Український волонтерський рух світ вже визнав унікальним. Те, що люди — не за наказом, а за покликом серця! — роблять для Перемоги, важко переоцінити. Вони ще з 2014 року передають на передову транспорт, генератори, ліки, продукти, ризикуючи життям, вивозять з-під обстрілів цивільних громадян, їхніх тварин та речі, допомагають пораненим та біженцям, плетуть маскувальні сітки та опікуються сім’ями загиблих.
Керівниця одного з проєктів з мобільної евакуації поранених та реконструкції Головного військового клінічного госпіталю Ірина Солошенко дуже не любить, коли її називають «королевою гуманітарки». Однак ЗМІ про неї пишуть, що вона волонтерка від Бога, яка будь-що вміє повернути на користь справі.
— Пані Ірино, війна триває десятий рік, велика війна — понад півтора року, всі втомлені й виснажені, у багатьох вже батарейка сідає, не вистачає запасу витривалості. Про життя 24/7 без зупину вам не треба розповідати. Ми усвідомлюємо, що цей марафон надовго, але ніхто не знає, на якому етапі ми зараз. Де ви знаходите сили, коли навколо стільки болю і втрат? Як витримуєте цей жах?
— Кожний день гине або отримує поранення хтось з моїх знайомих, оскільки коло знайомств, особливо медичних, дуже велике. Це жахливо, коли ти знаєш людину, хоча не обов'язково це твій друг.
Так, я завжди казала й кажу, що мене підтримує сім'я. Але родинного затишку ми не маємо. Тому що наша сім’я живе війною. Ми повністю зайняті допомогою фронту й армії. Мій чоловік і зять в ЗСУ.
Старша донька з зятем не люблять про це розповідати. Але вони 24 лютого пішли записуватися в ТРО. У доньки захворювання, з яким не беруть в армію, але вона теж пішла. На неї подивилися в військкоматі і сказали: «Бога ради, йди звідси». Але вони з зятем почали перевозити зброю і забезпечення для тероборони.
У зятя була хвора спина як наслідок травмування. Він постійно качав спину, робив блокади, тренувався з полегшеними бронеплитами, купив собі окремий бронік. І пішов добровільно до ЗСУ. Пройшов навчання в Україні та у Великій Британії. І тепер у мене є його дивні фото з бліндажів, де він «кодить». Він фаховий IT-шник, але проміняв високооплачувану роботу на службу. IT-шники на цій війні це є золотий ресурс нашої армії.
Мій прекрасний друг ще з Майдану Євген Волансо, якого всі пам’ятають по синій шапочці з надписом «Дніпро» під час подій 20 лютого (ми з ним одною дорогою підіймалися по Інститутській, допомагали пораненим і виносили загиблих), — один з тих, хто одразу пішов з Майдану на фронт. Ми відвідували їх з побратимами в Часовому Яру, Бахмуті, після виходу з Дебальцевого, допомагали зі спорядженням. Женя завжди повторює просту фразу: «Якщо ми здамося, легше нікому не стане».
Допомагає триматися все вкупі. Я сама себе витягую за волосся і кажу, що новий день — це нові виклики, тому треба братися за роботу. Днями написала пост у «Фейсбуці», бо бачу, як накриває волонтерів. Моя теза така. Не можна здобути свою маленьку перемогу і сказати: «Все, я це зробив».
Мені щойно прислали фото МТЛБ, яку довго переробляли для евакуації поранених з «червоної зони». Вона прожила на фронті один день. Навіть не день — вісім годин. Тобто ти можеш спорядити твоїх друзів-військових, можеш зібрати їм все найкраще, починаючи від медицини. Буде обстріл — згорить все. І ти радітимеш вже тому, що люди живі. І буде треба знову збирати все з нуля.
Війна — це величезний молох, який перемелює абсолютно все, починаючи з друзів і знайомих і закінчуючи залізом. Ці реалії необхідно усвідомити. Тому потрібно постійно забезпечувати фронт.
Читайте також: «Ми жахнемось від цифри загиблих воїнів у цій війні, але мусимо встояти», — волонтерка Діана Макарова
— Ви у шпиталі з ранку до ночі. Кажете, що у вас суцільний день бабака.
— Розумієте, я не помічаю, коли міняються пори року, що на дворі — весна, осінь. Люди кажуть: «Літо пройшло». А я відчуваю, що прийшла осінь, коли у мене починається алергія на амброзію. І все.
— Ви категорично відмовилися розповідати про медичну евакуацію, яка займає майже весь ваш час.
— 90% того, що я роблю, не публічне. Про роботу з евакуації поранених ми зможемо розказати лише після Перемоги. Наша перша задача — це безпека поранених та персоналу (анестезіологи, медики), а це абсолютно унікальні люди з унікальним досвідом і сучасною апаратурою.
Я завжди прошу волонтерів про тишу. Розумію, що дуже хочеться розповісти, як ти наближаєш Перемогу. Але давайте почекаємо.
Ще хочу порадити всім волонтерам: люди, працюйте, будь ласка, з іноземцями, з іноземними благодійними фондами, з фірмами-виробниками. Ви, наприклад, займаєтеся тактичною медициною. Ну не може наше Міністерство оборони швидко закупати класні СATівські турнікети. Тому що перша ж перевірка запитає: «Де тендер?» Це реальність. Я з нею живу постійно.
Візьмемо мобільну евакуацію. Там, де ми допомагаємо як волонтери, все прекрасно. Там, де з’являється держава (яка, звісно, виконує 80% роботи, але теж не публічно), слідом йдуть перевірки. І потрібно писати пояснювальні записки і доводити, чому купили те, а не інше, зробили саме так, а не інакше.
У нас є дуже класний досвід. Коли від Києва вже відігнали росіян, стали приїжджати представники фірм і пропонувати свої вироби. Є така канадсько-американська фірма Thornhill. У них прекрасні реанімаційні дихальні комплекти для супроводу важкопоранених MOVES SLK. Їх військовий радник в минулому служив в силах спецоперацій. Він сам доклався до розробок.
— Чим унікальне це обладнання?
— В титановий короб, який має підвищений захист від зовнішнього впливу, вкладено: монітор пацієнта, компактний кисневий концентратор, який виробляє кисень з повітря, тобто йому не потрібні додаткові газові балони; окремий комплект для анестезії, так званий наркозник; відсмоктувач; літієва батарея, яка забезпечує автономну роботу; капнограф, який міряє концентрацію діоксиду вуглецю, що видихає людина, тому ясно, коли кисень треба додати. Це все в одному комплекті.
Чим ще це класно? Тим, що всі дані про стан пацієнта виходять на один монітор. Медику або парамедику не треба дивитися на три-чотири окремі медичні обладнання і робити висновки про потреби пацієнта. В наших бригадах один анестезіолог на декілька важких поранених. Тому для них це ідеальний варіант.
Представники фірми привезли два апарати Thornhill і передали нам безоплатно. Унікальність ситуації в тому, що їх було два в Європі й два в Україні. Коли ми побачили, що може цей апарат, почали писати листи в канадське та американське посольства.
А тепер розкажу, як цей ланцюжок працює в західних країнах. Виробництво знаходиться в Канаді. Уряд Канади закупив певну кількість цих апаратів, тобто підтримав власного виробника. Потім передав їх в благодійний фонд Maple Hope, який співпрацює з Україною. В цьому фонді багато вихідців з України, з якими ми познайомилися у шпиталі в 2014 році. Таким чином апарати потрапили до нас і були передані деяким медичним і парамедичним службам.
Нещодавно побачила соціальну рекламу, яка мені дуже сподобалася. Одна дитина каже з гордістю: «Мій батько танкіст», друга: «А мій служить в піхоті». А третій хлопчик мовчить. І тільки після Перемоги він зміг пояснити: «Мій батько був в ППО, він збивав ракети». Тобто весь піар буде після завершення війни. Кожний отримає свою хвилину слави.
Панове, наберіться терпіння. Головне для нас — врятовані життя. Коли я знайомлюся на етапі евакуації з хлопцями, а потім бачу, що вони іноді знімають відео та фото про це і виставляють в соцмережах, то прошу все прибрати. Запитую: «Ти зручно доїхав?» — «Супер, клас». — «Хочеш, щоб живими доїхали всі інші?» — «Так». — «Тоді прибери, будь ласка. Бо це наша основна мета».
Фото 2014 року. Відтоді й досі Ірина Солошенко допомагає пораненим
Читайте також: «Одного бійця привезли на евакуацію як загиблого. А медики його воскресили»: захисник України про війну «на нулі»
— Ви кажете, що стали кризовим менеджером. Вибачте, а в чому тоді роль держави? Напевно є системні проблеми, які вона може вирішити, але чомусь гальмує.
— Я з 2014 року наголошувала всюди: волонтери не лікують, не рятують, вони допомагають лікувати, рятувати й закривати якісь дірки.
Де держава? Я вам поясню. От для розуміння, що таке важкий поранений в будь-якій реанімації. На добу на його лікування треба до ста тисяч гривень. Це дуже-дуже середні цифри. Потрібні альбумін 20%, дуже рідкісні антибіотики — тігацил меропенеми й т.д., які коштують великих грошей, і неймовірна кількість всього іншого.
Ви можете сказати: «Добре, але ж ми бачимо, що на ліки постійно збирають волонтери». Так, таке буває. Тому що держава це зарегульованість, це гранична ціна ліків, вище за яку не може купити фармцентр якогось медзакладу, це Національна служба здоров’я України, яка забезпечує зарплати, а якщо що, каже: «Ну, пошукайте у волонтерів».
Просто треба собі зарубати на носі: вся волонтерська допомога — це затикання якихось дірок, і вона буде потрібна ще довго. Тому не треба кожний раз кричати: «А де держава? Вона нічого не робить». Робить, і дуже багато.
Але коли хтось, наприклад, приймає вольове рішення закупити необхідне, то потім місяцями пише відписки і пояснення контролюючим органам.
Під час блекауту ми мали підживлювати апарати для поранених і якось перевозити їх. Конче потрібен був генератор. Його треба було знайти (ніде ж не було), купити й притягнути. Використали державні кошти. А потім прийшов красивий хлопчик: «Чому купили за таку ціну? Зараз генератор коштує менше». — «Це класно. Але історія про зараз і вчора не працює. Був ринок, була ситуація. Нам треба було рятувати життя». Тепер маємо пів року пояснювати, що це не корупційні дії. Так це працює. Причому в будь-якій державі світу.
Ще момент. Частку поранених забирають інші держави. Але ви не бачите відгуків про те, як там лікують. Люди, які отримували лікування за кордоном, знають, що через одну-дві доби після операції тебе виписують туди, де ти перебуваєш: в табір для біженців, якщо момент з твоїм проживанням проґавили, в готель, якщо тобі сплатили за проживання, у сім’ю, якщо хтось запросив. До тебе приходить медсестра і робить перев’язки. Ти виконуєш якісь розпорядження лікаря, але зустрічаєшся з ним кілька разів за весь період лікування. Ти не бачиш його щоденно, не вимагаєш його уваги, не сидиш у нього під кабінетом, як це робиться у нас.
Тому що там лікар це поважна фігура. Його ніхто не смикає постійно, він не біжить на ВЛК дати свій висновок, не стоїть вісім годин в операційній. А я на власні очі бачу наслідки того, що лікарі безвилазно живуть у шпиталі. Вони отримують серцеві напади та інфаркти. Вони ж теж не залізні.
Тому я категорично проти того, щоб ми когось витягали на публіку: «Оця категорія громадян у нас рятує світ, а ці невідомо що роблять». Роблять, повірте.
Держава — це процедура. Вона не швидка. Наприклад, був період, коли ми купували завіцефту (важливий антибіотик) по 32 тисячі гривень за упаковку. А гранична ціна, по якій медзакладам було дозволено закупати її, — була 16 тисяч (пізніше її було узгоджено з виробником і фармакологами, і медзаклади могли самостійно купувати). Тобто якби вони навіть купили по 32 тисячі, їм потім довелося дуже довго пояснювати, чому вони це зробили.
Ніхто не хоче, щоб у тебе місяцями сиділи перевіряльники й переглядали кожну ампулу на складі. Тому треба мати здоровий баланс співпраці волонтерів з медиками. Волонтери дійсно дуже багато допомагають. Але волонтер може спитати: «Вибачте, а чому така кількість номенклатури, а ви не намагалися взагалі зробити запит кудись нагору?» Тому що частіше буває, що до волонтерів простіше звернутися. Але все одно треба змінювати цей підхід.
Тобто поважаймо роботу кожного, підтримуємо, а не топимо один одного. Ми всі разом робимо одну справу.
Знаю, що після виходу інтерв’ю обов’язково будуть коментарі: «Що вона розказує? Ми збираємо на те і на те». Я спокійно до цього ставлюся. Тому що чудово знаю, що на недоліки звертають більше уваги, і що зрада розходиться набагато краще. Але все одно буду розповідати про реальний стан речей.
Приймальне відділення в перші дні великої війни. “Тоді шпиталь нагадував Ноїв ковчег. Але в ньому ти себе почував безпечно, тому що навколо всі свої,” – розповіла Ірина Солошенко
Читайте також: «Один боєць п’ять разів отримав поранення, але повертався в бригаду. А на шостий раз загинув», — військовий медик
— Розкажіть про ваш масштабний та амбітний проєкт — будівництво нового приймального відділення. За вашими словами, це буде реконструкція приміщень, території, переосмислення логістики робочих процесів, придбання сучасного обладнання. Яким відділення було, коли ви туди прийшли у 2014 році, і яким буде?
— У перший день захоплення Криму я прийшла у військкомат і написала заяву. Там посміялися, тому що жінок тоді взагалі не призивали, а у мене на той час була шестирічна донька. Вони на мене подивилися і сказали: «Дякуємо за ваш громадянський вчинок, але покличемо вас, коли буде потрібно». Я зрозуміла, що ніколи вони не покличуть, і пішла у шпиталь.
А тут якраз організовували «Волонтерську сотню». Було дуже багато волонтерів, які пізніше створили окремі проєкти й рухи. Ми познайомилися з Даною Яровою, з Наталкою Воронковою, з іншими потужними людьми, які потім робили якісь великі зміни. Пам’ятаєте, як волонтерський десант пішов працювати у Міністерство оборони?
У шпиталі почали з заміни старих вікон у відділенні невідкладної хірургії. Бо поранені після операцій знаходилися на протягу через погані вікна, тому у декого було запалення легенів. Це ускладнення разом з важким пораненням та втратою крові може довести до летального результату. Потім разом з Нелі Стельмах, яка побачила, що у шпиталі не було пандусів, займалися цим. Тобто step by step рухалися.
А з 24 лютого ми з чоловіком жили в кабінеті протягом чотирьох місяців взагалі безвилазно. З ним я познайомилася у шпиталі у 2014 році. Він начальник приймального відділення. Тобто все наше сімейне життя пов’язане зі шпиталем, з війною, з парамедициною, з медициною, з евакуацією поранених. Тому я дуже добре знаю всі етапи.
Команда медиків-реаніматологів спала в холі приймального. Київ тоді був прифронтовим містом. Нам привозили хлопців прямо з передової цілодобово. І ми не знали, коли привезуть трьох, а коли шістдесят. Проводили першу санобробку, першу домедичну кваліфікацію, сортування. Це був справжній конвеєр.
Дуже швидко всі зрозуміли, що війна надовго. А я — що неможливо далі так працювати. Виникла ідея зробити сучасне приймальне відділення. Звернулася до людей, з якими ми робили медичну евакуацію: «У мене є пропозиція. Я бачу, що ми можемо зробити нове відділення між хірургічним корпусом і травматологією». Вдумайтеся на секунду — в травматологічному відділенні головного військового госпіталю країни немає ліфта. Він знаходиться на другому поверсі. Щоб пораненому виїхати на вулицю, треба проїхати повністю весь хірургічний корпус і там чекати в черзі на єдиний ліфт.
Тобто треба змінювати все. З моменту, коли я озвучила свою ідею, пройшов майже рік.
— Чому так довго? Ви зустріли спротив?
— Ні. Мене підтримали. Дякую всім, хто зустрічався на шляху. Жодного разу не чула, щоб хоча б хтось колись сказав, що цього не треба.
Спочатку разом з архітектором Павлом Пекарем підготували ескізний проєкт по технічному замовленню наших лікарів. На першому поверсі будуть приймати фахівці й робити обстеження. Причому не людей будемо возити до лікарів, а лікарі самі прийдуть до них. Поранений, травмований або просто хворий буде чекати не в коридорі, а в зручному залі, де тихо, спокійно, де можна поспати й відволіктися. Не буде сходинок, пандусів та іншого — буде зручна доступність усіх кабінетів, туалетів і т.д. Обов’язково має бути бомбосховище.
Так виглядає зараз і так буде виглядати нове приймальне відділення Головного військового клінічного госпіталю. За словами Ірина Солошенко, це буде реконструкція приміщень, території, переосмислення логістики робочих процесів
Ми дуже дякуємо головнокомандувачу ЗСУ за його реакцію. Коли помічники показали йому всі наші плани і розробки, Валерій Залужний навіть зголосився бути амбасадором і підтримувати цей проєкт.
Якщо чесно, я думала, що ми будемо збирати кошти, фандрайзити, але не в українців, тому що їм і так вистачає, на що постійно донатити. Ми планували звернутися до іноземців. Але коли дійшли до стадії офіційного звернення в державні установи, нам сказали: «Слухайте, подавайте цей проєкт, тут кошти невеликі. Побудуємо це коштами України». Якраз тоді створили Агенцію відновлення та розвитку інфраструктури, яку очолив Мустафа Найєм. І він, і його брат Масі теж підтримали проєкт.
На той час ми дізналися, що шпиталь не має виділеної землі. Вирішили і цю проблему. Відвели землю всьому Київському шпиталю. Поки він буде існувати на цій території, має право користуватися цією землею.
Зараз нам виділили перші кошти. Але ви ж чудово розумієте, що в нашій державі їх більше не стає. Тому десь їх знімають, щоб заткнути якусь дірку. Тому чекаємо, коли постанова буде опублікована офіційно, і фінансування буде виділено.
Дуже хочеться, щоб все вирішувалося швидше. Але війна мене навчила терпіння. Це те, чого у мене ніколи не було. Я вже навіть жартувала, що треба на моїй обручці вигравіювати слово «терпи». Я завжди дуже хочу все прискорити. Однак якщо ти хочеш щось робити законно, щоб потім не відповідати в деяких кабінетах на запитання: «А що, іншим було менш потрібно, ніж вам?», дій легально.
Ми поступово рухаємося вперед. Я постійно на зв’язку з представниками Агенції й з Міністерством оборони. Це дуже велике відомство з великою кількістю людей. І коли пишуть щось на кшталт «от командування Медичних сил не працює, міністерство не працює», уявляю, як простим чесним людям звідти неприємно це чути.
Давайте не узагальнювати, не бруднити людей і не вважати, що світ чорно-білий. Чорне-біле стосується лише протистояння України та агресора. А нам між собою треба вміти знаходити спільну мову. Кожний має зрозуміти: я от тут виграю на своєму маленькому шматочку, а далі що? Чого я прагну домогтися? Зміни в системі? Яким чином я можу це зробити? Що може держава, а чого не може?
Хочу ще раз наголосити на тому, що не можна казати, що у нас нічого немає, тому що цього не показали по телебаченню. Слава Богу, що у когось спрацьовує в голові, що всі військові правила написані кров’ю. Ви ж бачили, що на початку великої війни, коли дехто з представників влади кудись приїжджав та показував, як там щось ремонтують та роблять, через добу або кілька днів туди прилітало. Я не кажу, що це обов’язково пов’язане. Але, люди, якщо ми можемо робити все тихо і воно працюватиме без піару, — перетерпіть. Вас все одно, як і владу, не будуть любити. У нас в Україні так заведено. Ти прийшов у владу — все, став на собі хрест.
Нам треба навчитися дійсно розуміти мету — для чого ми щось підіймаємо та робимо. От, наприклад, зараз хочуть передивлятися рішення ВЛК. Я просто в «захваті», бо не розумію, як це можливо зробити технічно і в законний спосіб (в мені говорить юридична освіта). Тому що буде певний колапс. Це просто випускання пару. Звільнять якихось людей. А далі що?
Читайте також: Як продовжувати жити, коли весь світ злетів з котушок: розмова з психологом Світланою Чуніхіною
— Перед вами за ці роки пройшли тисячі зворушливих історій. Напевно є якась картинка, яку будете пам’ятати все життя, яка назавжди залишиться з вами?
— Таких картинок забагато на кожному етапі волонтерства. Зараз для мене це Віталій Киркач-Антоненко зі Слов’янська.
В моєму кабінеті висять плакат і марка з його фото. Постійно на них дивлюся. Коли ми робили благодійний проєкт «Із полум’я зродилися» (це книга, де зібрані історії медиків, парамедиків, військових, багато з яких вже, на жаль, поранені й загиблі, і марки з їх зображеннями), я обрала як героя і Віталіка.
Ми познайомилися у 2014-му. Спочатку були фейсбучними друзями, потім було волонтерство на Донеччині. Такі люди, як він, змушували мене їздити туди, попри якісь шипіння в спину, попри запитання: «А скільки вам платять за те, що ви сюди приїжджаєте?» Це ж все було.
Команда та деякі герої артбуку “Із полум’я зродилися”. В центрі Ірина Солошенко
За таких світлих людей, як Віталік, я там чіплялася. Для мене ця людина була взагалі антиподом війни — добрий, позитивний, яскравий. Він міг не йти на фронт. Але, маючи внутрішню відповідальність за свій край, за сім’ю, пішов добровольцем.
Коли я вирішила, що ми маємо його зняти в нашому проєкті, запропонувала: «Давай ми якось тебе витягнемо в Київ». А він: «Ні, без варіантів. Це неможливо».
Одного разу він розповів свою історію. Його дружина Наталка була вагітна, коли почалася велика війна. Але вони втратили дитину. Якось їй вдалося з’їздити до нього на фронт, і сталося диво — вона завагітніла вдруге.
І от в перших числах листопада він на тиждень вибив відпустку. Наталка якраз проходила обстеження, тому що була загроза життю дитини. Вони присилали мені відео. Віталік був такий щасливий.
Ми його знімали на п’ятому поверсі Українського дому в сонячний красивий день. Він смішив нашу прекрасну фотографиню Міну Сорвіно і стилістку Аню Єгорову. Казав: «Дівчата, вибачте, у мене волосся не в дуже доброму стані. В окопах посіклися кінчики». А він був такий кучерявий, з довгим волоссям. Позивний «Красивий».
Зліва направо: полковник ЗСУ Сергій Литвинко (чоловік Ірини Солошенко), Ірина Солошенко, ветеран війни Андрій Лоза і Віталій Киркач-Антоненко. Фото зроблено біля Українського дому. Через чотири дні Віталій загине…
Віталій загинув через чотири доби після цих зйомок. Це стало таким шоком. А чудові фото Міни сім’я виставила на його похованні.
Дружина Віталіка Наталка для мене взірець теперішньої української жінки. Не знаю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували кожну ніч ракетами та шахедами. Зараз, коли я бачу фото Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро радію, що є його продовження на цій землі.
Вдова Віталія Киркач-Антоненка Наталка з донькою, яка народилася після загибелі батька, на виставці біля його фото
Ця історія буде зі мною все життя. Насправді історій про долі військових, медичних працівників, вдів, дітей, які пішли шляхом своїх батьків, тисячі.
Дуже часто, коли хтось починає обурюватися «мене не так обслуговують», відповідаю: «Я вас дуже прошу, медицина, особливо військова, це не сфера обслуговування». І розповідаю, що в нашому приймальному відділенні є дві медсестри, у яких чоловіки зникли безвісти. Просто на секунду вдумайтеся, в якому стані працюють жінки, як вони тримаються. Тому якщо хтось хоче покричати на них, б’ючи себе в груді «я герой», їм теж є що відповісти.
Наші медики їздять на лінію фронту. Вже було кілька ротацій. Так, вузьких фахівців намагаються вже не посилати, тому що це просто безглуздо, бо треба берегти тих, хто вчився все життя і вміє робити таке, чого не вміє ніхто інший. Люди це теж ресурс. Треба думати про них.
Читайте також: «Це реально третя світова війна, яка набирає обертів», — Тамара Горіха Зерня
— Наші чудові лікарі набули досвіду, якого немає ні у кого у світі. Але мало про це розповідають.
— У них немає часу розповідати. Вони не дають інтерв’ю. Бо їм просто нема коли. Якщо лікарі реанімації вдома бувають раз на тиждень, то це добре. Вони сплять у кабінетах. Борти з важкими пораненими приїжджають цілодобово. Їм треба миттєво замитися і йти оперувати. І ніхто ж не скасовує ревізію ран та лікування поранених, які вже є.
Ми не можемо допустити накопичення поранених. Знаючи, що я волонтерка в шпиталі, мені іноді пишуть або телефонують: «Мій чоловік, син, брат поранений, візьміть його у шпиталь». Коли присилають анамнез, доводиться відповідати: «Слухайте, ми не можемо брати з таким пораненням. Тому що воно легке, з ним впораються будь-де. Щоб взяти вашого пораненого, треба відмовити іншому, у якого теж є мама, тато, дружина, діти, родичі, друзі. А у нього множинна ампутація, наприклад, або важка абдомінальна травма, або зазвичай все разом. Плюс важка травма голови».
Зараз основні травми мінно-вибухові. Вони дуже важкі. Це не травма від вогнепального поранення, коли зачеплені одна-дві кістки. А це політравми, з якими треба працювати купі фахівців. Тому завжди кажу: «Окрім ваших рідних, друзів і знайомих є ще ті, у кого немає ніяких зв’язків, вони не можуть подзвонити й сказати: «Заберіть його до вас».
Наші лікарі дивляться на важкість поранення і забирають тих, кого вони можуть витягти, а інші — ні. Провідний хірург шпиталю Ростислав Віталійович Гибало, з яким ми з 2014 року знайомі, і головний анестезіолог ЗСУ Олександр Олександрович Бугай постійно в усіх процесах. Вони завжди на всіх евакуаціях, їздять в інші шпиталі та лікарні, моніторять і контролюють ситуацію.
Якщо сьогодні зранку привезли пораненого, він буде тут завтра, післязавтра і ще місяць. А увечері привезуть ще одного, завтра ще. Тобто все одно треба робити якусь ротацію. Люди мають це розуміти.
Тому що дуже багато питань: «Чому нас виписують звідси?» Тому що ми маємо мати певний запас ліжок, це обов’язкова вимога. Тому що і в Київ прилітає. Тому що завжди у шпиталі є резерв, який має забезпечити тих, хто може бути травмований і поранений.
Це дуже велика й важка система. Так, треба запитувати, чому щось не працює і як це можна змінити. Але треба знати й розуміти загальну ситуацію. Тому я дуже вдячна тим людям, які впрягаються, допомагають змінити систему і зробити якісь зрушення. Це дуже важливо.
От візьмемо, наприклад, протезування травмованих та поранених військових і цивільних громадян, які постраждали внаслідок обстрілів. Ще з 2014−2015 років десятки організацій і волонтерів брали участь в тому, щоб побудувати систему. В черговий раз наголошую на тому, що в Україні протезування налагоджено. Може, зараз воно буде найкращим у світі, тому що у нас є дуже велика кількість підприємств, які виробляють ці вузли для стопи, коліна, кісті, ліктя, плеча. Протез це збірний конструктор. Його треба зібрати з культеприймача та всіх цих деталей в залежності від складності ампутації.
Але є вже напрацьований механізм дій. Так, є певні черги. Однак і виробництв багато. На сайті Міністерства соціальної політики є повний перелік, куди ви можете звернутися, і він доповнюється. Ще треба мати на увазі, що військовому, щоб почати протезування, не треба отримувати УБД та інвалідність. Треба мати лише висновок ВЛК і готувати куксу, готуватися самому морально, обрати виробництво і поцікавитися, які майстерні є поруч.
Тому що протез це механізм, який потребує постійного удосконалювання, ремонту, підгонки і якогось зв’язку з протезистом. Якщо вас беруть на протезування, наприклад, в Америку якісь волонтерські організації, запитайте спершу, де будете обслуговувати цей протез, коли повернетесь, де будете міняти вузли, коли вони прийдуть у непридатність. Тому що все має свій ресурс.
— Після Перемоги у нас буде країна ветеранів, нам доведеться десятки років лікувати людей, травмованих війною. Ви кажете, що вас сильно вразила відмінність 2014 року від 2022-го — тепер дуже багато військових прагнуть отримувати психологічну допомогу і вже не соромляться зізнатися, що вона їм потрібна. Але чи є у нас фахівці? Один хлопець розказав, що в бригаду прислали якусь дівчинку після курсів. Він пішов до неї на сеанс. А вона плакала, коли його слухала.
— Зараз про це стали говорити системно. У багатьох ситуація наступна. Вони десь до 2017 року активно воювали, потім хвороби та поранення дали про себе знати, тому наставав час виходити в запас. Коли почалося повномасштабне вторгнення, повернулися на передову, попри купу проблем зі здоров’ям. Коли чую, що «на фронті потрібні здорові», реагую швидко: «Боже, ви просто не розумієте, хто, блін, воює». А воюють абсолютно різні — від молодих до добровольців 60+, які сказали: «Краще я піду, ніж мої онуки. Я маю цю війну довести до кінця».
Після активних дій взимку 2015 року сталася велика перерва у війні. Тоді всі втомилися, всім здавалося, що вони пережили дуже багато за цей час. Війна була десь далеко. А люди вважали: якщо перестати думати про неї, то вона як би сама по собі зупиниться.
Життя розбило ці рожеві окуляри, причому дуже боляче — склом всередину. Дорослішання нашого суспільства проходить нерівномірно. Перша хвиля мобілізації — це були мотивовані добровольці, які розуміли, нащо вони це роблять. Потім з’явився великий тренд «ми пишаємося ЗСУ», тобто загальна тенденція така: люди, які воюють, це якісь кіборги, вони не калічаться, їх не вбивають, їх достатня кількість, у них не може бути психологічних зривів.
Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом
— Народжені для війни.
— Так. Суспільство чомусь вирішило, що життя цих людей це війна. На фронті дуже мала кількість професійних військових, оскільки вони гинуть або отримують травми, демобілізуються через хвороби. Такі наслідки великої війни. Тому в головах населення за півтора року мобілізовані теж стали військовими. А вони не військові.
Коли я зараз, наприклад, вибиваю іноземну медичну допомогу, мені не дають дуже багато саме на військових. Я кажу: «Вибачте, поранена людина — це вже не комбатант по всім канонам». Одразу починається: «Це спірний момент». — «Давайте я вам покажу історії цих людей. От він вчитель. Його мобілізували й він став військовим. Так він для вас вчитель чи військовий? Для мене вчитель, який вимушений захищати свою країну зі зброєю в руках. Він не народився військовим, не обирав цей фах».
Тепер, коли, здається, вже всі зрозуміли, що ця війна надовго, що вона на виснаження, що агресор не рахується навіть зі своїми жертвами, бо його людський ресурс більше в чотири рази, дбати про своїх захисників це наш обов’язок. Ми маємо робити їм якусь ротацію з фронту, якийсь передих, якщо хочемо, щоб потім жінки не вчинили бунт і не запитали: «Вибачте, а чому моїм чоловіком воюємо всі ці роки, а не твоїм?» Це може бути.
Армія це ж не лише окопи. Це величезна логістика, інженерія, ІТ, управління дронами. Є купа речей, які треба вміти. Фахівці потрібні на будь-яких ланках. Тому якщо ти чоловік, якщо маєш якийсь фах, якісь зв’язки з якоюсь бригадою, якій довіряєш, йди туди сам. Якщо не хочеш, щоб тебе виловили, як ти кажеш. Це твій конституційний обов’язок.
Коли у тебе вже палають і кухня, і вітальня, ти не будеш зачинятися в спальні й чекати: «От буде тут пожежа, я піду». Та пізно буде. Зараз треба.
Якими зусиллями тримають фронт? Надзвичайними. Зробіть так, щоб потім не розповідати дітям: «Я економічний фронт тримав. А я — театральний». На фронті зараз ті, хто може замінити вас на всіх ваших фронтах в тилу. Просто зрозумійте, що нам доведеться їх заміняти. Я, наприклад, з себе теж не знімаю цього обов’язку. Тому 24 лютого прийшла зі всіма документами: «Заберіть мене в армію хоч зараз». І почула у відповідь: «Та почекай. Бога ради займайся, чим займалася, знаходь все, що треба для шпиталю, а потім стане ясно».
“З цієї війни ми вийдемо зовсім іншими людьми. Тому кожний день робимо все, що можемо, і все, що від нас залежить, бережемо рідних, друзів, військових, Україну”, – говорить Ірина Солошенко
— Ви не раз розповідали, як 25 лютого попрощалися з чоловіком. Сказали один одному: «Хороше життя ми прожили з тобою», — і пішли працювати, чудово розуміючи, що може статися все.
— Ми всі відчували, що війна вже на порозі. Просто не знали, коли почнеться. Я чудово розуміла, що старша донька нікуди не поїде, і що буду зв’язана по руках і ногах, якщо молодша буде тут. Просила знайомих лише про одне: «Заберіть, будь ласка, мою дитину». У мене купа знайомих. Але виявилося, що дехто виїхав за день-два до цього за кордон.
24-го не знала, куди відправити маму і дитину. Але мені зателефонувала абсолютно незнайома пані Галина, яка читала мене у «Фейсбуці», і запропонувала виїхати до неї в Тернопіль. Правдами й неправдами відправила їх до неї. Вони жили там майже до червня. Я буду вдячна пані Галині все своє життя.
У шпиталь прийшла абсолютно свідомо. Нам всім сказали передягтися в медичне — «ви не комбатанти». Нібито це чимось могло допомогти, якщо сюди прийшли б росіяни. Це дуже смішно у військовому шпиталі. Окупантів ніколи не зупиняла позначка «червоний хрест» на автівках, автобусах, колонах. Вони навмисно обстрілюють лікарні. Приклад — 51-й шпиталь у Маріуполі, куди 28 квітня скидали багатотонні авіабомби.
Медик це не індульгенція, а абсолютно навпаки. Ми ж розуміли, що поранених ніхто не залишить, що всі будуть тут. У працівників була можливість не приходити. Але вони прийшли. З дітьми, з тваринами. Було боляче дивитися, як мами під час обстрілів ховали дітей в якийсь підвал, а самі працювали. В перший місяць шпиталь нагадував Ноїв ковчег. Але в ньому ти себе почував безпечно, тому що навколо всі свої.
Я дуже вдячна людям, які виконали свій обов’язок, лишилися на своєму місці й служили гідно далі. Розуміння, що такі люди поряд з тобою, дуже тримало й тримає. На тих, хто був тут у перші дні, можна покластися. І тих, хто нас охороняв.
Днями ми отримали звістку — загинув прекрасний позитивний хлопець. Він з тих, кого прислали охороняти шпиталь. Коли від Києва відійшов фронт, майже всі вони пішли на передову.
Читайте також: «Поранений військовий з відсутністю дванадцяти з половиною сантиметрів кістки вже проходить реабілітацію»
— Ви краще за багатьох інших знаєте, яку занадто дорогу ціну ми платимо за кожний метр звільненої землі, бачите зламані людські долі й незламних людей. Про що ми з вами будемо говорити через рік — ще про війну чи вже про відновлення країни?
— Не беруся взагалі нічого прогнозувати в ситуаціях, коли є велика компонента, яка не відома мені, вам і більшості людей на планеті. Але думаю, ми з вами будемо розмовляти про війну.
На життєвих етапах, коли я не бачила, що там далі, допомагала робота — ти маєш себе якось витягати й працювати. От сьогодні є день і треба його прожити на чистовик. Тому що чернетки немає. Ми живемо в тій парадигмі, коли завтрашнього дня може не бути ні у кого.
Наприклад, в червні ракета прилетіла в будинок, де живе моя старша донька. Прямо в під’їзд навпроти. Вони відбулися вибитими вікнами та переляканими котами, тому що їхня спальня виходила на іншу сторону. Але в мить, коли стався цей вибух, коли щось запалало, летіли уламки, скло, вони думали, що це вже все.
Вони пережили цей жах. Моя донька сказала: «Слухай, я давно хотіла замінити вікна, мені не подобалося, як нам їх зробили, не подобалися наші штори». До речі, штори їх дуже врятували — не дали розлетітися далеко шматкам стіни. На їх балкон прилетіла подушка з частинами скальпа загиблої людини… Раніше такі події ввели б нас в ступор. Але тепер донька сприймає це просто: «Ну що ти хвилюєшся? Це ж не в нас прилетіло». Я слухаю її й думаю: Боже, як ми змінилися.
— Ракурс у людей зараз зовсім інший.
— Так. Тепер, коли в будинок моєї доньки влітає ракета, я можу радіти тільки тому, що вони живі.
Пам’ятаю день 15 лютого 2014 року. У мене був пригнічений настрій. Я не розуміла взагалі, куди це все йде. Бачила, що Майдан починає сходити нанівець, що все затухає. Ми тоді не знали, що буде 20 лютого, що здобудемо перемогу, пройшовши велику кров, що росія використає свій шанс і нападе на знекровлену Україну, де не було війська, але всюди були інспіровані російські агенти.
Не знаю, яким дивом ми тоді встояли. А коли почалася війна, нас на Заході плескали по плечу і казали: «Ви молодці, ви тримаєтесь». Дуже дивувалися цьому. А тепер у нас є велика підтримка світу, є великі зрушення і, на превеликий жаль, величезні непоправні втрати. З цієї війни ми вийдемо зовсім іншими людьми.
Ви правильно сказали, що ми не знаємо, на якому етапі зараз знаходимося. Тому кожний день робимо все, що можемо, і все, що від нас залежить, бережемо рідних, друзів, військових, Україну. Тобто є день — проживи його чесно, а завтра буде завтра.
Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін
