Рівно три роки тому на Київщині мешканці окупованого тоді села Озера (знаходиться біля аеродрому «Антонов» — Авт.) врятували десятьох солдат строкової служби (19−20-річних хлопців). Дивом їх вдалося вберегти, не дивлячись на регулярні перевірки, з якими росіяни ходили по домівках місцевих. Найдраматичніші події сталися 10 березня 2022 року, коли в Озера нагрянули кадирівці. Вони ледь не забрали юнаків. Але завдяки винятковій сміливості людей, які прихистили перевдягнутих в цивільне строковиків, вдалося змусити чеченців змінити своє рішення і не чіпати їх. На той момент хлопці були розподілені по декількох родинах місцевих. Тетяна Яценко прихистила в своєму домі трьох юнаків. Вона розповіла «ФАКТАМ», як їй вдалося захистити їх від чеченців.
«Я вчепилася в руку чеченця і кричала: «Отдай детей!» Врешті він сказав: «Вот вам я их верну. Вы напомнили мне мою мать»
— Склалося так, що якраз перед цим я пережила найжахливіший день в своєму житті — дев’ятого березня загинув мій чоловік Сергій, — розповіла «ФАКТАМ» Тетяна Яценко. — Ми тоді тримали чотирьох корів. Сергій разом з сусідами нарізав на нашому подвір’ї моркву для корів, аж раптом в сусідню садибу влучив і вибухнув снаряд. Його уламок вбив мого чоловіка. Якщо б в той момент мені на шляху трапився російський військовий, розірвала б його власними руками — я не перебільшую.
ВІДЕО ДНЯ
Чоловік Тетяни — Сергій Яценко, загинув від вибуху снаряду під час окупації Озер
Наступного дня в Озерах з’явилися чеченці. Вони пішли з перевірками по домівках людей. Нагрянули й на моє подвір’я. У мене тоді жили троє українських солдатів-строковиків, перевдягнутих в цивільний одяг.
РЕКЛАМА
Чеченці зайшли до нас, коли ми з хлопцями і самотнім 80-річним дідусем, який в мене поселився, знаходились в погребі. Один з непроханих гостей спустився перевіряти документи у юнаків, а другий наказав мені зупинитися на сходинках погребу. Сказав: «Остановись здесь, чтобы им страшно не было». Тримав мене під дулом автомата, певно, для страховки — щоб хлопці нічого не зробили проти його товариша.
Врешті, чеченці вивели юнаків у двір і вирішили їх забрати. Чому? Певно тому, що, хоча хлопці мали паспорти, проте реєстрація у всіх була не місцева (скажімо, у одного в Харківській області). Я розуміла: якщо кадирівці зараз їх уведуть, то вже не повернуть. Готова була ризикувати собою, аби вберегти хлопчаків. Вчепилася мертвою хваткою в рукав здоровенного (під два метри зростом, десь метр в плечах, до того ж з бородою ледь не до поясу) чеченця. Я просила, кричала, плакала: «Отдай детей! Или забирай меня вместе с ними! Как я буду смотреть в глаза их матерям, если сейчас их отдам?!»
«Я впевнена, що коли закінчиться війна, хлопці, яких ми врятували, приїдуть до нас в Озера — аби тільки всі лишилися живі», — каже Тетяна Яценко
Той чеченець виявився командиром. Врешті він подивився на мене з висоти свого зросту й каже: «Вот вам я их верну. Мне вас жаль. Вы напомнили мне мою мать. У нас было такое два раза». І мені тоді прийшло розуміння: з ними слід розмовляти з позиції матері.
РЕКЛАМА
Певно, ще слід скати, що чеченці, які зайшли в Озера, поводились стримано, агресії не проявляли. Але, як бачити, ледь не забрали хлопців з мого дому, а також з будинку Олександра і Людмили Ясинських.
— Як взагалі українські солдати-строковики опинилися в Озерах?
– Їх ще в перший день повномасштабного вторгнення знайшли в лісі і привезли до себе додому саме Олександр Олександрович Ясинський і його дружина Людмила. Ясинський — колишній військовий, полковник у відставці. Незабутнього 24 лютого 2022 року йому зателефонував друг, попросив переговорити з людиною, син якої служив строкову службу в підрозділі Національної гвардії України в районі аеродрому «Антонов» (на це летовище окупанти в той день висадили десант на вертольотах — Авт.). Нацгвардійці прийняли бій з десантом ворога, а потім отримали наказ відступити. Під час відходу десятеро строковиків заблукали в лісі. Дізнавшись про це, Олександр Олександрович вирішив їхати їх шукати. Його дружина поїхала разом з чоловіком на іншій машині. Вони мали номер телефону одного з бійців. Завдяки цьому знайшли їх, привезли до себе в дім. Зв’язалися з командиром цих хлопців, той попросив наступного ранку доставити їх в один з населених пунктів. Але це не вдалося зробити .Так і вийшло, що десятеро строковиків лишилися в Озерах в домі Ясинських.
За допомогою надійних односельців для хлопців підібрали цивільний одяг. Олександр Олександрович придумав на випадок перевірок легенду, що ці хлопці працювали у нього на підприємстві в Києві, і коли почалася велика війна, він забрав їх до себе. Спочатку всі десятеро жили у Ясинських. Але потім з міркувань безпеки їх розосередили по декількох родинах. Ясна річ, частина хлопців лишилися у Олександра Олександровича.
РЕКЛАМА
Читайте також: У всіх полонених обпечені піднебіння: чотири місяці росіяни тримали священника в одиночній камері, в якій цілодобово гриміла музика
— Я так розумію, і в його дім десятого березня нагрянули чеченці. Як господарям вдалося захистити від них юнаків?
– Знаю, що дружина Олександра Олександровича Людмила відчайдушно захищала хлопців, коли чеченці спробували їх забрати. А Олександр Олександрович почав розважливо розпитувати кадирівців про їх тат. Виявилось, що тато одного з них загинув (певно, під час однієї з чеченських війн). Олександр Олександрович казав їм, що міг служити в радянській армії разом з батьком, когось з них. Розмова в такому ключі спрацювала — чеченці передумали забирати хлопців.
Зауважу, що, на жаль, благополучно закінчилися не всі візити чеченців в будинки мешканців Озер — декого з місцевих вони забрали.
— Як ви дізналися, що родина Ясинських переховує в себе українських солдат?
— Дуже просто — Олександр Олександрович разом з цими хлопцями прийшов до мене за продуктами.
— І розповів, хто ці юнаки?
– Так, бо довіряє мені. Мене багато хто в Озерах знає, хоча я живу тут не дуже давно. Раніше ми з чоловіком приїздили сюди як на дачу, а самі мешкали в Києві. Після смерті моїх батьків, ми перебралися в Озера, завели корів.
Так от, Олександр Олександрович прийшов до мене з хлопцями, і я стала давати їм молоко, сир, масло, сметану, сало… В моєму погребі було чимало запасів.
В Озерах світло зникло в перші дні великої війни. А в мене в морозильній камері зберігалося дуже багато заморожених харчів. Не тільки Олександр Олександрових з хлопцями, але й багато інших людей приходили до мене за продуктами. Тоді в селі було багато дітей, до того ж в перший день великої війни чимало людей приїхало з Києва. Мої донька з зятем також приїхали 24 лютого зранку. А увечері того ж дня я їх відправила назад, бо по сусідству на аеродромі «Антонов» йшов запеклий бій з російським десантом. Донька з зятем були шоковані і налякані, та й я також. Тож я відправила дітей назад.
Олександр та Людмила Ясинські, які знайшли та заховали українських строковиків
— Виходить, оскільки в Озерах не у всіх були значні запаси харчів, а через війну купити їх не було де, то люди йшли до вас за їжею?
– Саме так. В ті дні ми з чоловіком годували, певно, пів села. Адже, окрім запасів, мали чотири корови, тому молока було багато.
Правда, окупанти не дозволяли цивільним ходити по вулицям, відкривали вогонь. Тож люди пробиралися до нас городами. Тим, хто добирався до нашого подвір’я, ми давали стільки харчів, скільки можна нести. Багато хто казав, що їм так багато не треба. «Так дасте своїм сусідам», — відповідала я.
Була в мене щодо цього ще така думка: якщо не роздам нашим людям, то прийдуть оті виродки (окупанти — Авт.) і можуть силою все відняти. Хоча вони боялися взагалі щось в мене брати.
— Чому?
— В мене на подвір’ю є криниця. Одного разу росіяни прийшли і попросили води. А я їм: «В мене для вас тільки мило і вірьовка. Силою можете тут забрати все, що завгодно — якщо не боїтесь подохнути. В мене все з «ядом» (вжила російське слово, щоб їм було зрозуміло). Згадуючи ті дні, розумію, що дивом лишилася жива.
Читайте також: З «генеральським» салом та піснями: як живе село Мощун, в якому у 2022 році вирішувалася доля Києва та не залишилося жодного вцілілого будинку
— Бо поводились з ворогом сміливо?
– Навіть агресивно. Скажу чесно, страху тоді в мене не було. Відчувала інше — ненависть, лють, злість до них. Вороги це відчували і, думаю, самі мене боялися: з перевірками вони приходили часто, але взяти у мене що-небудь не ризикнули.
Розкажу таку історію. У одного односельця троє дітей. Він з родиною п’ять днів просидів в ямі в гаражі. Весь цей час вони їв з дружиною і дітьми картоплю. Врешті він наважився пробратися городами до мене, бо мав дітей годувати. Видно було, що він дуже боявся: в нього аж руки від страху трусилися, а лице було біле, мов крейда. Я як взяла його в оборот: «Чому нам має бути страшно?! Ми в себе вдома! Хай вони бояться!». Бачу, моя впевненість передалася цьому сусіду.
Вже після звільнення Озер він приходив до мене допомогти по господарству. Розповідав: «Якби не ви, я б з родиною ще довго сидів в гаражі. Діти і дружина там захворіли. Коли я приніс від вас продукти, ми повернулися в хату, на вулиці розпалили багаття, наварили їсти. Я перестав боятися!»
«Один з хлопців приїздив до мене. Він одружився, став батьком»
— Давайте повернемося до солдатів-строковиків. Що стало поштовхом до того, щоб частину з них розселили з дому Ясинських по сусідах?
– Росіяни приходили з перевірками. А тут в одному домі десятеро парубків. Врешті це могло викликати у окупантів підозри і погано закінчитися. Спочатку сусіди розібрали по одному хлопцю. І я також взяла одного. Але незабаром двоє, попросилися до того, парубка, який поселився в мене. Тож в моїй хаті їх стало троє.
Слід розуміти, що їм було страшно. Ми впали вдягнені, в кросівках — щоб, коли починалися обстріли, можна було мерщій побігти в погреб.
Читайте також: Пригрозили, що змусять бігти через мінне поле: у 63-річному співробітнику Запорізької АЕС окупанти «розгледіли» шпигуна
— Врешті вдалось врятували всіх десятьох солдат-строковиків?
– Так. Ми їх вивезли на територію, підконтрольну українській владі. Така можливість виникла, коли десятого, одинадцятого і дванадцятого березня відкрили гуманітарний коридор (евакуацію) для мешканців сусіднього з нами селища Гостомель. В Озерах про це дізналися — люди все ж старалися підтримувати один з одним зв’язок. До того ж ми потайки від окупантів збиралися вечорами у одного односельця подивитись новини по телевізору. Як я вже казала, централізованого електропостачання не було, так ми запускали генератор і він живив телевізор.
Росіяни звикли, що люди ходять до мене по молоко, і це допомогло нам з односельцями домовитися разом евакуюватися одинадцятого березня. Ми намагалися максимально розповсюдити цю інформацію. Я вже вам казала, що ненависть до окупантів витіснила у мене страх перед ними. Тож я не криючись пішла по сусідах домовлятися про всі нюанси виїзду. Ще мені треба було попіклуватися про моїх корів. Я питала і серед сусідів, і у старости, хто б погодився приходити доїти корів, або поселитися в моєму домі і доглядати за ними. Вирішила й це питання.
Слід сказати, що в селі мало хто знав про те, ким насправді являються хлопці, які поселилися в декількох родинах. Під час евакуації з Озер ми розподілили їх по різних автівках (по одному, максимум — по двоє), щоб не їхали гуртом і менше привертали уваги до себе.
— Проїхати через окуповану територію було важко?
— Так, дуже важко і небезпечно. Розповім по порядку. Просто виїхати з села колоною, не узгодивши з російськими військовими, ми не могли. Тож чоловіки пішли й домовились з їх командирами, щоб нас випустили. Примітно, що коли наша колона нарешті рушила, росіяни, які сиділи на танках, казали: «Пусть едут — нам будет больше наживы».
— Скільки машин було в вашій колоні?
– П’ятнадцять легкових і автобус «Богдан». Ми мали пов’язати шматки білої тканини собі на рукава та на самі автівки. Дорогою часто доводилося зупинятися, бо по трасі йшла ворожа військова техніка. Росіяни декілька разів обстрілювали нашу колону. По машинах не влучали, але все одно люди (передусім, діти) сильно лякалися.
На блокпостах нас ретельно перевіряли. Поки не перевірять всіх, колона чекала — щоб не розділятися. Їхати по трасі було небезпечно, тому значну частину шляху ми здолали по ґрунтових дорогах в полях та лісах. Бачили чимало розстріляних цивільних машин, біля яких лежали вбиті люди. Коли проїздили повз ці автівки, казали дітям: «Нахиляємо голови і молимося, щоб ми благополучно доїхали».
Читайте також: «Росіяни присудили мені 44 роки ув’язнення»: в полоні капітана морської піхоти змушували зізнатися, що він… агент розвідки США
— Що відчули, коли побачили перший український блокпост?
— Людина, яка це не пережила, повністю не зрозуміє, яку неймовірну радість ми тоді відчули. На тому блокпосту стояли звичайні чоловіки, які не голились вже багато днів. Але вони були для нас, мов святі. Хотілося всіх обняти і розцілувати.
А от коли ми поїхали далі, стало по справжньому страшно. Бо росіяни могли почати прицільно гатити по нам, бо ми були вже на території, підконтрольній Україні. Тож десь кілометрів 50 ми пронеслися на максимально можливій швидкості.
— За три роки, що минули відтоді, хтось з хлопців, яких ви з односельцями врятували, виходив на зв’язок?
– Один з них приїздив до мене. Розповів, що дослужував строкову службу у Києві, одружився, в нього народився син. Мене він відвідав разом з дружиною. Якраз тоді цей хлопець мав відпустку перед продовженням служби вже по контракту. Після того мав їхати на фронт. З мамою іншого хлопця я підтримую зв’язок по телефону.
До речі, онука Олександра Олександровича Софія жила в дідуся з бабусею, коли почалася велика війна. Тож добре знає всіх десятьох бійців, яких тоді прихистила її сім’я. Софія налагодила зв’язок з ними в соцмережах. Я впевнена, що коли закінчиться війна, вони приїдуть до нас в Озера — аби тільки всі лишилися живі й здорові.
Онука Ясинських Софія Полякова зробила і зберегла серію фотографій нацгвардійців, зроблені в окупованих Озерах
Що ще? За час, що минув від подій, про які я вам розповіла, в моєму житті сталися хороші зміни: півтора роки тому моя донька народила донечку. До того мені було дуже важко — сильні депресії, туга на душі. Завдяки онучці в мене з’явився стимул жити.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію українського патріота з Донбасу, який пережив сім років неволі в так званій днр: «Зрадник, який катував мене в донецькій тюрмі, втік до Франції».
На фото у заголовку українські солдати-строковики у домі Ясинських. Згодом хлопців перевдягли в цивільний одяг
Фото надані Тетяною Яценко
