На пам’ять про військовослужбовця Сергія Поповича (позивний «Якут») Хвилина мовчання 14.08.2026 09:00 Укрінформ
Воїн два з половиною роки вважався зниклим безвісти
Сергій Попович народився 15 червня 1996 року у російському Магадані. Його мама – представниця якутського народу, а батько – українець. У дитинстві хлопчик був слабкого здоров’я, тому лікарі рекомендували йому змінити клімат. Батьки ухвалили рішення переїхати до рідного села тата – Верлока, що в Радомишльській громаді.
– Сергієві тоді виповнилося лише два роки. Кліматичні умови Житомирщини йому підійшли, і дитина стала почуватися набагато краще. Він тут і до школи пішов. Згодом у нас народився другий син. Мій чоловік помер від онкологічного захворювання, тому у 2013 році я вирішила перебратися з дітьми до Якутії. Ви не можете уявити, як синам було непросто. Сергій дуже прагнув повернутися до України. Ми навіть не встигли там пробути рік, як повернулися. Діти були щасливі, – згадує мати воїна Олена.
Сергій захоплювався футболом та риболовлею, а також самостійно навчився відновлювати працездатність побутової техніки. Після дев’ятого класу він здобував освіту електрика у Житомирі, проте припинив навчання через переїзд до Якутії. Після повернення в Україну здобув фах зварювальника в Радомишлі. У 20-річному віці Сергій був призваний на строкову службу, яку проходив на Дніпропетровщині.
– Коли син повернувся зі служби, він дуже змінився. Армійська служба прищепила йому дисципліну та порядок, а також зміцнила та примножила всі його позитивні якості, – ділиться пані Олена.
Після завершення служби юнак працевлаштувався, бо бажав фінансової незалежності. Він працював на одному з підприємств, однак складні умови праці негативно позначилися на його стані здоров’я. За рекомендацією лікарів, Сергій змінив свій спосіб життя і влаштувався касиром у супермаркет.
– На роботі він завжди виконував усі вказівки. Син не вмів відмовляти і прагнув постійно допомагати всім. Інколи я навіть докоряла йому за те, що не можна бути настільки безвідмовно добрим, – розповідає мати.
Навесні 2023 року Сергій отримав військовий припис. Після проходження військово-лікарської комісії він пройшов навчання та був зарахований до 115 окремої бригади Сил територіальної оборони. Спочатку він ніс службу на півночі Житомирщини.
Коли в жовтні він приїхав додому на кілька днів, мати помітила його внутрішнє неспокій. Однак він запевняв, що все гаразд, розповідаючи про своїх побратимів та про котів і собак, якими вони опікувалися. Зараз жінка усвідомлює, що вже тоді її син знав про відправлення на фронт.
– У грудні Сергій відбув на Донеччину, – розповідає мати. – Він обрав собі позивний «Якут». Ми з ним тоді лише обмінювалися повідомленнями. Місцевості, де він перебував, він не називав. Він давав мені натяки, за якими я їх ідентифікувала. Знаю, що спочатку він був у Дружківці, а згодом написав, що перебуватиме в місті, про яке існує пісня. Я не зрозуміла, тому запитала, яка саме пісня, а він коротко уточнив: «Фортеця». Одразу стало очевидно, що йдеться про Бахмут (пісня «Фортеця Бахмут» гурту «Антитіла» – ред.).
Невдовзі син повідомив, що протягом 3-4 днів зв’язку з ним не буде, оскільки він вирушить на перший бойовий вихід, і попросив матір не хвилюватися.
За словами пані Олени, у ніч на 16 грудня 2023 року Сергій та ще семеро військових вирушили на завдання, з якого повернулися лише троє бійців.
Коли зв’язку з сином довго не було, мати звернулася до ТЦК. Там її спочатку повідомили, що її син перебуває на завданні. 31 грудня вона отримала сповіщення про те, що стрілець, помічник гранатометника Сергій Попович зник безвісти поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району.
Згідно з інформацією, наданою побратимами, Сергій був у групі з чотирьох осіб, яка рухалася першою і наблизилася найближче до ворожих позицій. Мати стверджувала, що в документах щодо її сина було чимало суперечливих даних, тому рідні сподівалися, що він живий.
– Коли я отримала повідомлення про зникнення сина, я дуже плакала та кричала, – ділиться пані Олена. – У мене так тремтіли руки, що я не могла підписати документи. У наступні кілька місяців я панічно боялася настання вечора. Щовечора я уявляла, як Сергій вирушав на завдання, і не могла заснути. Я стала дуже неспокійною. Я постійно згадувала сон, який мені наснився у 2017 році. Ніби до нашого двору під’їхала військова машина, і до хати зайшов дуже худий хлопець у військовій формі зі словами: «Мамо, мене били і не давали їсти». А я його обіймала, плакала і говорила, як же довго я на нього чекала. Усе було настільки реалістично, що я досі пам’ятаю ті емоції. Я трималася за віру, що мій син десь є.
На жаль, сподівання рідних не справдилися. У липні 2026 року експертиза ДНК підтвердила загибель Сергія Поповича. Його тіло було повернуто під час обміну загиблими у 2025 році.
20 липня відбулося прощання з Героєм у центрі Радомишля. Воїна поховали в селі Верлок. У нього залишилися мати та брат.
Ірина Чириця
Фото надані Оленою Попович та з Фейсбук-сторінки Радомишльської міської ради
Підготовлено Українським національним інформаційним агентством Укрінформ у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’ять Загибель Хвилина мовчання
Источник: www.ukrinform.ua