На згадку про Героя України Олега Ярового (позивний «Яр») Хвилина тиші 11.07.2026 09:00 Укрінформ
Прагнув стати професійним футболістом та збудувати власну сім’ю, але за власним бажанням став на захист країни у складі відомого батальйону «Вовки да Вінчі»
Олег народився 11 листопада 2002 року в селі Довга Пристань Первомайського району Миколаївської області.
Мати Оксана розповідає, що він виховувався добрим, уважним, допитливим, жвавим хлопчиком, з раннього віку виявляв лідерські якості, був надзвичайно активним і завжди захищав правду. Також вивчав англійську мову та приділяв час спорту. У дитинстві захоплювався карате, а пізніше надавав перевагу боксу та футболу, мріючи стати професійним футболістом.
«Ще в дитячому садку, коли дітей відзначали за різні риси, Олежика нагородили грамотою за його «Срібний сміх і добру вдачу». Коли підріс, його сміх став гучним та дзвінким. Він часто любив повторювати «я папин бродяга, мамин симпатяга». З дитинства був невтомним, трохи бешкетником, інколи навіть хуліганив, як і багато хлопців. Але надзвичайно цінував близьких, рідних, друзів», – ділиться мати.
І додає, що в школі його запам’ятали як прямого, сповненого енергії та розумного юнака. А друзі згадують Олега як людину, яка завжди перебувала в позитивному настрої, багато жартувала, сміялася та легко знаходила спільну мову з оточуючими.
Ще однією рисою хлопця було його особливе ставлення до зовнішнього вигляду.
За словами матері, Олег змалечку був поціновувачем моди, любив елегантний одяг, а його улюбленими аксесуарами були окуляри та кепка.
Після завершення навчання у коледжі хлопець виявив бажання добровільно пройти строкову військову службу в армії, яку проходив у лавах Національної гвардії України, де його і застала повномасштабна війна.
У 2024 році Олег завершив строкову службу. Він міг би повернутися до звичайного спокійного життя, як і багато його однолітків, але вдома пробув лише два тижні. Хлопець захоплювався легендарним батальйоном «Вовки Да Вінчі», тож подав рапорт до них і, не вагаючись, підписав контракт зі Збройними Силами України.
Мати згадує, що син сам прийняв рішення і лише повідомив батьків, але при цьому сказав: «Мамо, я все одно піду воювати, тільки не хочу, щоб ти сердилася на мене». Честь, гідність, ідеї, нація, Батьківщина – саме такими були його життєві принципи.
Після успішного проходження відбору та підготовки у Великій Британії служив у 2-й роті «Гонор» 108-го окремого батальйону «Вовки да Вінчі», який є частиною 59-ї окремої мотопіхотної бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка.
У серпні 2024 року Олег вирушив на своє перше бойове завдання. Тоді він наполіг, щоб його включили до складу групи. Це було в районі міста Українськ на Донеччині. Але сталося несподіване: разом із двома бійцями він опинився віч-на-віч проти цілої штурмової роти противника і протягом семи днів утримував позицію.
Штурми тривали один за одним, навіть у нічний час. Бійці відпочивали буквально по кілька хвилин, змінюючи один одного. Під час однієї з ворожих атак Олег отримав поранення, але від евакуації відмовився. Більше того, він взяв на себе командування бійцями Тероборони, які виходили з оточення та випадково опинилися біля його позиції – разом вони ще певний час відбивали шалені атаки росіян. У певний момент ворог наблизився впритул до окопів наших захисників. Побратими отримали поранення, і Олег залишився сам. Але він не відступив, а продовжував ще тривалий час чинити опір ворогу, демонструючи виняткову мужність, витримку та високий рівень підготовки.
Боєць координував роботу безпілотників для евакуації поранених, особисто знищив із кулемета понад 20 окупантів і відбивався, доки не прибуло підкріплення. Бій тривав, Олега поранило вдруге, і він уже не міг самостійно рухатися. Але навіть тоді ще певний час допомагав побратимам, аж поки один із них не виніс його з поля бою на власних плечах.
Бійця прооперували, він лікувався у шпиталі, але рідним про це не зізнався. Сказав: «Мамо, не хвилюйся, я просто на полігоні ногу підвернув».
Після нетривалої реабілітації Олег знову повернувся на передову – був сапером, оператором БПЛА, розвідником. Брав участь у стримуванні ворожих наступів, рятував поранених.
У грудні 2024 року в селищі Новопустинці залишився на позиції сам на сам із противником, який мав значну чисельну перевагу. Але попри те, що був озброєний лише одним кулеметом, знищив велику кількість окупантів. Йому власноруч вдалося утримати рубіж, який мав важливе тактичне значення для всієї лінії оборони батальйону.
Олег завжди виконував найскладніші завдання в найтяжчих умовах. Він вирушав туди, де було найнебезпечніше, і робив те, на що інші не наважувалися. Хлопець постійно навчався, вдосконалював бойові навички, на власному досвіді впроваджував сучасні методи ведення бою. Самостійно опанував управління безпілотниками та використовував їх для забезпечення евакуації поранених, доставки боєприпасів та коригування вогню. Це врятувало десятки життів його побратимів.
Рішучий, сповнений енергії, з характером лідера – він завжди поспішав жити, ніби відчував, що доля відміряла йому не так багато часу. Олег мріяв подорожувати горами, плавати в морі, мав багато друзів, кохану дівчину та великі плани на майбутнє у вільній Україні.
В інтерв’ю на запитання журналіста щодо його мотивації йти воювати, Олег відповів: «Якщо до тебе в дім зайде якийсь негідник і буде робити що захоче, дім зруйнує і таке інше… Хіба тобі потрібна мотивація, щоб дати йому відсіч? Мені здається, що ні, ти просто станеш і виженеш його, ось і ми зараз робимо те саме – виганяємо їх».
10 липня 2025 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Муравка Покровського району Донецької області Олег Яровий загинув.
За значний внесок у боротьбу за свободу України він нагороджений нагрудним знаком «Хрест особливих заслуг». 19 липня 2025 року Президент України присвоїв йому звання Героя України із врученням ордена «Золота зірка» (посмертно). Також його ім’я увійшло до списку Forbes 2025 року «30 з 30».
«Минув рік від дня його загибелі, але мені досі складно і боляче усвідомлювати, що син залишився жити лише в серці, в думках та спогадах. І що почути, обійняти і побачити його я вже ніколи не зможу», – ділиться болем мати.
Поховали захисника в рідному селі Довга Пристань на Миколаївщині. У нього залишилися батьки, брат, бабуся та кохана дівчина.
Вічна пам’ять та слава Герою!
Алла Мірошниченко
Фото надані мамою Оксаною Яровою
Підготовлено Українським національним інформаційним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Миколаївщина Пам’ять Війна Війна з Росією Хвилина тиші
Источник: www.ukrinform.ua