— Хоча я давно на пенсії, проте в перші дні повномасштабного вторгнення мені довелося рятувати в Гостомелі поранених чоловіка та його дружину, яких сусід привіз в амбулаторію, — розповіла «ФАКТАМ» реаніматолог Людмила Василівна Курінна. Коли почалося повномасштабне вторгнення, їй було 74 роки. Не маючи ключових хірургічних інструментів, лікарка разом з сусідами зуміла в тих екстремальних умовах зупинити кровотечу, зашити рани та обробити їх за всіма правилами — врятувати життя подружжю.
«Зшивала рани звичайними швацькими голкою та нитками»
— В перші дні повномасштабного вторгнення ви в тій амбулаторії були єдиним медиком? — ставлю питання Людмилі Курінній.
ВІДЕО ДНЯ
— Ні, ще була жінка-окуліст (вона також пенсіонерка, але молодша за мене, тож ще працює). А ще — медсестра та фармацевт. Вони мої сусіди. Також допомагали небайдужі молоді чоловіки з нашого будинку. Я їх активістами називаю, бо вони організували чергування, щоб мародери магазини не грабували, а також підготували підвал нашого будинку для переховування мешканців: занесли туди воду, харчі, підготували сідушки.
Коли привезли поранених чоловіка і його дружину (це було на самому початку великої війни — ще до першого березня), виявилось, що немає, чим зшивати рани. Замість хірургічної голки довелося використати звичайну швацьку — якою зшивають матерію. Ми не мали й хірургічного шовного матеріалу та голкотримача. Саме в цьому була проблема.
РЕКЛАМА
— Скажіть, будь ласка, як ви ту голку обробляли перед тим, як застосувати?
— Тримала у спирті хвилин зо п’ять і починала зшивати рани.
— Мали знеболювальне?
РЕКЛАМА
— Так. Також були бинти, вата, шприци, ще дещо корисне — адже це амбулаторія. Проте ані спеціальних затискачів, ані, як я вже сказала, голкотримача не мали. Слава Богу, у мене вдома були два старі затискачі. Зазвичай я ними користуюсь, коли закручую консервацію: тими затискачами дістаю з окропу металеві кришки. Також в домашньому господарстві маю пінцет. Я все це використала, коли довелося надавати медичну допомогу пораненим.
— Чому в амбулаторії не було хірургічних голок, ниток, судинних затискачів?
— Бо там не передбачалося хірургічного кабінету. А раз його немає, то немає й відповідного інструменту.
— Складно було зшивати рани швацькою голкою?
РЕКЛАМА
— Дивіться: у пораненої жіночки були уражені на ногах м’які тканини. Зшивати їх було значно легше, ніж рану її чоловіка на потилиці. Рана в нього була чималою — десь сантиметрів дванадцять. А шкіра на голові товста й тверда. Через це зшивати рану у чоловіка було значно важче, ніж у його дружини.
Щоб полегшити цю роботу, один з активістів пропонував мені зігнути голку. А що це дало б? Якби ж було, чим її тримати. А так все одно шити доводилося пальцями. Зашила, як годиться, дренувала, обробила рани.
Щодо ниток. Хірургічних, як я вже сказала, в наявності не було. Тож використала звичайні (десятий номер), попередньо їх знезаразила.
— Аеродром «Антонов», де стояла «Мрія», знаходиться далеко від вашого будинку в Гостомелі?
— По прямій десь три кілометри. Двадцять четвертого лютого чорні російські вертольоти (як я потім дізналася, з десантом) проносилися ледь не над дахом нашого дому. Онучка зразу ж сіла в машину й поїхала у Львів до брата. Наполягала, щоб я їхала з нею. Але була надія, що скоро все це закінчиться. Тому я вирішила лишитися.
В перші дні великої війни у нашому районі не було ані українських військових, ані окупантів. Активісти, як я вже казала, готували підвал до тривалого перебування людей. А там в мене була власна комірчина, в якій зберігалися каримати, спальні мішки, ковдри. Я спустилася в підвал, щоб віддати ці речі активістам. А коли привезли поранених чоловіка й жінку, люди, які були в підвалі, кинулись шукати, в якій квартирі я живу. Знайшли, кажуть: потрібна моя допомога.
У жінки рана на одній нозі була завдовжки сантиметрів п’ять-шість. А на другій — невеличка, сантиметра півтора, але дуже глибока. Я зупинила кровотечу на обох ногах. Довгу рану промила, дренувала й зашила. А коротку глибоку зашивати не стала (тільки поставила дренаж). Чому не зашила? Бо могла б виникнути загроза гангрени.
Потім мені сказали, що в іншому кабінеті амбулаторії знаходиться її чоловік, якого також поранило. Занесли його в маніпуляційну. У нього рана на потилиці була така, що аж кістку видно. Хлопці тримали чоловіка. Я ввела знеболювальне. Врешті, хоча й з трудом, але зашила й цю рану. Дренувала її з двох сторін.
— Ці поранені чоловік і жінка вижили?
— Так. Після звільнення Гостомеля той чоловік дізнався в амбулаторії мій телефон і влітку 2022-го подзвонив мені. Дякував, що врятувала його. Розповів, що в нього був перелом основи черепа. Він довго лікувався, одужав і оце розшукав мене, щоб подякувати.
Я нині волонтерством займаюсь — плету з дівчатами маскувальні сітки. Так от, одна жіночка з нашої волонтерської команди знає цих чоловіка та дружину. Каже, що обидва вони зараз десь за кордоном.
Людмила Василівна давно на пенсії, але в перші дні повномасштабного вторгнення їй довелося рятувати життя поранених (фото надано Людмилою Курінною)
— Окрім цієї сімейної пари, в перші дні великої війни в амбулаторію привозили інших поранених?
— Так, одного літнього чоловіка. Казали, що він начебто з будинку пристарілих. Судячи з ран на тілі, рашисти прошили старенького автоматною чергою. Він був у дуже важкому стані. Зокрема, мав відкритий перелам ліктьового суглоба. На той час, коли його привезли, стемніло. А електропостачання вже не було. Тож ми надавали пораненому медичну допомогу при світлі ліхтариків: зняли з постраждалого одяг, зупиняли кровотечу, ввели знеболювальне… На жаль, поранення були такими важкими, що врятувати життя тієї людини не вдалося.
— Помер в амбулаторії?
— Так. А потім привезли тіла п'ятьох українських солдатів. Біля нашого будинку є гаражі. Туди занесли бійців і того літнього чоловіка, який помер від ран.
Читайте також: «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому
«Онука підбадьорила: «Не можеш іти — повзи!»
— Ви пережили в Гостомелі увесь період окупації?
— Ні. Вирішила 13 березня прориватись в евакуацію. А до того жила у своїй квартирі — не схотіла перебиратися в підвал. Точніше, пішла туди четвертого березня, мені там не сподобалось, і я повернулася в квартиру. Страшно було, особливо, коли рашисти в упор гатили з танку по сусідньому будинку, стріляли трасуючими кулями… Багато чого зруйнували. Під моїми вікнами стояли їхні танки, БТРи, ходили озброєні окупанти.
Один з активістів — Саша — побачив, що мене немає в підвалі, почав шукати, де я. Вирішив піти до мене додому. Так сталося, що в нього були ключі від моєї квартири: коли я надавала допомогу пораненим, дала Сашку ключі, щоб приніс з мого дому деякі потрібні для медичних маніпуляцій речі. Так в нього й лишилися ключі.
Коли п’ятого березня він пішов мене шукати у квартирі, його зупинили рашисти. Через це він навідався до мене разом з двома окупантами. Один з них хоч нормальний зовні, а другий такий, що гидко дивитись: вуха, як в Чебурашки, кривоногий. І оце опудало спробувало мене вигнати з власної оселі. «Идите немедленно в подвал!» — розпинався ворог. «Ні! Хочете, тут мене стріляйте!» Закінчилося тим, що вони відступилися, а Саша приніс мені п’ятилітрову баклагу води. А також російський сухпайок. Я відмовилась від сухпая. А Сашко каже: «Беріть, бо там є сухий спирт — хоч води собі нагрієте». Харчів я звідти не брала — тільки спирт. Воду пила. А тут, як на зло, показники глюкози в мене стали великі. Словом, одне до одного.
— Як вам вдалося вирватись з окупованого Гостомеля?
— В мене був кнопковий телефон. На одному заряді він працює довго. Тож він продовжував працювати й 12 березня, коли подзвонила внучка. Вона сказала, щоб йшла на 12 годину на місце збору їхати в евакуацію. Але я розуміла, що не встигну. Наступного дня внучка знову телефонує: бабусю, вибирайся звідти. Я взяла рюкзачок, апарат для вимірювання тиску, глюкометр, ліки, документи, пів літра водички й пішла. У дворі стояли російські танки, якась інша військова техніка, два «КамАЗи». Рашисти щось вантажили.
Я дійшла туди, де мала бути евакуація. Але нікого там не застала. Бачила, що завод з виробництва скла розбомблений, ринок розбомблений, магазини розтрощені…
Дзвоню внучці, кажу, нікого тут нема. А вона мені: йди до християнського університету. А туди кілометри три, мабуть. Можна довго розповідати, як я йшла лісною дорогою, по якій ганяла російська військова техніка. Натомилась — жах! Залізла в якусь розбиту машину, дзвоню внучці: «Настя, сил немає, буду вертатися». Онука підбадьорила: «Бабусю, не можеш іти — повзи!»
Я спробувала зупинити якусь машину. Спершу їхала якась дорога автівка з тонованим склом. Водій не зупинився. А потім нагодилась простенька сіренька машина. Ось її водій допоміг мені. Він житель Гостомеля, звуть його Василь Васильович. Він примудрився злити з російського танка 30 літрів солярки. Погодився довезти мене до Києва. На даху машини — велосипед. В салоні — картопля, кури, кіт. Їдемо.
— Росіяни зупиняли вас дорогою?
— Так, на трасі було багато їхніх КПП. Зупиняли й зразу ж: «Открывай багажник!» А Василь Васильович їм: «Ребята. Я з Пермской области». І називав якесь там село та якусь річку. Вів розмову так, наче земляків шукає. Казав, що збирається в Білорусь. А мені дорогою втовкмачував декілька разів: «Не зізнавайтесь, що ви лікар». Нарешті виїхали на український КПП. Василь Васильович розповів нашим бійцям, що й де у росіян на окупованій території. Потім відвіз мене в Київ, в район Академмістечка. А там зустрів племінник. Від знайомої знаю, що зараз Василь Васильович в лавах територіальної оборони, бо він людина вже немолода.
— То до звільнення Гостомеля ви лишалися у племінника в Києві?
— Ні, не так. Я поїхала до сина. Син з дружиною та трьома дітьми жив в селі Озера (це ще ближче до аеродрому «Антонов», ніж від мого дому в Гостомелі). Озера були окуповані. Одинадцятого березня син з родиною та тестем і тещею змогли виїхати звідти у складі колони з декількох автівок. Вони поїхали у Вінницьку область. Тож я вирішила дістатися до них, щоб сім’я була разом.
І отут був цікавий момент: до Вінницької області мене підвіз на мікроавтобусі знаменитий богатир Василь Вірастюк. Він у волонтерських справах їхав у Чернівецьку область, а я шукала попутку. Так і сталося, що Вірастюк взявся мене підвезти. На КПП бійці його впізнавали, просили сфотографуватися з ним.
Нарешті я зустрілася з сином, невісткою та онуками. Мій син стоматолог, його дружина — отоларинголог, кандидат медичних наук. Роботи в містечку, в яке вони евакуювалися, знайти не вдалося. Тому ми вирішили їхати в Польщу. Дуже нас там добре зустрічали (безплатне житло, харчування, дітям одяг тощо). Я прожила за кордоном два місяці й повернулася в Гостомель. Внучка затягнула балкон моєї квартири плівкою. Я вирішила не чекати державної допомоги — вставила скло на балконі власним коштом. Бо житло у багатьох людей постраждало значно сильніше, ніж моє. Тож розсудила, хай держава передусім їм допомагає.
Раніше про пережите під час великої війни в інтерв’ю «ФАКТАМ» розповів популярний актор Ігор Рубашкін, який в лютому 2022 року знаходився у Вишгороді під Києвом.
Фото у заголовку з відкритих джерел: Гостомель дуже постраждав під час російської окупації
