«Лікарка-бандерівка»: Якщо не на війні, то для війни 03.07.2026 09:00 Укрінформ
Галина Черниш здійснила понад 40 відряджень на Схід України у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова
Серед її нагород – орден княгині Ольги III ступеня, медаль «За врятоване життя», відзнаки Президента України, Міноборони та Головнокомандувача ЗСУ.
18 червня в Івано-Франківську лікарка-терапевт Галина Черниш отримала ще й «Орден Святого Пантелеймона» (громадська ініціатива, – ред.) у регіональній номінації «Взірець служіння суспільству». Цю відзнаку Галина Черниш, як і більшість лікарів, називає «Медичним Оскаром». Каже, нині відчуває надзвичайну гордість за те, що її працю цінують.
У Лисецькій лікарні, що на Івано-Франківщині, у пані Галини на обліку понад 2 тисячі пацієнтів. Вони ставляться з розумінням, коли лікарка залишає свій затишний кабінет у тиловому регіоні та їде у прифронтовий, де їй часто доводиться працювати «на літачку», щоб повернутись звідти живою.
Про досвід волонтерства та як пані Галина відновлює сили після ротацій, Укрінформ запитав у неї за кілька днів до її наступної поїздки в зону бойових дій.
«ПРОШУ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ, ПЕРЕКЛАДАТИ НЕ БУДУ»
– Я лікар-доброволець. Живу за принципом: «Якщо не на війні, то для війни», – розпочинає розмову пані Галина.
Пригадує, усе почалося з Майдану, коли їй довелося забезпечувати медичний супровід для військових «Азова». Тоді жінка усвідомила, що на її країну чекає ще більше випробування, аніж Революція Гідності. У зону бойових дій вперше наважилася поїхати із сином пацієнта, коли разом придбали для бійців «Ниву» та наповнили її всім необхідним для фронту.
– Уже влітку 2015 року я була в лісі під Волновахою, куди вперше відвели нашу артилерію. Там поспілкувалася з хлопцями і зрозуміла, що вони не знають з медицини елементарного – як знизити температуру, зупинити пронос, рятуватися від укусів кліщів та іншого. То я для себе вирішила – буду їздити до них і вчити, – говорить пані Галина.
Вдруге вона поїхала на Схід України вже у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ – найбільший неурядовий проєкт, який залучає цивільних медиків до надання допомоги та евакуації поранених у зоні бойових дій). Тоді майже місяць працювала у лікарні Станиці Луганської. Згадує, пацієнтів було так багато, що доводилося розпочинати приймання о 5-й ранку.
– Їхні ж лікарі там повтікали, а пацієнти залишились, переважно старенькі люди, – уточнює лікарка.
Додає, що у тамтешній лікарні її називали «лікаркою-бандерівкою», бо вона жодного разу не переходила на російську.
– Кажу їм: «Ви прийшли до мене, то прошу говорити українською, перекладати не буду». І скажу вам, що там ще краще можуть говорити українською, ніж деінде. Бо в нас ще буває суржик, а на сході дуже красива українська. Натомість замість «Приходьте на консультацію», я часто чула: «Пріходітє. Прієхалі українскіє врачі», – усміхається пані Галина.
Запитую, в яких ще містах довелося працювати з медичною місією ПДМШ.
– У Станиці Луганській я була чотири рази, ще в Авдіївці, Маріуполі та в інших містах і селищах. Кожна поїздка тривала не менше ніж місяць, – запевняє лікарка.
Пригадує, одного разу на консультацію до неї прийшла вчителька, портрет якої вона бачила на муралі (вчителька Марина Марченко, її портрет створив австралійський митець Гвідо ван Гелтен на багатоповерхівці в Авдіївці, – ред.).
– Я її відразу впізнала по тому муралу. Вона нас ще запросила на випускний у свою школу. Представила тамтешній адміністрації. Нас, приїжджих лікарів, було двоє. Пам’ятаю, місцеві тоді помітили, які у нас були світлі обличчя, – усміхається вона.
Каже, відтоді тамтешні люди знали, що ми живемо у їхньому пологовому, а тому часто приносили туди смаколики, щоб віддячити за роботу. Найбільше пригощали неймовірно смачними черешнями зі своїх садів.
«КИЦЬКА» І ВІЙНА
Повномасштабну війну пані Галина зустріла у рідній Лисецькій лікарні. Тоді якраз планувала відпустку і готувалася до поїздки на курорт. Путівку їй подарували до дня народження.
– Приходжу на роботу – чую вибухи… Розумію – почалася війна. Який курорт? Замість нього поїхала до Києва і там була чотири місяці, – констатує лікарка-терапевт.
«Ірпінь, Буча, Київ, скалічені діти, тіла людей, розбиті хати, ворожі обстріли з вертольотів…» Так пригадує цю ротацію пані Галина у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова.
– Тоді до нас ішла дуже велика гуманітарна допомога. Біля Києва ми сортували ліки для евакуації людей, для невідкладної допомоги, для лікарень. Із червня я вже була волонтером у медичній роті 95 бригади ЗСУ (десантно-штурмові війська, – ред.). Загалом, того року я була на війні сім місяців, а з початку війни у мене на рахунку понад 40 ротацій, – констатує жінка.
Запитую, які з них були найскладнішими.
– Знаєте, кожна наступна була складнішою, бо складнішими стають поранення хлопців, – говорить вона.
Ділиться, що за цей час у неї перед очима пройшли багато пацієнтів, але були такі, які залишаться у пам’яті назавжди.
– У Балаклії ми були в ангарі колгоспу, розгорнули там стабілізаційний пункт. З піддонів зробили кушетки, ставили крапельниці. Пам’ятаю, там був хлопчина. Важке поранення, двічі дорогою до нас у нього зупинялося серце. Довезли. Ми його качали на кушетці, вливали кров, а серце знову давало зупинку… І так п’ять разів. На жаль, він помер. Але я ніколи не забуду його жагу до життя, – говорить лікарка.
У час повномасштабної вона отримала від хлопців і свій позивний – «Кицька». Розповідає, що так її назвали у стабілізаційному пункті 66 бригади ЗСУ.
– Це був 2023 рік. У Слов’янську, коли в мене не було роботи, я завжди бігала їм допомагати з пораненими. Треба було й одяг розрізати перед операціями, і стабілізувати бійців – поставити їм катетер, венозний доступ, помити… Вони далі працюють, а я йду. А коли вже збиралася додому, вони мені кажуть: «От «Кицька»! Тихо прийшла, допомогла і тихо пішла». І мені сподобалося, – усміхається лікарка.
Запитую, чи не хотіла стати бойовим медиком із цим позивним.
– Я ще в час АТО просилася у бойовий підрозділ, але через вік мені відмовили. У березні мені буде 70 років. То як я можу вже тепер щось змінити? – міркує вона.
«П’ЯТЬ ДНІВ ВІН ЛЕЖАВ У ТЕМНОТІ, ПРОСИВ НЕ ВМИКАТИ СВІТЛО»
– Чи в мене колись опускалися руки? Так. Майже щоразу в морзі, куди я їду після головної роботи на передовій, – зізнається Галина Черниш.
Ділиться, що там їй стає страшенно прикро і боляче, коли вона бачить тіла молодих дівчат та хлопців. Пояснює, «вантаж 200» возять волонтери, з якими вона пліч-о-пліч працювала ще у 2016-му. А тому в морзі вона часто їм допомагає.
– А ще мені прикро, коли бачу молодого хлопця, який понаставляє собі турнікетів біля рани розміром у пів копійки і залишається потім без руки чи ноги. Оце мене найбільше болить. Все думаю, як він слухав такмед? – обурюється пані Галина і розповідає історію свого пацієнта, з яким зустрілась під час останньої поїздки на схід.
Пригадує, Володі – 27 років, він служить у 95 бригаді ЗСУ. Із товаришем вони тримали позиції на Покровському напрямку, а потім довго не виходили на зв’язок. Із 25 грудня їх вважали безвісти зниклими.
– Через місяць мені його привезли. Володя вночі, у сильні морози, самотужки дійшов до своїх. У медроті його потрібно було обстежити. П’ять днів він лежав у темноті, просив не вмикати світло. Лише кіт міг бути біля нього. Беру хлопця за руку, прошу поїсти, а він не може, відучився… Потім кличе і просить: «Прошу, зробіть щось, бо коли я засинаю, то хроплю, і вони мене почують!» З’ясувалося, що його товариш не витримав на позиції і вийшов надвір. Тоді його росіяни помітили і вбили. Володя ж ховався довго й лише тому вижив, – пояснює лікарка.
За її рекомендацією, із Володею працював психолог.
– Там для хлопців найбільша біда, коли вони втрачають побратима. Тоді їм потрібна особлива допомога. Бо побратими для них – це більше, ніж родина, – запевняє пані Галина.
Ділиться, що любить усіх своїх пацієнтів, відчуває, що вони їй довіряють, часом називають мамою. І від того, запевняє лікарка, вона почувається щасливою.
«РОЗКВІТНУТЬ ЛІЛІЯ І КАКТУС З ІВАНІВКИ»
– А як ваша родина реагує на ці поїздки?
– Звісно, з тривогою. Я кажу їм про поїздку в останній день, коли вже збираюся на поїзд. Моєму батькові – 95, онуці – рік і два місяці. Але вони собі тут порадять, а я маю бути там, де на мене чекають. Моя робота – це покликання, якому я віддала 45 років, – говорить лікарка.
– А як відновлюєте сили після роботи?
– Якщо раніше у Слов’янську я ходила вулицями, милувалася трояндами, озерами, де колись був курорт, то тепер там все розбито. Під час останньої поїздки до Слов’янська я жодного разу не вийшла на вулицю, бо постійно літають дрони. То я ставила телефон «на літачок». Працюю у цивільному. Знаємо, що місцеві можуть здавати… Як відновлюю сили? Люблю квіти. З Вугледара навіть маю виноград. Там я оглядала євангелістів, яким надавала меддопомогу. То вони на знак вдячності принесли виноград, чорний і білий. Потім прислали мені саджанці поштою. Я їх висадила, прижилися. Тепер ось розквітнуть лілія і навіть кактус з Іванівки. Це село повністю знищене, орків звідти вже вибили. Оце моя відрада, – каже пані Галина.
Вона показує у своєму кабінеті на підвіконні квіти, а біля входу – поличку з книгами. Каже, облаштувала цей куточок для пацієнтів, які чекають у черзі на приймання, бо вважає читання корисним. Ми прощаємось, а на лікарку вже чекають її колеги. Галина Черниш жартує, що вони тут її опора і прикриття. Каже, спокійно залишає на них своїх місцевих пацієнтів, коли допомагатиме іншим у зоні бойових дій. Цього разу вона збирається у Запоріжжя.
Фото авторки та з архіву Галини Черниш
Івано-Франківськ Медики ЗСУ Лікарня Слов'янськ Орден Святого Пантелеймона
Источник: www.ukrinform.ua