© Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка Леся Зьола Ще наприкінці минулого театрального сезону — 27 травня — Франківський драмтеатр презентував постановку драми «Дзяди» Адама Міцкевича. Режисерка з Польщі Майя Клечевська вдруге приїхала до Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Цього разу — аби створити виставу на експорт — для європейського глядача, котрий стежить за війною у серці Європи в прямому ефірі та ще не визначився зі своєю роллю у війні Росії проти України або вже втомився… Власне концепція вистави інспірована відомим епізодом, що трапився в Каннах. Майя Клечевська відтворила документально сцену з минулорічного Каннського кінофестивалю, коли напівоголена українка, розфарбована в кольори українського прапора, 20 травня 2022 року влаштувала протест на червоній доріжці. У декого це спричинило лише естетичний дискомфорт. А співпраця Майї Клечевської із західними франківцями розпочалася ще кілька років тому, коли актор театру й кіно та вихованець Ростислава Держипільського Роман Луцький зіграв Гамлета в її виставі в Познані, пройшовши складний кастинг на роль, яку має амбіцію зіграти кожен актор. Сьогодні він також має ключову роль — Конрада, котрий напряму говорить із Богом, а в фіналі українських «Дзядів» надягає бронежилет і завершує словами з вірша сучасної української поетеси Галини Британ «І буде суд, «велікая росія». Хоч ні, твоє «московія» ім’я… Тебе нема, «велікая росія»… Давай начистоту — і не було…». Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка Перша робота топової режисерки Польщі Майї Клечевської в Україні на основі поеми Адама Міцкевича «Дзяди» з акторами Франківського драмтеатру має антиросійський дискурс і чіткий безапеляційний меседж для тих, хто досі каже «Це не наша війна» або «Я — пацифіст». Майя Клечевська відповідає їм: «То ваша війна. І ми виграємо її всі разом! Бо українці боронять кожного з нас». Майя Клечевська й уся польська команда — хореографиня Кая Колодзейчик, сценограф Войцех Пусь, відеограф Яцек Нагловскі, художник із костюмів Конрад Пароль, композитор Цезар Духновскі) добре розуміють: майбутнє Європи залежатиме від того, хто переможе в цій війні. «Дзяди» говорять про спільну історію українців і поляків та спільну боротьбу з російським ворогом, звертаючись до європейського досвіду багатьох народів, і охоплюють важливий простір індивідуальної та колективної історії. 2022 року «Дзяди» вийшли окремою книжкою в перекладі українською мовою Віктора Гуменюка за сприяння Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща та Інституту літератури. «Ми не надто адаптовували цей твір. Наприклад, сцена «Целя», де показано в нашому випадку ув’язнених росіянами хлопців і йдеться про вивезення їх до Сибіру, не потребує жодних змін, бо й так виглядає дуже актуальною. І цей епізод на українській сцені звучить набагато потужніше, ніж на польській, і актори значно краще розуміють, як це — бути російським в’язнем. Це унікальне видовище у виконанні артистів театру, який понад рік був прихистком, місцем зустрічі й закладом підтримки героїв війни та їхніх родин», — розповідає Майя Клечевська. — І ми маємо показати його європейцям у Франції та в Німеччині». Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка Роман Луцький каже, що ще на початку кар’єри в кіно його завжди мучили питання: чому ми так заглядаємо в бік російського монстра й нічого не знаємо про наших найближчих сусідів, близьких нам за ментальністю? Чому віримо в міф про «велікую рускую культуру», а не знаємо літератури наших безпосередніх сусідів? Чому знаємо лише російську мову… Тепер усі ці «чому» отримали відповідь, і актор своїм завданням вбачає потребу вслід за політичними, економічними, спортивними та іншими санкціями накласти на країну-терориста санкції культурні. Генеральний директор — художній керівник Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський каже, що «Дзяди» в часи війни ніби набули нового звучання: «Сьогодні ми маємо потребу та місію спростовувати брехливі російські наративи, позбуватися імперського спадку, й тому хочемо розширювати наш репертуар і пізнавати перлини літератури наших сусідів. І прем’єра «Дзядів» Міцкевича — без перебільшення історична подія. В такий спосіб ми пізнаватимемо культуру одне одного й так заліковуватимемо наші спільні історичні рани. А культура — це найлегший і найдієвіший шлях нашого повернення до спільного європейського дому. І ще — це блискучий європейський театр. Разом переможемо!». Прем’єра драми «Дзяди» збіглася в часі з фінальним днем Каннського фестивалю, який, власне, й надихнув Майю Клечевську обрати саме таку концепцію. Вистава має дві абсолютно протилежні за настроєм частини — спершу глядачі стежать за тим, як ув’язнені хлопці у формі ЗСУ сидять у підземеллі, з ними — Конрад, якого допитують і над яким проводить обряд екзорцизму московський патріарх Кіріл, а російські попи катують його, а відтак публіку без попередження кличуть «узяти» безпосередню участь у Каннському фестивалі. Друга частина відбувається у фоє театру, який своїм інтер’єром дуже пасує до такого формату. Публіка — поруч із акторами, котрі грають селебріті, глядачі можуть селфитись і споглядати зірок зблизька. Зірок, руки яких у крові, які мліють від появи на Каннському прийнятті російського олігарха. Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка Режисерка попереджає: в драмі «Дзяди» звучить російська мова й арія Лєнского з опери «Євгєній Онєгін». Цей прийом має чітке завдання — маркувати наших спільних ворогів. Цікаво, що в історії театру в Івано-Франківську вже був досвід копродукції з польськими митцями. Буквально перед прем’єрою мені потрапила до рук програмка театрального сезону 1989–1990 років. Вже тоді Франківський драмтеатр приймав постановчу групу з Польщі й ставив п’єсу на дві дії з епілогом «Пішки» за Славомиром Мрожеком (режисер — Богдан Чосек, художник-постановник — Ришард Мелліва, композитор — Збігнєв Прайснер). І це також була вистава про… війну. Її герої діють між двома лініями фронту — німецька армія відступає, радянська — наступає. А люди в стані «між» шукають власного безпечного місця й мають потребу виговоритися. Та спершу треба подбати про збереження своєї ідентичності, як пише Мрожек, віднайти власний правдивий голос, бо «коли його немає, є лише мовчання, хоч і галасливе». Довідка: Майя Клечевська вивчала психологію у Варшавському університеті та режисуру в Театральній академії у Варшаві, де зараз працює її викладачкою. Випускниця Академії театрального мистецтва в Кракові, дебютувала виставою «Джордан» за А.Рейнольдсом і М.Буффіні 2001 року в Театрі Словацького в Кракові. Професійно пов’язана з театрами Кракова, Варшави, Гамбурга, Любляни, Познані, Ополе, Бидгоща, Валбжиха. Її вистави демонструвалися на фестивалях у Венеції («Лют» Єлінек), Парижі («Сон літньої ночі» Шекспіра), Лондоні («Макбет» Шекспіра), Берліні («Сон літньої ночі» Шекспіра), Тбілісі («Загибель богів» Л.Вісконті), Сеулі («Макбет» Шекспіра), Мадриді («Під тиском» Дж.Кассаветіса). Дворазова лавреатка премії «Лавр Конрада» на фестивалі Interpretacje в Катовіце (за вистави «Войцек» Г.Бюхнера та «Диббук» С.Анскі). Триразова лавреатка премії Onet O!Lśnienia (за «Гамлета» Шекспіра, «Під тиском» Дж.Кассаветіса, «Дзяди» А.Міцкевича). Лавреатка «Паспорта політики» (2006). Також отримала відзнаку міністра культури та національної спадщини (2013), нагороду «Срібний лев» на Венеційській бієнале (2017), щомісячну театральну премію К.Свінарського (2018) та гран-прі фестивалю «Божественна комедія» (2018).
