Закарпатська ТрО воює, жартує і пʼє найкращу каву

Закарпатська ТрО воює, жартує і пʼє найкращу каву 16.08.2023 13:15 Укрінформ Бойовий медик «Італієць» розповів про будні і звитяги роти вогневої підтримки

Олексій Любецький — бойовий медик роти вогневої підтримки 68 окремого батальйону 101-ї Закарпатської бригади ТрО. Разом із підрозділом за півтора роки повномасштабної війни пройшов фронт, як то кажуть, “до місяця й назад”. Уже на початку березня 2022-го отримували незабутні враження від російських авіанальотів в Охтирці на Сумщині. Улітку був важкий Ізюмський напрямок, зате восени — той самий несподіваний харківський контрнаступ. Ну а вже цієї зими — гарячі околиці Бахмуту.

Утім, емоційно розказуючи про історію свого підрозділу, “Італієць” переважно жартує. За його словами, війна та служба у війську — це 90% рутини: рий окопи, стій в нарядах, готуй їсти, прибирай… Але Любецький знає, як цю рутину урізноманітнити: волонтерити, діставати необхідну “оптику”, автівки, домовлятися з Укрпоштою та відомими художниками-муралістами, аби уславити двох героїв, які під Бахмутом поклали взвод “вагнерівців”…

Ми з Олексієм зустрічаємось в тиловому Мукачеві, де на вечір із ним до місцевого пабу прийшло кілька десятків людей. Любецький із захопленням розказує воєнні байки про пригоди “найвідомішого в Новій Зеландії підрозділу українського війська” та мріє про можливість після таких от зустрічей рекрутувати охочих до батальйону.

ЯК ВУЗЬКОКОЛІЙКА ПРОСЛАВИЛА ЗАКАРПАТСЬКУ ТРО В НОВІЙ ЗЕЛАНДІЇ

Олексій Любецький — медійна особа, був широко відомий своїми проєктами у вузьких колах любителів вузькоколійок на Закарпатті та поза ним. Закарпаття, яке до середини ХХ століття було частиною європейського світу, мало цілу мережу вузьких колій. Утім, до нинішніх днів дійшла тільки частина, та й та в ледь живому стані. Це знаменита Боржавська вузькоколійка, яка поєднує Хустський та Берегівський адмінрайони в долині річки Боржави.

За два роки до повномасштабної війни Олексій як міг відновив на ній рух: сконструював дрезину та час від часу курсував цією залізницею. Завдяки вузькоколійці “Італійцю” вдалося зробити медійними і своїх побратимів з підрозділу.

– Серед тих, кому близькі ідеї відродження вузькоколійки, 90% — це британський світ. Свого часу я так познайомився з Джерродом Годсоном із Нової Зеландії. Це місцевий депутат, який у своєму дворі провів 15 метрів колії та катає по ній на дрезині туристів. Там чудовий вид на затоку, і він добився, аби його “залізниця” була позначена на світовій мапі вузькоколійок як діюча. Це виглядає якось так: “От у тебе вдома є залізниця? А в мене є!” Він організував нам пару телеінтерв'ю в Новій Зеландії. Завдяки цьому нам вдалося зібрати деякі кошти, ну й таким чином ми стали найвідомішим підрозділом української ТрО в Новій Зеландії.

Олексій каже, що зарубіжній аудиторії він цікавий саме як людина, яка відроджувала вузькоколійку, а з повномасштабним вторгненням пішла до українського війська. До підрозділу приходили знімати репортажі і європейські репортери: італійські, іспанські та британські.

– Італійці, – додає військовий, – досить дипломатичні в інтерв'ю, а от в британському світі журналісти прямолінійніші. В ефірі вони буквально просили нас, мов, скажіть нам, що ви їх там порвете! Дослівно це звучало десь так: “Ну що ж, а тепер скажіть нам, Олексію, коли ви там вже дасте п@зди москалям?” Все дуже чітко.

Любецький говорить, що давня мрія про робочу вузькоколійку гріє його на фронті, коли опускаються руки.

НАЙКРАЩА КАВА В УКРАЇНСЬКОМУ ВІЙСЬКУ

Питаю в Олексія Любецького, чому в українському війську він — “Італієць”.

– Я довгий час жив в Італії, в Україну повернувся в 2010 році. Позивний цей у мене з’явився ще в “Українському Легіоні” (громадська організація, що проводить вишколи з такмеду та основ володіння зброєю — авт.), куди я прийшов у 2017-му. Коли довго живеш в іншій країні,  мавпуєш тамтешніх людей, “дзеркалиш” їх. Хоч я довго жив і в Іспанії, і, що вже приховувати, на Чукотці, але назвався саме “Італійцем”. І це не тільки через мою спонтанність та емоційність. Це й певні вподобання: наприклад, люблю смачну їжу і певний порядок у її споживанні — не питиму капучино після 11-ї чи каву перед їжею. І на фронті намагаюся цього дотримуватися. У нас навіть є свій бренд – “Кава РПВ” (роти вогневої підтримки), якою забезпечують одні із кращих кав'ярень в Ужгороді. Ми її продаємо, а виручені гроші йдуть на поточні потреби підрозділу. Тому в окопах у мене є своя маленька кавоварка і дріпи.

– Найкраща кава у війську в Закарпатській ТрО, я зрозуміла!

– Звісно. Львів відомий своїми кав'ярнями, а Ужгород – своєю кавою, – повторює Олексій один із головних закарпатських “законів”.

Любецький розповідає, що раз на півтора місяці тероборонівцям в наборі продуктів, окрім м'яса, овочів та звичних фруктів, дають ананас.

– Це від держави. А від волонтерів ми взагалі маємо багато смаколиків, закарпатського локалфуду та спеціалітетів. Якось нам на позиції привезли сегидинський гуляш (традиційна страва з квашеної капусти та копчених ковбасок, яка від угорців перекочувала в закарпатську кухню. — авт.)! Ми в підрозділі в таких випадках жартуємо: за можливості старайтесь народитися в багатій родині або на Закарпатті, а якщо йдете служити — потрапити в Закарпатську ТрО.

“МАВ СЛУЖИТИ В ЛУМШОРАХ, АЛЕ ЩОСЬ ПІШЛО НЕ ТАК”

Олексій Любецький очікував великої війни і до військкомату на початку вторгнення з'явився сам.

– Я прийшов з двома парами берців, демісезонними та літніми, формою, тактичними штанями, шоломом, турнікетом та розумінням, як ним користуватися. Так я став бойовим медиком роти вогневої підтримки. У мене немає медичної освіти, маю тактичні вишколи. З початку вторгнення на позиціях стріляв двічі. Але я бойовий медик, тож це нормально. Коли побратими в Кліщіївці (село біля Бахмуту — авт.) 9 годин без перерви вели бій з росіянами, вони були в 10 метрах він ворога, а я – за 500 м від них, на пункті евакуації. Хоча у мене також були виїзди на “нуль”, звідки ми з побратимами забирали тіла наших воїнів, я свій армійський досвід вважаю порівняно скромним. Якщо оцінювати мою службу у війську за шкалою від нуля до десяти, де 0 — це військомат Ужгорода, а 10 — штурмові бригади, то даю собі в різних ситуаціях від 5-ти до 7-ми. Як то кажуть: він мав служити в Лумшорах (Лумшори — курорт на Закарпатті, відомий чанами на мінеральній воді — авт.), але щось пішло не так, – жартує “Італієць”.

Служба в ТрО, та й узагалі у війську — це переважно нудно, каже Олексій.

– На 90% це рутина: приготувати їсти, окопатися, виставити наряди, вирити ями для сміття, з'їздити по продукти… Єдине, чого я в армії не люблю, це відношення до одних як до “білих”, а до інших — як до “чорних”, дуже жорстко завжди таке критикую. Хоча оскільки ми підрозділ ТрО і переважна більшість особового складу — це цивільні люди, у нас немає воєнщини. Наш командир — колишній викладач, ми з ним переважну більшість часу спілкуємось іспанською, – каже Олексій.

ЗАКАРПАТСЬКА СУБКУЛЬТУРА В АРМІЇ

Цікавлюся, наскільки правдиві байки про закарпатців на війні — мовляв, що можуть говорити в рацію не криючись, бо росіяни не розуміють діалекту та не тямлять, про що мова.

– Це, звісно, більше воєнна байка, аніж практика, бо в зоні бойових дій по раціях спілкуються вкрай мало, щоб ворог не встиг запеленгувати, і до того ж кажуть дуже швидко й по ділу. У нашому батальйоні є інша фішка — ми точки на позиції називаємо закарпатськими топонімами. Наприклад, як села на Перечинщині — Симер, Зарічево, Березний, Ворочево. Ця традиція кочує з нами з окопу в окоп.

Утім, каже військовий, є така штука: до чого ти б не додав слово “закарпатський”, це одразу стає мемом.

– От як із закарпатською кодовою мовою в раціях. Ми зараз проводимо масштабний збір для батальйону, купуємо 68 FPV-дронів — то кажемо, що це збір на Закарпатські повітряні сили. Ще б нам дуже добре було мати дані з супутникової зйомки з космосу на деяких напрямках — тоді вже говоримо про “об'єднані космічні сили Закарпаття”, – сміється “Італієць”.

Після Перемоги мріють із хлопцями створити монумент на честь свого окремого 68-го батальйону.

– Це буде стіна, а на ній — “наскельні написи” про епізоди з життя батальйону, які зрозуміють тільки ті, хто в ньому служив. Наприклад, один із наших бійців із бейсбольною битою. Або інший, котрий стріляв – і поцілив! – по дронах.

– Така субкультура в армії — це правило чи ви в Закарпатській ТрО, скоріше, виняток? – запитую Олексія.

– Ми спілкувалися з іншими підрозділами, там таких “приколів”, як у нас, закарпатців, набагато менше. Але щоб розповісти про їхні особливості — то треба бути всередині.

Ти насправді щось знаєш і можеш говорити тільки про свій підрозділ, наголошує військовий. – Дуже дратує, коли приїжджаєш в тил – і починається: мов, ну розкажи, що там насправді робиться на фронті, ти ж звідти! А ти достовірно знаєш лише про свою ділянку фронту, а про все, що діється за її межами, так само дізнаєшся з новин та ТГ-каналів. Ну або ще спитаєш у знайомих, якщо вони є на позиціях поруч. Нам щодня зранку в робочий чат не пише генерал Залужний: значить так, хлопці, сьогодні ми беремо оце село, що скажете, ваші думки, пропозиції? – а ти йому не відписуєш, мов, як на мене, я би сьогодні краще брав не це, а ось це село. Тому якщо вам військовий з передка “достовірно” малює ситуацію на фронті, не варто у це вірити, – запевняє Любецький.

Бойовий медик “Італієць” дотримується такого правила і у своїй роботі: часто пояснює побратимам, що він не лікар і не робитиме їм уколи та не даватиме пігулки “від голови” чи поносу.

– До мене дуже часто йдуть як до лікаря, але я зазвичай перенаправляю побратимів в медпункт, або, як серйозніше, просто вантажу у фронтову швидку і везу до лікарів. Вони кажуть, мов, чувак, ти що, сам не можеш вколоти? Відповідаю, що можу і вмію накласти турнікет, стабілізувати пораненого, але волів би це робити якомога рідше. Пояснюю, що якщо мене назвали медиком, це не значить, що я лікар. Нам би і в суспільстві бути більш професійними і займатися кожен своїми справами — може, щось би й змінилося б в кращу сторону, – каже “Італієць”.

Прошу його розказати про ситуації, коли доводилося застосовувати свої вміння.

– Насправді у мене їх не було аж так багато, і це чудово, бо це як у пожежників — чим менше ти працюєш, тим краще.

Його перший бойовий досвід виявився у прямому сенсі травматичним, бо він побіг рятувати товариша і сам потрапив під обстріл.

– Це був Ізюмський напрямок і касетний обстріл. Касета — така штука, яка вибухає через якийсь час, від 30 секунд до 5 хвилин. Серія вибухів, і ти просто рахуєш ті хвилини. Ну а я прорахувався. Коли почався обстріл, побратим саме вийшов в туалет. Я побачив, що його поранено, і побіг до нього – а за секунду знову прилетів касетний снаряд. Нас врятувало дерево, але зачепило і його, і мене. Дрібні уламки потрапили збоку в тіло, але я відбувся легким переляком та маленькими уламками, які назавжди залишаться зі мною, а йому видалили селезінку та нирку. Я часто прокручую той ранок в голові: зараз би зробив інакше все, але що було — загуло, – каже бойовий медик.

Найболючіші випадки, які доводилося переживати під час війни, каже, це коли доводилося забирати тіла побратимів та бійців з інших підрозділів з поля бою.

– У війську побратими — це твоя зграя. Підрозділ замінює тобі родину, друзів, колег, ви зв'язані і відповідальні один перед одним. Якщо це люди не з моєї “зграї”, ніхто на війні мене не засудить за те, що я не піду забирати тіла під обстрілами, наражаючи на загрозу своє життя. Усі все розуміють. Але зазвичай ми чинимо так, аби потім могти почуватися людиною, – говорить військовий.

ДЕВ’ЯТИГОДИННИЙ БІЙ ПІД БАХМУТОМ

Станом на зараз найбільше втрат батальйон зазнав взимку на Бахмутському напрямку.

– Ми були прикріплені до іншого бату, я тоді чергував як бойовий медик на пункті евакуації. Наші кулеметники давали бій 9 годин і вже були готові себе підірвати гранатою, бо й у них закінчувалися набої. Це були ті самі штурми “вагнерівців”, коли перші бігли копати без броні та зброї, другі по їхніх тілах несли БК, а треті згодом по трупах перших і других вже більш-менш професійно штурмували позиції.

Протистояли їм харківські хлопці, не закарпатці, вони стали до лав Закарпатської ТрО після евакуації в перші дні війни. Вони для мене герої. Справжні.

Згодом на честь цих хлопців, каже Італієць, батальйон у співпраці з Укрпоштою випустив марку. Також планують намалювати на їхню честь мурал в Перечині.

– Часом нагороджують не тих і не за те. Я знаю, наприклад, людину, яка ховалася на даху будинку, щоб не йти на позиції, але отримала нагороду згодом. Був товариш, який не встигав протверезіти між змінами. Він наче й не пив постійно, але якось умудрявся “приймати” тоді, коли треба було вступати в наряд. Таким чином щоразу якісь “заміси” його обходили, бо в цей час він ніс дисциплінарні покарання. У будь-якому суспільстві таких достатньо. В Італії з цього приводу є чудова приказка: “Мама кретинів завжди вагітна”, – каже “Італієць”.

Форма, зауважує він, не є “панацеєю”: якщо хтось бухав або поводився недостойно у цивільному житті, так само робитиме й у війську. Але достойних людей більше.

– У нас середній вік в баті — 35 років. Це люди, які сформувалися в часи незалежності, хтось мав свій бізнес. Тому якоїсь радянщини в нас немає. Я от зараз везу генератор побратиму – він на мене дуже злий і казав, що мені варто язика відрізати, бо багато говорю, але ми з ним в одній команді. Це, насправді, дуже потужний чоловік. Якось я зайшов до них на подвір'я у селі, де ми тоді стояли, а він риє яму два на два. Я, вражений, питаю: ти чого? “По-перше мені стало нудно, по-друге — нам все рівно яма для сміття потрібна”, – відповідає. Ну, я небагато в своєму житті стрічав людей, які рили яму два на два, коли їм було нудно, – говорить “Італієць”.

МРІЮ ПРО ТВОРЧІ ВЕЧОРИ, ПІСЛЯ ЯКИХ ЛЮДИ РЕКРУТУВАЛИСЯ Б У БАТАЛЬЙОН

Суперсила бойового медика Олексія Любецького — це волонтерство. Для свого батальйону за час повномасштабки він діставав різні речі — від “нічників” до броньованого медеваку. Зараз триває масштабний збір на 68 дронів-камікадзе.

– Я можу це робити, маю непогані результати і тому роблю. Монетизую свій нетворкінг з колишнього життя, підтримую зв'язок з людьми, координую. У цьому волонтерстві є частина здорового егоїзму: я це роблю для себе також. Якщо я буду їздити в броні, зі мною іще 10 чоловік, як мінімум, будуть також їздити в броні. Тому нам так важливо було дістати цей медевак, а він коштував немало — 50 тисяч доларів. Потім був прилад нічного бачення — він коштував 7 тисяч доларів, ми взяли його завдяки нашому британському другові. Потім придбали тактичні носилки, які вмонтували в медевак. Колеги з банку передали свою інкасаторську машину нам в автопарк. Потужний ліхтар для зенітки. Безліч смаколиків, кава. Це неперервна історія, – перераховує Олексій.

Питаю, як вдається добувати всі ці скарби зараз, коли все менше донатів від людей та бізнесу.

– Влаштовуємо акції. Командування у нас чудове, нас підтримує, тому маємо змогу їх проводити. Я не люблю просити гроші у цивільних просто так, тому ми влаштовуємо різні історії, як з кавою “Рота вогневої підтримки” чи з марками Укрпошти про героїчних побратимів.

– До вас легко потрапити, якщо би раптом захотів долучитися до такого “закарпатського двіжу” у війську? – питаю наостанок.

– Нам потрібні люди в батальйоні, але наразі чіткого механізму рекрутуватися в конкретну частину немає, і то не надто просто зробити без зв'язків. Це наша мрія — організувати “творчий вечір” з батальйоном і потім тих, хто захотів би долучитися до наших лав, одразу брати на вільні вакансії. Армія ж — це більшою мірою рутина, ти не одразу попадаєш в кіно, яке раніше бачив у записах штурмовиків з “гоупрошок”. У нас у батальйоні є, наприклад, дві посади банщиків, які мають доглядати за банно-пральним комплексом. Є логісти, є ті, хто працює з документами. Ой, кухар у нас був! Назвемо його Гонза. “Я варіт кушат нє буду сєводня, нету настроєнія” (імітує мову закарпатських угорців). Коли він мав натхнення, ми їли чудовий боґрач-гуляш, але то бувало раз на два тижні. Звісно, кухаря нам поміняли, – каже Олексій.

“Італієць” наголошує, що міняти тих, хто зараз фронті, все одно доведеться: хлопці виснажуються і фізично, і психічно.

– У мене багато друзів, які тримають економічний фронт зараз і активно нам допомагають. Але я час від часу їм кажу: хлопці, будьте готові, бо ми не вічні. Коли хтось починає розказувати щось типу “хай діти депутатів служать” — я з такими прощаюсь. Так, армія має не найкращий менеджмент в країні. Але вона міняється, і коли щось іде не так — це питання до всіх. Ми усі в цій системі.

Олексій, який свого часу працював в ізраїльській компанії, наводить приклад з тамтешнього досвіду.

– Певним чином я фанат цієї країни, хоч її не ідеалізую. Ми перетворюємося потрохи на Ізраїль — утім, хочеться, щоб якісніше та швидше. Там теж повно колишніх комуняк, зі своїми “ДНР”, вони теж мало не проср@ли незалежність, але вчасно зорієнтувалися. Зараз це країна військових та стартапів, мілітарі і хайтек — це їхнє все. Давня нація, яка знайшла своє місце в сучасному світі. Плюс те, що захоплює мене, це їхні взаємодії в суспільстві. У них загальноприйняте питання при знайомстві: “А ким ти був в армії?” Сказав — і про тебе все зрозуміло.

– У нас уже є і незабаром стане ще виразнішим своє питання при знайомстві: а що ти робив під час війни? Коли спитаєте, а вам скажуть щось на кшталт “я тримав економічний фронт” – вас це зачіпатиме?

– Я не вважаю, що всі мають служити і бути в армії. Тим більше не притримуюся думки, що як зловили чергового бухаря чи корупціонера — в окопи його! Знаєте жарт: у Петра був позивний “Термінатор”, тому що його п'ять разів знаходили голим на вулиці. Нам не треба таких “термінаторів” в армії. Якщо ти громадянин України, то маєш бути готовим стати на захист країни і опанувати потрібні навички. Це база. Для всіх у країні. Це те ж саме, як сплачувати податки. Тобі не подобається? Окей, але тоді тобі важко буде жити в цій країні далі. Потрібно вирішувати.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото автора та з архіву Олексія Любецького

Бахмут Медики Закарпаття Тероборона Війна з Росією

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *