Головне – спонукати ветерана долучитися до тренування Репортаж 02.07.2026 12:05 Укрінформ
Учасники Національного чемпіонату з волейболу сидячи поділилися думками про те, як один візит до спортивної зали може започаткувати суттєві трансформації в житті
Волейбол сидячи є одним з найпопулярніших видів адаптивного спорту в Україні. Ця командна дисципліна, знайома багатьом ще зі шкільних років, адаптована для осіб з різними видами порушень опорно-рухового апарату і слугує чудовим методом відновлення. Додатковою перевагою є те, що вона не вимагає спеціального дорогого обладнання. Достатньо базових елементів – спортивної арени, м’яча та сітки.
Нещодавно Тернопіль приймав третій етап національної першості з волейболу сидячи серед ветеранів бойових дій. Протягом двох днів тривали напружені поєдинки між командами з Черкас, Вінниці, Кривого Рогу, Чернігова та Тернополя. Про особливості цієї гри, її значення у процесі відновлення військових, а також про специфіку залучення ветеранів до паралімпійського спорту – у репортажі Укрінформу.
ВДВІЧІ МЕНШИЙ ПРОСТІР ТА НИЖЧА ПЕРЕПОНА
Я прибуваю до залу, де відбувається чемпіонат, під час розминки між матчами. Команди тернопільських “Яструбів” та черкаських “Дніпра” готуються до протистоянь. На трибунах збираються глядачі. Я звертаюся до тренерів з запитанням про відмінності адаптивного волейболу від його класичної версії.
“Учасники грають, перебуваючи на підлозі. Кожна команда складається з шести спортсменів. Ігрове поле вдвічі менше – його ширина становить 6 метрів, довжина – 10, а сітка розташована нижче – 1,15 м для чоловіків, 1,05 м для жінок”, – пояснює наставник тернопільської команди “Яструби” Петро Ніколюк.
Петро Ніколюк
Сніжана Макаревич, яка входить до суддівської колегії чемпіонату з Києва, додає, що грати у волейбол сидячи складніше, ніж у звичайний.
“Ми з дівчатами та хлопцями пробували, але, чесно кажучи, у нас не дуже вийшло. Потрібно мати певну міцність і витривалість”, – зазначає вона.
Розпочинається гра. Спочатку спортсмени вітаються рукостисканням, а потім команди стають одна навпроти одної та вигукують “Слава Україні!” та “Героям слава!”. Після цього починається поєдинок. По шість гравців від кожного колективу беруть участь у грі, решта сидить неподалік і голосно підтримує своїх.
Напруга на майданчику надзвичайна. Помітно, як кожна команда прагне здобути перемогу у протистоянні. Після трьох сетів перемогу святкують господарі. Хлопці обіймаються і щиро радіють. Насправді, ця гра приносить багато позитивних емоцій не лише учасникам, але й усім присутнім. Адже неможливо залишатися байдужим, спостерігаючи за матчем.
“ПОЗБУВАЄМОСЯ НЕГАТИВНОЇ ЕНЕРГІЇ ЗА ДОПОМОГОЮ М’ЯЧА”
Після завершення гри я спілкуюся з тернопільською командою, яка сформувалася понад рік тому.
“До складу “Яструбів” входять не лише жителі обласного центру, також приїздять ветерани з населених пунктів регіону, а один хлопець дістається навіть із Хмельницької області. Зараз ми тренуємося двічі на тиждень, але плануємо додати ще один день. Хлопці зацікавлені та дуже ініціативні, і це надзвичайно важливо”, – каже тренер Петро Ніколюк.
Волейболісти зізнаються, що гра не лише сприяє покращенню фізичної форми, а й допомагає емоційно розвантажитися.
“Негативна енергія накопичується, а на майданчику ми її просто випускаємо за допомогою м’яча. І справді, погані емоції відступають, отримуєш заряд адреналіну і відчуваєш себе на позитиві”, – говорить капітан “Яструбів” Василь Базюк.
Василь Базюк
Чоловік служив у штурмовій бригаді “Лють”. У 2023 році на Бахмутському напрямку отримав тяжке поранення.
“Я лікувався дуже довго, близько року. Було дві операції, потім реабілітація. В нозі досі залишився уламок. У цей період дуже важлива підтримка. Саме рідні та друзі допомагають не опускати руки і боротися. Хочу, щоб кожен ветеран знав: не варто залишатися наодинці зі своїми труднощами. В нашій команді ми допомагаємо один одному і на власному прикладі показуємо, що після поранення життя не зупиняється. Наше гасло – “Немає меж – є тільки цілі”, – говорить Василь.
Для ветерана величезною підтримкою під час відновлення та повернення до мирного життя стала його кохана Вікторія, яка з Бахмута переїхала до Тернополя. Вона завжди відвідує виступи “Яструбів”.
Василь Базюк з коханою Вікторією
“Я завжди вболіваю за нашу команду, їжджу на всі змагання. Адже присутність близьких на грі додає нашим хлопцям натхнення та сил”, – розповідає жінка.
За її словами, відколи Василь почав займатися спортом, він значно змінився, став більш активним та позитивним.
“Змагання та тренування приносять йому задоволення. Я відчуваю, що це його стихія і дуже радію, що після всього пережитого він знайшов заняття до душі”, – додає Вікторія.
Ще один гравець “Яструбів”, Володимир Шанайда, через тяжке поранення на Запорізькому напрямку втратив обидві ноги. Він почав займатися волейболом ще під час реабілітації у Вінницькому військово-медичному центрі. Після повернення до Тернополя долучився до новоствореної міської команди.
“Для мене волейбол – це заряд позитивних емоцій, командний дух і новий досвід”, – каже захисник.
Також Володимир займається плаванням. Нещодавно він брав участь у міжнародному запливі OCEANMAN на озері Лаго-д’Орта в Італії та успішно подолав двокілометрову дистанцію.
“НАЙВАЖЧЕ БУЛО УСВІДОМИТИ, ЩО НЕ ЗМОЖУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПОБРАТИМІВ”
Під час змагань я знайомлюся з учасниками, які приїхали до Тернополя з різних куточків України. 37-річний Дмитро Скляренко приїхав із Черкас. Він займається волейболом сидячи близько двох років. Спершу спробував ампутбол, але йому не сподобалося.
“А на тренуваннях з волейболу я кайфую. У нас дуже класна команда”, – з усмішкою розповідає Дмитро.
Він став на захист України ще у 2014-2015 роках у складі 28-ї бригади. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, приєднався до 115-ї ОМБр. У травні отримав тяжку травму, потім лікування, реабілітація.
“Найважче було усвідомити, що не зможу повернутися до своїх побратимів. Я протезувався в США і сподівався, що мені зроблять сучасний протез, і я повернуся до ЗСУ. Але коли зробив перші кроки на протезі, зрозумів: яким би сучасним він не був, я вже не зможу повернутися. У цей період було складно. Але допомогли друзі і, звісно, спорт. Зараз я всім знайомим ветеранам раджу займатися, знайти той вид, що сподобається і приноситиме задоволення”, – радить Дмитро.
Сергій Амірагов та Володимир Шанайда
Сергій Амірагов – родом із Дніпропетровщини, але зараз проживає на Тернопільщині та грає за місцеву команду.
“Я почав займатися кілька місяців тому. Мені розповіли про таку можливість у нашому “Ветеранському просторі”. До війни я грав у волейбол. Хоч і непрофесійно, але мені добре вдавалося”, – розповідає чоловік.
Сергій пішов на фронт добровольцем у 2022 році. Служив штурмовиком у складі 93-ї бригади. Пройшов Бахмут, Соледар, Часів Яр, Роботине, потім була Мар’їнка. У січні 2024 року отримав осколкове поранення поблизу Новомихайлівки на Донеччині. Одну ногу ампутували, інша дуже пошкоджена. Лікувався протягом двох років, потім було протезування.
Сергію також найважче було прийняти той факт, що він не може повернутися до своїх побратимів, які стали для нього другою родиною. Чоловік продовжує допомагати їм усіма можливими способами.
“Також ми разом із хлопцями робимо все можливе, щоб підтримати дітей наших загиблих товаришів. Це наш обов’язок. Завжди вітаємо їх з днями народження та важливими подіями. Намагаємося бути поруч і підтримувати у всьому”, – з болем у голосі каже Сергій.
СПОРТ СПРИЯЄ ШВИДШІЙ АДАПТАЦІЇ ДО ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ
Сьогодні в Україні активно розвиваються адаптивні види спорту. Але проблемою залишається залучення ветеранів до цієї сфери. Учасник вінницької команди з волейболу сидячи Олександр Говоруха зазначає, що дуже важливо переконати людину прийти на тренування і спробувати хоча б один раз.
Олександр Говоруха з родичкою Іриною Декайло-Смакулою і її донькою Міланою, які прийшли його підтримати
“Розповім про свій досвід. Я створив у Вінниці команду з ампуболу, яка бере участь у Чемпіонаті України. Мені вдалося залучити близько 70 ветеранів за півтора року, зараз грає приблизно 30. Кількість тих, з ким я спілкувався, щоб умовити піти на тренування, сягає понад 300 осіб. Переконати дуже складно. Навіть мені, хоч я сам такий самий, як вони. Головне – умовити прийти хоча б один раз. Як тільки хлопці починають займатися, з’являється чіткий розклад – ігри, змагання, поїздки. Статистика свідчить, що в усіх, хто займається будь-якими адаптивними видами спорту, процес соціалізації відбувається швидше, вони знаходять себе в житті, створюють громадські організації, відкривають бізнес або знаходять роботу. Тобто спорт допомагає швидше адаптуватися до повсякденного життя. Сьогодні на змаганнях я зустрів хлопця з Чернігова, якому пропонував займатися ампуболом, коли він проходив реабілітацію у Вінниці. Тоді він відмовився, але згодом таки приєднався до спорту і тепер грає у волейбол”, – розповідає Олександр.
Чоловік став на захист України у перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у складі 57-ї мотопіхотної бригади. Отримав тяжке поранення в передмісті Вовчанська у травні 2024 року.
“У нас був стрілецький бій з диверсійно-розвідувальною групою росіян. Я був головним сержантом роти і координував суміжні підрозділи. Змінював свою позицію, щоб зробити засідку для ворога, коли мене підстрелив снайпер, і ще 400 метрів мене переслідували. Вдалося врятуватися завдяки тому, що я добре знав дороги. Турнікет наклав, але втратив багато крові. Евакуація тривала 11 годин, через 16 я потрапив до госпіталю. Я вже розумів, що втрачу кінцівку”, – поділився Олександр.
Далі було 10 операцій, реабілітація, протезування та повернення до цивільного життя.
“Спершу я почав займатися волейболом сидячи, оскільки в університеті грав у волейбол. Але потім у Львові під час реабілітації спробував ампутбол. Тепер професійно займаюся цим видом спорту. Граю за “Покрову АМП” – володаря Кубка України. Представляю свою команду на міжнародній арені. Також викладаю в релокованому до Вінниці Харківському університеті внутрішніх справ та працюю помічником ректора з ветеранської політики”, – ділиться співрозмовник.
Олександр Говоруха зазначає, що адаптивний спорт – це не лише спорт, це спільнота, яка завжди готова допомогти.
“Це можуть бути будь-які проблеми – пошук роботи, житла, труднощі з документами. Якщо ми самі не можемо вирішити питання, то знаємо, до кого звернутися. Також це спільні поїздки, відпочинок, нові знайомства та друзі. У нас сформувалася потужна ветеранська мережа по всій Україні, яка завжди готова підтримати”, – додає він.
І тренери, і захисники, з якими мені вдалося поспілкуватися, закликають ветеранів, які ще досі не спробували свої сили в адаптивному спорті, повірити у власні можливості та прийти на тренування. Адже інколи один крок до спортивної зали може стати початком значних змін у житті.
Фото авторки
Реабілітація Спорт Волейбол Ветерани війни Тернопіль Чемпіонат
Источник: www.ukrinform.ua