Військовий медик Гліб Бітюков відверто розповів, як гинули його бойові побратими, які ніколи не пили лате на кокосовому молоці і не вміли качати права
«Зранку не стало Бена. Знайшли через добу, на світанку. Він потрапив в засідку, коли пробирався на дальню позицію. Куля потрапила йому в бік, відкривши внутрішню кровотечу. Бен був дзиґою підрозділу, не міг всидіти й хвилини на місці, постійно зі всіма сперечався і не з ким близько не товаришував. Завжди був усамітненим, як і кожен в цьому підрозділі», — написав Гліб Бітюков у мережі.
«Це так, ніби різні за розміром і формою огірки, картоплю, кабачки й помідори законсервували в одній банці. Кожному з них тут не місце. Кожен з них не міг прижитися з іншими. Кожен мав би бути кимось собою у своєму окремому житті.
У Психа був ВІЧ. Він приховав це, коли йшов до армії. Декілька разів за рік зривався, не приймав терапію і рівень антитіл зріс. Як він сам сказав 'я стерся за цей рік'. Псих пішов в посадку, якої вже тоді не існувало. Лише стовбури дерев стирчали палями, наче войовничо погрожуючи небу.
Психа не стало за добу. Третій постріл танку, який об'їхавши мине поле, опинився в тилу наших позицій, став для нього останнім.
Не знаю чому він був тут. Можливо через те, що в цьому, своєму останньому шляху, він бачив сенс життя. Бачив, що можна встигнути, нехай навіть наостанок, зробити все те, що не встиг зробити раніше. Або тому, що не знаходив собі місця у звичайному житті. Хоча, мабуть це можна сказати про багатьох тут. Вони підійшли до краю прірви, стрибнути в яку здається краще ніж повернутися назад.
Але є й інші. Скорпіона також тут не мало б бути. У нього відпустка мала закінчитися в той день, коли він отримав поранення. У нього троє дітей, успішний бізнес в минулому й історія перемоги над онкологією. Він встиг дистанційно підірвати МОНку коли противник вривався в їх окоп.
І Роха і Боні не мало б бути. Але вони всі були.
Запах їх тіл, які досі розлагаються під палким сонцем Донбасу в зруйнованому бліндажі, липким потом прилипає до шкіри, забиває легені й не дає дихати. Обстріли ворожих снайперів не дозволяють їх забрати.
Це можна було б вважати дурною смертю, якби якісь інші смерті під час війни були б розумними.
Буча посікло уламками, коли виносили з позиції Зевса. Той важив, мабуть під 150 кг. Ті три кілометри до точки евакуації здавалися вічністю. Його несли, хоча ні, скоріш все ж таки тягнули, декілька годин. Але дотягли. Далі напівживий Хамер-пікап, який однаково не призначений ані для евакуації поранених, ані взагалі для українських боліт, зміг заїхати туди, де вже стояли підбитими два попередніх еваки й вивезти Зевса.
Тут не мало б бути Вікінга, Балди, Циркуля. Вони ніколи не пили лате на кокосовому молоці, не вміли качати права, не їздили під приводом лікування робити собі пластичні операції, не отримували по три чергові звання, в тісному кругу колег, на свята і без них.
Вони вміли лише захищати свою батьківщину … і вмерти за неї.
Тут нікого не мало б бути. В цих посадках, зруйнованих піонерських таборах, окопах, які дихають трупним запахом. Без зв'язку, електрики, води й кави зранку.
Але тут є ми. Вже не всі", — йдеться у відвертому дописі.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
