Петлюра: «Україна переживає таку хвилю, котрій мусимо віддати, як потрібно, життя» 24.08.2026 12:11 Укрінформ
Що думали і писали про Україну ті, хто її осмислював, захищав і творив
24 серпня – 35 річниця Української незалежності. Новітньої, «новонаверненої» на зламі ХХ століття. Дехто тоді невдоволено промовляв: «Незалежність звалилась нам на голови, наче манна небесна». Мовляв, така незалежність – дещо штучна, несправжня. Адже незалежність здобувається, виборюється, зрошується кров’ю. Хоча говорили це переважно ті, хто крові за неї, власне, не проливав…
Але за датою 24 серпня 1991 року – століття й століття боротьби. Україна боліла, непокоїла, хвилювала, не полишала. Про неї роздумували й писали в далекій еміграції та в сталінському ГУЛАГу, в кабінетній тиші Мюнхена чи Торонто і в мордовських таборах. Під час національно-визвольних змагань доби УНР, у ситу добу брежнєвського застою і в оточеному росіянами Маріуполі.
Україна непокоїла Куліша і Драгоманова, Липинського і Донцова, Зерова і Маланюка – і багатьох, багатьох інших. Тих, хто підтримував ідею незалежної, вільної України, російська влада – царська, більшовицька, радянська, а нині путінська – таврувала, переслідувала, ув’язнювала, вбивала. Таких людей або приручали, або ламали. Коли ж не могли ані приручити, ані зламати – знищували.
Тож якою вона постає – Україна в роздумах, листах, щоденниках відомих українців? Україна вічна і Україна історична. Україна омріяна, ідеальна і Україна реальна. Україна втрачена і Україна утверджена. Україна доби Шевченка, Грушевського, Скоропадського, Петлюри й Винниченка і Україна Стуса й Чорновола?
І
Тарас Шевченко. Україна як екзистенційний міф
Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – наше «все». Батько нації. Він Україну оспівав і оплакав. Створив їй славу. Він сам ототожнюється з Україною. Батьківщина для нього була «втраченим раєм». Ідилією. Райським «садком вишневим коло хати». Як писав відомий літературознавець, професор Григорій Грабович, «у Шевченковому міфі Україна зовсім не місце, територія чи країна, вона – стан буття, чи, якщо точніше, екзистенціальна категорія в теперішньому часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення, – форма ідеального існування».
У повному корпусі Шевченкової поезії слово «Україна» і «український» вжито 269 разів. Амплітуда його почуттів, його думок – від беззастережного «Свою Україну любіть» у різних варіаціях до апокаліптичних передчуттів і застережень. Згадати хоча б грізні рядки з «Осії»: «Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане знаку на землі».
Його вірші про Україну цитують сьогодні не лише освітні інтернет-ресурси, але й модні журнали. Переважно про «Любітеся, брати мої, / Украйну любіте, / І за неї, безталанну, / Господа моліте», або: «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!»
Однак глибина Шевченкової поезії, так само, як і любові до України з його «нема на світі України»…», пропонує чимало сенсів і трактувань. Оксана Забужко у «Шевченковому міфі України» зауважує, посилаючись на Юрія Шевельова і Леоніда Плюща, що ці слова є не «апофеозом національної ексклюзивності, а радше «апокаліптичною візією світу із затертою на мапі Україною, світу без України». Тобто, Україна в Шевченка постає як своєрідний міфологічний концепт: «ідеал буття чи проклін нереалізованості».
ІІ
Михайло Грушевський. Україна як політичний вибір
Михайло Грушевський (1866-1934) – автор концепту «Україна». Як пише історик Ігор Гирич, «Своїми статтями він творив новітнє розуміння української нації, згідно з яким українець – це передусім та людина, яка остаточно відмежувала себе від російської політичної нації. Грушевський закликав до відмови від подвійної національної ідентичності: або ти українець, тоді визнаєш прерогативи української національної ідеї, або – росіянин».
Читати Грушевського не просто. Його стиль важкуватий для сучасного читача, але думки цілком зрозумілі: «Не може бути й мови про якийсь обов’язок для українців федеруватися невідмінно в рамцях колишньої Російської держави, або кажучи старою термінологією – у всеросійськім масштабі. Всеросійська збиранина областей «від молдавана і до фіна», від Пруту до Камчатки, зав’язана старим російським режимом, відійшла в область історії й ніхто не має обов’язку її привертати до життя. Механічні зв’язки й примус, сотворений російським штиком і утримуваний російським жандармом і поліцаєм, Богу дякувати, нарешті трісли. Розпалася «тюрма народів», всеросійська бастилія, і нема чого переводити, хоч би й у нових, федеративних формах той старий примус спільного пожиття для областей і народів на тій підставі, що їх колись разом загнано до сеї в’язниці й тримано під одним ключем…» («Україна окремішна»).
«Український народ жив державним життям уже тисяча літ тому. Та держава звалась Великим князівством Руським, а ми її звемо звичайно державою Київською, бо Київ був її осередком і в Києві сиділи найстарші князі, що керували тою державою… («Відродження Української Республіки»).
«Більшовики вимагали не лише зробити з України одну з радянських республік, але й хотіли самі тут правити та продовжувати під червоним прапором старі централістські традиції російського панування в приєднаних провінціях, з єдиною метою – експлуатувати Україну на користь великоросійського центру. («Огидний спадок»)
ІІІ
Павло Скоропадський. Україна як історична неминучість
Гетьман Павло Скоропадський (1873–1945), який прийшов до влади в результаті перевороту, поваливши Центральну Раду на чолі з Михайлом Грушевським, не став українським Маннергеймом. Часу для цього у нього було обмаль – Гетьманат протримався якихось сім місяців. Занадто сильними і популярними були на той час в Україні соціалістичні віяння. Тодішня Україна не була готова до гетьманської форми правління. І коли його повалила Директорія, Михайло Грушевський зі зловтіхою писав, фактично повторюючи вслід за росіянами, що «Нарешті таки скінчилася Гетьманщина – сей «скверный анекдот».
Але Павло Скоропадський, поміркований консерватор, у своїх «Спогадах» та й згодом, залишив чимало тонких і пророчих спостережень щодо України. Наприклад, він зазначав неминучість українського відродження: «Великороси і поляки однаково стояли на точці зору, що ніякої України не може бути… А я скажу: як би не склалися умови, Україна в тій чи іншій формі буде».
«В українців є жахлива риса – нетерплячість та бажання добитись всього і одразу. У цьому світлі мене не здивує, якщо вони рішуче проваляться. Хто бажає всього і одразу, той, врешті, нічого не отримає. Мені постійно доводилось говорити їм про це, але це для них було неприйнятно». Гетьман передбачав, що Директорія зрештою програє війну більшовикам. Зрештою так і сталось.
Згадував Скоропадський і про Крим: «Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде як тіло без ніг. Крим має належати Україні. На яких умовах, це неважливо, чи буде це повне злиття, або ж широка автономія, якщо захочуть самі кримці». І додавав, що «в економічному плані Крим фактично не може існувати без нас».
І вкотре повторював: «Великороси кажуть: «Ніякої України не буде», а я кажу: «Як би не склалось, Україна у тій чи іншій формі буде. Не змусиш річку текти назад, так само з народом, його не змусиш відмовитись від його ідеалів».
IV
Володимир Винниченко. Україна як незавершений і болісний процес
Володимир Винниченко (1880-1951), один із очільників Директорії, що прийшла до влади шляхом військового перевороту на заміну Гетьманату Павла Скоропадського, відомий своїми гострими висловлюваннями. І про політичну ситуацію в країні, і про сучасників. На відміну від Михайла Грушевського, його стиль ясніший, недарма ж бо був успішним літератором. Україні він присвятив чимало сторінок власних праць. Чи не найвідомішою є його цитата про те, що «Читати українську історію треба з бромом». Але є й інші, не менш різкі й провокативні:
«Здається, що без нації таки справді трудно створити національну державу. З одними «мужиками», «людьми», з одними темними, затурканими селянами, які знають тільки ту землю, в якій дулубаються, – трудно битися за невідоме їм, незрозуміле, ніколи не чуване. Большевика вони знають і бачать в самих собі, а нація, держава – це щось абстрактне, занадто велике…»
«Торжествуючий кацап чвакає лаптями по білому лиці знеможненої красуні й здирає з неї все, що може…»
«…наша цвіла Директорія з нафталіновим своїм Секретаріатом, узявшись за руки, б’ють поклони перед цею старою грішницею-Європою, благаючи в неї допомоги проти грізних сил революції. Вони – бідні, азіятські хуторяни – в своїй простодушній наївності все вірять, що стара грішниця так само могутня, як була ще рік-півтора тому. Вони й не помічають, що вона сама готова бити поклони перед кимось дужчим, щоб дав їй допомогу».
«Очевидно, відродження нації мусить іти крок за кроком, здобуваючи одну позицію за другою. Ми почали з кінця. Нам посміхнулось щастя, а ми прийняли його за норму. А «щастя, як трясця, – кого схоче, того й нападе». Схоче й одстане. От і одстало. І нема. І треба вертатись до норми. А норма така тяжка, трудна і довга».
«Правда, ми всі – дитяча нація. Ми щойно вилупились і на нас ще тільки жовтенький пушок державности в куточках дзьобиків, ще цілком свіженькі заїди. І як часом і смішно, і сумно, коли стане пухнате, з заїдами, створіннячко бойовничим півнем, напинається, кричить і наїжує свій жовтенький пушок».
V
Симон Петлюра. Україна як державна праця
Симон Петлюра (1879-1926), український державець, Генеральний секретар військових справ Української Народної Республіки та лідер українського визвольного руху – залишив чимало глибоких думок про державотворення, боротьбу та ворогів України. Саме Україна – не як ідея, а як реальність – незалежна і вільна держава – була предметом його думок і діяльності.
В листі до Юрія Гуменюка, незадовго до своєї трагічної смерті в Парижі, він писав: «Я вірю і впевнений, що Україна, як держава, буде».
«Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло – Незалежна Держава Українська перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її несчисленними багатствами не для потреб третього, або другого з половиною, чи якого іншого інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу. («Пам’яті полеглих за державність», 1926)
14 травня 1922 року у листі до Андрія Лівицького, українського громадсько-політичного діяча, Симон Петлюра писав: «Найбільшою перешкодою для визнання суверенності України є гіпноз самого імені Росія. Цей гіпноз треба розвіяти, особливо в Америці (Північні Штати) та Франції. Справу поділу Росії треба поставити як справу спокою цілого світу, як справу європейської рівноваги та реально-матеріальної вигоди держав».
«Будівництво Української Держави менше усього похоже на писання книжок з красного письменства або минувшої історії чи публіцистики. Воно вимагає від державного діяча великого знання техніки будівництва, прозорливості майбутнього, уміння орієнтуватись у складних обставинах сучасного життя, як українського, так і межинароднього, почуття міри і такту, а найпаче систематичної невтомної, так званої «чорної» праці, до якої не кожен здатен».
«Зараз Україна переживає таку хвилю, котрій мусимо віддати всі сили, енергію та, як потрібно, то й життя. Тому всі до гурту! Всі до міцної одностайної організації, щоб і собі стати в ряди борців за щастя українського народу. Прогаяна хвилина – то злочин проти Республіки, за котрий немає прощення. («До всіх синіх жупанів», 1919).
VI
Юрій Шевельов. Україна як інтелектуальний шанс
Юрій Шевельов (1908-2002) – видатний славіст, мовознавець, літературний критик, публіцист. Більшу частину життя вчений змушений був прожити в еміграції. Спочатку в Німеччині, потім у США. Роздумам про долю України присвячено чимало його праць. Найвідомішими є, поза сумнівом, три есеї: «Москва, Маросєйка», «Над озером. Баварія» та «Четвертий Харків», що складають «Триптих про призначення України» – книгу, гідну читання і перечитування, а також обов’язкового вивчення у школі. У ній він пише про «три смертних гріхи України», які будь-що потрібно подолати: «Москва, український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини».
«Шанс України – не в заборольності, а якраз у рубіжності. Сотні років ми плачемо, що ми – чайка при битій дорозі. Прежалісна пісня справді гарна… Але шанс України якраз у тому, що вона при битій дорозі. Що вона і Європа, і Азія. Наша культура вбирала елементи з обох сторін світу… Злочин Росії не тільки в тому, що вона відірвала нас від Європи. Вона відірвала нас і від Сходу. Вона виховувала не тільки европофобство, а і зневагу до Сходу».
«Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована… І наша національна гордість, яку нам треба плекати, плекати й плекати, не ростиме з самозамкнености й зневаги до інших різного кольору шкури народів. Судилося нам бути не тільки Європою, а і Азією. Судилося бути Україною. Не Францією, не Німеччиною, не Англією. В епоху кулачного розбору світу недобре було бути чайкою при битій дорозі. В нашу епоху позиція ця – ключ до майбутнього…»
«Наш суспільний організм защеплений страшними туберкульозними бацилами нищення з Москви. Нас може врятувати політика, зброя, організація».
«Невіра в свої сили – брак національної гордости. Невіра в можливість української держави – брак національної гордости. Думка, що Шевченко, звісно, великий поет, але Пушкін чи Міцкевич – більші, – брак національної гордости».
«Не мистецтво і не наука побудують Україну – а зброя і труд, політика і зброя».
«Ніщо тепер так не потрібне цьому поколінню, як найжорстокіша, найневблаганніша критика і найглибша, найсвятіша віра. Віра в себе, віра в Україну».
VII
Василь Стус. Україна як любов, від якої неможливо втекти
Василь Стус (1938-1985) в нинішній Україні постать канонічна. З беззаперечним статусом «борця», «патріота», «мученика». Але, попри те, що своє життя він поклав за Україну, за честь, самоповагу і національну гідність, у своїй поетичній геніальності він все одно вислизає з цих важких урочисто-офіційних дефініцій.
Парадоксально, Василь Стус любив Україну і не любив її водночас. «Докучило! Нема мені вітчизни, / Нема мені вітчизни – ні-ні-ні». Або: «Отак мені – од запаху трутизму. / Отак мені – чим далі від Вітчизни, / тим легшає, тим тяжчає мені».
«Нема мені коханої землі, / десь під грудьми пече гірка калина, / сміється божевільна Україна / у смертнім леті на чужім крилі».
Часом він був надзвичайно жорстким в оцінках. У 1967 році в листі до Богдана Гориня писав: «Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь – це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесу інтелігентську реальність і жив – так, як живе всякий (навіть – український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас? Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар’єру. І – «поверхи бар’єрів». Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п’яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у «Галілеї»: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм…»
Але, все ж, Україна була його болем. «Що міг – я зробив. Що зможу – ще зроблю. Але без України мені моторошно… У мене є мій народ, який мої друзі інших національностей називають багатостраждальним. Його муки – то єдина моя скорб». (3.12.1978. До Олега Орача)
І, зрештою: «Ти вже не згинеш, ти двожилава, земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками…»
VIII
В’ячеслав Чорновіл. Україна як відповідальність
В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) був одним із найяскравіших опозиційних політиків доби відновленої української незалежності. Дисидент, політв’язень радянського режиму, лідер національно-визвольного руху 90-х років, один із головних претендентів на посаду президента відновленої України. На сьогодні немає ґрунтовної біографії Чорновола. 10-томник праць, виданий «Смолоскипом» – бібліографічна рідкість. Деякі найбільш яскраві цитати, на кшталт: «Україна розпочинається з тебе» – відомі і розтиражовані до непристойності.
Однак Чорновіл значно більший і глибший за пару фраз.
«Важко назвати іншу націю, яку б так часто знищували і так нещадно шматували, ділячи між жадібними сусідами, і яка знову поставала б до життя, як фенікс з попелу»;
«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її – втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі!»
«Попри всі внутрішні негаразди, Україна – держава, помітна не тільки в Європі, а й у всьому світі. Її географічним координатам, слава Богу, може позаздрити і папа римський, а звідси її одвічна геополітична принадність. Вона була й поки що, на жаль, є країною на роздоріжжі. Ось і зараз Україна у смузі держав, які стоять між демократичною Західною Європою та Російською імперією з її невмирущим загарбницьким мисленням і синдромом великодержавності».
«Попіл російського шовінізму впродовж віків сиплеться на голову української нації, але жодного разу не достукався до її серця – ні за доби Виговського, ні за доби Петлюри. Фатальним для нас, як і для решти націй, сусідніх з Московією, є те, що імперська ідея пече як тамтешніх червоних, так і білих, а тим паче коричневих».
«Генерали радянських кар’єрів», вчасно зорієнтувавшись, змусили працювати економіку не на державу й народ, а на власні кланові інтереси… Я постійно ловлю себе на думці: чому вони не хочуть працювати на Україну? І роблю простий висновок – промисловим і аграрним генералам так само начхати на Україну, як і ясновельможним панам з печерських пагорбів. Гроші і влада, влада і гроші – ось їхній основний інстинкт. Україна для них не більше, ніж вим’я безмовної корови».
ІХ
Ірина Цибух. Україна як боротьба і свобода
Повномасштабне російське вторгнення вкотре поставило перед Україною питання, над якими думали покоління її інтелектуалів, політиків і митців: про свободу і гідність, про відповідальність і здатність боротися за власну державу.
Ірина Цибух із позивним «Чека» (1998–2024) – парамедикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри», медійниця та громадська діячка. Вона загинула 29 травня 2024 року під час ротації на Харківському напрямку, за кілька днів до свого 26-річчя. В інтерв'ю незадовго до загибелі Ірина розмірковувала саме про це:
«Радянський Союз не навчив нас не лише розбудовувати пам’ять, а ще навчив нас забувати… Якщо ми розуміємо культурну або національну травму як формотворчу для нашої ідентичності, то коли ми лишаємося живі, ми мимоволі стаємо відповідальними перед мертвими. Відповідальними пам’ятати і говорити про те, що відбулося. Це, скажімо так, є шляхом до ретравматизації».
«…фінальною метою є перемога, але якою вона буде і коли вона настане – я не знаю. Тому наразі це продовження боротьби за свої цінності, пам’ять про тих, хто уже загинув, і пам’ять про велику трагедію, яку Росія робить в Україні».
«Україна – це дуже складно для людей, які скучають за Радянським Союзом. Бо Україна – це про боротьбу, відчуття свободи, відповідальність».
Грушевський Тарас Шевченко Україна День Незалежності Україна проти Росії Війна Стус Петлюра В'ячеслав Чорновіл Скоропадський Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua