“Вона”: три історії родин морських піхотинців у документальному фільмі Тетяни Станєвої 17.04.2026 10:04 Укрінформ Як чотири роки чекають дружини захисників, займаються волонтерством, виховують дітей і переживають втрати
Нещодавно в Києві пройшов закритий перегляд документального фільму “Вона” режисерки Тетяни Станєвої. До офіційної прем’єри в Україні стрічку вже демонстрували в Болграді Одеської області, адже це історія про жінок, які там проживали на початку повномасштабної російсько-української війни, та їхніх чоловіків – морських піхотинців з військової частини, що дислокується в українській Бессарабії.
Місцем офіційної світової прем’єри кінострічки цього року 25 лютого стала столиця Болгарії – Софія, бо вона розповідає, зокрема, про українських болгар. Також фільм, який ще називають щоденником дружин військових ЗСУ, презентували у Пловдиві.
До Києва прибули майже всі ключові учасники та учасниці стрічки, яка демонструє зв’язок між тиловим життям і службою українських оборонців, котрі чинять спротив російській агресії. Тож Укрінформ переглянув документальну стрічку “Вона” та поспілкувався з військовими і їхніми дружинами, щоб дізнатися більше про процес зйомок та моменти, які залишилися поза кадром.
ФОКУС НА ДРУЖИНАХ УКРАЇНСЬКИХ ЗАХИСНИКІВ
Режисерка Тетяна Станєва на київському показі
За понад чотири роки професійно створено десятки документальних фільмів про повномасштабну російсько-українську війну: “20 днів у Маріуполі” Мстислава Чернова (здобув премію “Оскар” у номінації “Найкращий повнометражний документальний фільм”) і цього ж режисера “2000 метрів до Андріївки”; “Одного літа в Україні” Володимира Тихого; “Порцелянова війна” Брендана Белломо та Слави Леонтьєва; цикл фільмів про митців “Культура vs війна”, ініційований асоціацією “Дивись українське!”; “Да Вінчі” Володимира Сидька; “Андрій Жованик. Світ як воля та уява” Сергія Дарійчука; “Куба & Аляска” Єгора Трояновського, багато інших.
Стрічка “Вона” Тетяни Станєвої серед усіх вирізняється темою – тим, що фокусує увагу на житті жінок та родичів українських захисників, поки роками чоловіки боронять країну від ворожого нападу. А ще це фільм-спостереження за героями протягом кількох років.
“Майже чотири роки я спостерігала за цією історією. І вона про любов: дружин до військових; військових до своїх родин; нас усіх – до рідної землі. Про любов, яка долає страх і мотивує битися; яка змушує чекати та єднає нас усіх у допомозі війську”, – коментує режисерка фільму “Вона” Тетяна Станєва, ініціаторка та організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю “ОКО”, який зародився в українській Бессарабії та міцно поєднав Україну і Болгарію.
Весілля Костянтина Карагеза з Христиною, 2022 р. Праворуч Олена і Дмитро Лисаки
Документальний фільм “Вона” розповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх об’єднує те, що вони стали дружинами військових 88 окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тож разом переживають за захисників, займаються волонтерством, долають психологічні проблеми та травми.
Насправді у фільмі більше сюжетних ліній. Глядачі співчувають гагаузці Христині Карагез, яка втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, уродженця села Залізничне Болградського району. Творці стрічки, зокрема, висвітлюють гуманітарну ініціативу “Буджак реліф”, яка була створена в Україні у співпраці з турецькими партнерами, залученими за ініціативою “Союзу гагаузів України” для посилення гуманітарної підтримки південного регіону.
Знімальна команда фільму у Болграді: оператор-постановник Ян Лелюк, режисерка Тетяна Станєва, оператор і фотограф Олександр Барон, звукорежисер Едуард Слободянюк
“Я особисто щиро радію, що мій Болград і наш 88 окремий батальйон морської піхоти увійшли в кадр і в архів нашої війни. В історичній пам’яті нашої країни є звитяги, супротив і боротьба мого Південного краю”, – констатує режисерка й додає, що фільм створено за підтримки Міністерства культури України.
Кожна з понад тисячі п’ятисот діб повномасштабного супротиву агресії РФ з безпрецедентним героїзмом українців різних етнічних груп та дуже болючими втратами нерідко наповнені, на жаль, і непорозуміннями між тими, хто постійно перебуває на фронті, та деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва сподівається, що кіноісторія “Вона” зменшуватиме прірву відчуження між військовими і цивільними.
Досвід тих і інших дуже різний, проте кожен живе у війні. І головне – порозумітися, відчути стан того, хто поряд чи на відстані. Бо за відносним тиловим спокоєм, порівняно з гарячими точками фронту, може ховатися чиясь болюча раптово перервана вагітність чи нервова перенапруга, яку неможливо подолати без допомоги лікарів і заспокійливих засобів.
“ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ”: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА
Режисерка Тетяна Станєва і оператор із Дніпра Іван Понамарьов на Покровському напрямку, 2025 р.
У кадрах документального фільму “Вона” – переважно цивільне життя. Моменти вихоплювали протягом кількох років поспіль, починаючи з літа 2022-го: спочатку у Болграді, де повномасштабна російсько-українська війна застала всіх героїнь, а потім – у Житомирі, куди деяких героїв кінооповіді прирекла доля згодом.
Прохання документалістів зняти морських піхотинців 88 окремого батальйону задовольнили не одразу. Але режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована й наполеглива у своєму намірі реалізувати задум, тож дозвіл отримали. І один день зйомок на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.
Олена Лисак і Тетяна Станєва
Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, яка зараз перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Меншому синові подружжя, чиїм першим словом стало “тата”, зараз – понад півтора року. Старший вже навчається у другому класі, а на початку фільму глядачі бачать його ще дошкільником.
“Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. – Чоловік продовжує службу, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо і віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом насолоджуватимемося спілкуванням із нашими дітьми”.
Співрозмовниця додає: “Кожен момент фільму, який ми переглядаємо, – це для мене не просто “альбом спогадів”. Кожну минулу подію я проживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це десь 7% нашого реального життя, нашого болю і радощів”.
Олена дякує долі, що чоловікові надали кількатижневу відпустку, тож сім’я мала змогу побути разом. Коли Дмитро на службі, якомога частіше намагаються спілкуватися через відеозв’язок – щоби хоч у такий спосіб тата-військового бачили сини.
Олена і Дмитро Лисаки на київському показі
“Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже складно. Навіть коли, здавалося б, остаточно вже до цього звикла, – все одно приходить момент, коли обсідають думки: “Та скільки ж це триватиме?”, “Чому так живемо саме ми?”
За ці роки в житті Олени був дуже складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. “Ми дуже чекали доньку. Це була важка втрата”, – каже дружина захисника.
В один голос Олена з чоловіком кажуть: “Наш батальйон – це наша сім’я. Разом із дітьми, з дружинами зустрічаємо свята зазвичай”.
Олена і Дмитро разом приїхали вже на другий показ документального фільму “Вона”: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за характером йому більше до вподоби бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому можливість побачити меншого сина в періоді, який він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.
НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ
Тетяна Станєва, Сергій Биковський і його дружина Ніна
“Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Бо там є дуже багато специфічних моментів”, – зауважує інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.
Наприклад, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новенькій формі. У перші місяці повномасштабної російсько-української війни знайти таку було майже нереально. Проте стараннями всього батальйону її доставили нареченому. Він був дуже щасливий.
Костянтин Карагез із своєю другою половиною – Христиною – в центрі
На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, який пройшов військове навчання в Грузії, загинув унаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду поряд із позицією “Орел”, 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака і Сергія Биковського повномасштабна війна розпочалася у Вугледарі на Донеччині.
Хтось не надає значення цивільному авто на задньому плані в кадрі фільму “Вона”, коли оператор працював у 88 окремому батальйоні морської піхоти. А для військових відразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передньому краї, а на другій лінії оборони.
“Наші хлопці емоції не показують. І достукатися до них дуже складно, – розповідає Сергій Биковський. – На дурні думки у морських піхотинців немає часу, бо постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних і нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати”.
Воєнний психолог Сергій Биковський
Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах із 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розвалу Союзу написав рапорт і продовжив службу у Збройних силах України. Прослужив 14 років за цим фахом. За скороченням звільнився. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником до морської піхоти.
Бійці 88 окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару і в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.
Кожному глядачеві документального фільму “Вона” запам’ятовується мудрість військового психолога, яку він передає щойно мобілізованим чоловікам: як треба поводитися зі зброєю і ставитися до ворога, який напав на нашу незалежну державу. “Я гадки не мав, що цей мій інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський.
З новомобілізованих чоловіків, які потрапили до нас від ТЦК, мені та іншим командирам треба було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм “Вона” увійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; однак ті, що доходять до кінця, воюють як леви!”
ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ПОТРІБНО ЩОДНЯ
Подружжя Биковських
Ніна Биковська за фахом вчителька початкових класів, нині працює в дитячому садочку. Маючи чоловіка-військового, теж свого часу прослужила вісім з половиною років, тож старший сержант. “Тобто я знаю детально військову службу зсередини, тому мені ще важче, ніж дівчатам”, – каже співрозмовниця.
Молодша донька Биковських, яка закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. “До нас приходили люди і приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи долучилися Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про повномасштабну війну ми тоді ще не думали”.
Дружина морського піхотинця Олександра Атанасова Ольга (ліворуч) із сином
Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова на київський закритий показ приїхала із сином. Вони, як і всі рідні захисників і захисниць, понад усе мріють бачити їх вдома у мирному житті.
Документувати події під час війни треба щодня, вважає режисерка документального фільму “Вона” Тетяна Станєва. “Ми вже багато пропустили, і гадки не маю, як наздоганяти. Але треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світу, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою і відповідно історія закінчиться швидко. Але не так сталося, як гадалося”.
Глядацька зала після перегляду фільму “Вона” в Києві
За період від початку зйомок стрічки влітку 2022-го до її світової прем’єри в лютому 2026 року в героїнь – дружин українських захисників – відбулося багато змін. Багато що змінилося. Одна встигла здійснити свою мрію, не дочекавшись Перемоги, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, панічні атаки та зміну професії. Третя також зазнала життєвих змін, хоча її життя збоку видається відносно стабільним. Місто Болград наразі об’єднує цих жінок спогадами, місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом “Вона”.
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Дениса Сивенка та Юліани Литвиненко надано командою фільму “Вона”
Культура фільм Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua