в якій Богдан Ступка виконував головну роль Івана Петровича Войницького — сина вдови таємного радника. А, скажімо, в жовтні 1982-го вони гастролювали в п’яти містах тодішньої Югославії з «Украденим щастям». В тих умовах створювали постановки провідні митці столичних франківців: Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська, Олексій Богданович, Поліна Лазова та інші актори, які вже належать до когорти корифеїв сучасності українського театру.
На зйомках фільму «Осяяння»
Богдан Ступка на власному досвіді відчув, що таке цензура, після зйомок у 1971 році у другому фільмі — «Осяянні» режисера Володимира Денисенка, роботи якого не раз критикували за «буржуазний націоналізм». Актор створив складний образ вченого-інтелектуала з багатою творчою уявою, що контрастувала з буденною реальністю тогочасної радянської дійсності, псевдонауковістю. До того ж у фільмі використано духовну музику Максима Березовського, яку радянська влада замовчувала — «Не отвержи мене во время старости».
За сюжетом, молодий учений-генетик Юрко Морозенко робить важливе відкриття, що має наблизити науку до розуміння природи онкологічних захворювань. Однак він не поспішає ділитися результатами з керівництвом, яке з самого початку скептично ставилося до дослідження. В «Осяянні» показано екзистенційну кризу людини, яка живе в новому мікрорайоні Києва, проте все ніяк не наважується розпакувати речі. Головний герой дистанціюється від дружини та колег, занурюючись у мрії та спогади дитинства.
На зйомках фільму «Осяяння»
Після прем’єри у 1972 році «Осяяння» було стримано зустрінуто в Україні, а в московських кінопублікаціях вийшла серія розгромних статей. Стрічку Володимира Денисенка, в якій головну роль виконав Богдан Ступка, критики назвали невдалим прикладом українського поетичного кінематографа на урбаністичному матеріалі. І фільм на десятки років зник.
«Осяяння» репресували, але не знищили. Збереглася лише одна позитивна копія. Її знайшли — і Довженко-Центр відновив фільм, його демонстрували у 2024 році в програмі «Київкінофесту». До речі, у фільмі показано портрет Богдана Ступки, який створив художник Іван Марчук і подарував акторові. Але після зйомок картина зникла. Кілька років тому її придбав Національний художній музей.
МІНІСТЕРСЬКЕ КРІСЛО ТА ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ НА ПОСАДІ ДИРЕКТОРА ТЕАТРУ
Фото Театру імені Івана Франка
На українському владному Олімпі часів відновленої незалежності культурою нерідко керували митці: актор Євген Нищук двічі був міністром, артистка Лариса Хоролець опановувала цю роль першою, а Богдан Ступка обіймав цю посаду з 30 грудня 1999 року по 31 травня 2001-го. Лариса Брюховецька згадує, що якось на запитання, що він думає про свою міністерську роботу, багатозначно і дещо іронічно, як це часто траплялося, відповів: «Думаю…»
Кадр із фільму «Молитва за гетьмана Мазепу»
Кінознавиця зазначає про Богдана Ступку: «Він свою мистецьку висоту тримав впевнено до кінця життя». Можна сказати, що він затьмарив політиків. За часів прем’єр-міністра Віктора Ющенка, в чиєму уряді Богдана Ступку призначили міністром культури, відбулася реанімація українського кіно, яке до того дуже відчутно страждало від браку коштів та відсутності чіткої державної стратегії розвитку. «А тоді втримати кіно на плаву — це вже немало», — підкреслює Лариса Брюховецька.
З кінця 1970-х років Богдан Ступка неодноразово виконував ролі, як епізодичні, так і центральні, відомих постатей української історії та культури. У фільмі режисера Станіслава Клименка «Дударики» актор зіграв композитора Миколу Леонтовича. Згодом перевтілювався в Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Остапа Вишню.
До того, як зніматися у художньому фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу», у 1993-му Київнаукфільм на замовлення Міністерства освіти завершив виробництво науково-просвітницького фільму «Анатема. Життя і смерть Івана Мазепи», в якому гетьманував Богдан Ступка.
Після міністерського крісла актор перейшов на посаду керівника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, після відходу в засвіти Сергія Данченка. Ті одинадцять років були наповнені персональними та колективними тріумфами, невеликими драмами, курйозами та не завжди приємними здивуваннями. Однак ніщо не може знівелювати справжнього таланту.
Валентина Самченко, м. Київ
Архівні фото Укрінформу, Володимира Денисенка, Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка і Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької
Головне фото — Театру імені Івана Франка
Культура Театр Театр Франка Ступка Театр Заньковецької
Источник: www.ukrinform.ua