Військовий 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Михайло Варварич знову бореться за життя. Тепер не своє — він втратив обидві ноги у травні 2022 року на Луганщині, а доньки. Марта, якій тільки виповнилося два місяці, народилася з великими вадами у здоровʼї. Михайло з дружиною Ірою та лікарями з перших днів борються за життя крихітки. Зараз Марта знову потрапила до реанімації, а батьки шукають можливості продовження лікування за кордоном.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Михайло Варварич розказав, де черпає сили, що допомагає вистояти та як не втратити жагу до життя.
«Відступати нема куди»
— Михайло, як почувається наразі донька?
ВІДЕО ДНЯ
— Ми ще боремося за її життя. Дружина з Мартою півтора місяця знаходились у реанімації, потім їх виписали, були дома і знову в лікарні. Доньці вже зробили декілька операцій і будуть потрібні ще. Мартуся досі сама не їсть, не какає, не пісяє. Багато проблем, але головне, що вона вижила і буде жити.
Михайло Варварич з МартусеюРЕКЛАМА
— До народження доньки ви знали, що виникнуть такі проблеми зі здоровʼям?
– Про більшість проблем знали. Вже на другому УЗД нам з дружиною сказали, що у дитини дуже маленький шлунок. Потім побачили вади серця, нирки. Два рази ми могли втратити дитину. Ми готувалися до проблем з серцем і нирками, потім приєдналися — зі стравоходом і сечовипусканням.
— Як ви з Іриною тримаєтеся?
РЕКЛАМА
— Ми налаштовані позитивно, бо відступати нема куди. Знаємо, що Мартуся все подолає. На вигляд вона здорова дитина. Чому так сталося? Ніхто не знає. Маємо робити генетичні тести, які, можливо, це прояснять.
— Ваше життя схоже на суцільний виклик…
— Так, але що вже тут поробиш. Маємо те, що маємо.
«Ми з Ірою налаштовані позитивно, тому що відступати нікуди», — каже МихайлоРЕКЛАМА
— І ви, незважаючи ні на що, не втрачаєте оптимізму!
— Просто іншого вибору немає. До того ж, я завжди був оптимістом. Паніка мені не знайома, я все сприймаю з холодним серцем, бо знаю, що емоційно не ухвалиш правильних рішень.
— Що допомагає триматися у складні часи?
— Мене витягує Бог — ми молимось за здоровʼя Мартусі. Зосередитись допомагає класична музика — у нас дома постійно грає Бах, Бетховен.
«Памʼять захищає мене, блокує погані спогади»
— Які у вас настрої у третю річницю війни?
— Зараз на серці у мене одне — здоровʼя дитини. Нічого не приносить такий гострий біль, як біль твоєї дитини. А війна… її потрібно припиняти. Вже занадто велику ціну ми заплатили і зараз опинилися між більшим і меншим злом. Виходить, що все ж таки треба буде чимось поступитися.
— Ви — професійний військовий…
– Вісім років прослужив. 26 лютого 2022 року я повинен був звільнитися. На початку повномасштабного вторгнення був у Львові, готував документи на звільнення, проходив МСЕК. До мене приїхала Іра, ми мріяли про родину, дитину. Моя бригада тоді вже була на виїзді у Миколаївській області.
Михайло Варварич
— Тоді всі обговорювали можливе вторгнення.
– Більшість військових на 60 відсотків були впевнені, що це станеться. Резервістів попередили про те, що може початися вторгнення. Я розумів, якщо це станеться, я повернуся у військо. Памʼятаю, 24 лютого 2022 року біля 4 ранку до мене подзвонив друг, сказав, що у Києві вибухи. Зранку я вже прийшов до частини, а по обіді вирушили до свого підрозділу. У першу чергу я йшов на фронт для себе, своєї сімʼї і країни. Але довго повоювати мені не випало. 29 травня 2022 року я отримав поранення у селі Білогорівка — підірвався на міні, яку у народі називають «відьма». Вона розлітається на тисячу осколків.
– Згадуєте той день?
– Памʼять захищає мене, блокує погані спогади. Я це все прожив, відпустив і пішов далі. Я будую своє майбутнє, минуле треба відпускати. На жаль, багато військових не можуть з цим справитися. Не знаю рецептів, як позбутися тяжких спогадів. Іноді мені здається, що за цей час я став навіть більш спокійним.
Читайте також: «На фронті не до політики, там іде рутинна робота зі знищення ворога», — військовий оглядач Богдан Мирошников
— Вам сниться війна?
— Дуже рідко. І снів своїх я не памʼятаю.
— Що було найскладнішим у житті без ніг?
– Ти почуваєшся як маленька дитина — спочатку не можеш привчитися, навіть, стояти на протезах. У мене була дуже складна, висока ампутація. Але я хотів піти, поставив задачу і виконав її. Так, це важко, до того ж протези важать 12 кілограмів. У мене біонічні протези, які більше пристосовані для пересування. На них не можна присісти, чи зігнути, щоб щось взяти. Коли є суглоб, звичайно, простіше.
Але я багато їжджу за кермом — це зручно. Хоча місця для інвалідів на парковці у Львові, зазвичай, зайняті. Наші міста не готові до прийняття людей на кріслах колісних, або протезах, як це у Америці та Європі. Україна тільки на шляху до цього. Суспільство повинно змінитися у своєму «налаштуванні».
Михайло та Ірина
— Гадаю, у вас зараз є дві заповітні мрії…
– Так. Хочу, щоб Марта була здорова, все решту можу зробити сам. Не знаю, чи скоро буде наша Перемога. Для кожного перемога — різна. Для мене великої перемоги не буде — я втратив багато друзів і знайомих на війні. Хай буде просто мир з сильними гарантіями. А ще мрію, щоб наші люди були дружніми, обʼєднаними, як на початку великої війни.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію тренера з акробатики, який втратив ногу на фронті.
