– У нас з чоловіком своїх троє дітей, і ми прийняли в свою сім’ю ще п’ятьох, — розповіла «ФАКТАМ» координаторка проєкту «Окупація очима підлітків» Наталя Лютікова. — Наша родина з Криму, поїхати звідти ми були змушені в незабутньому 2014 році. Спочатку новими членами нашої сім’ї стали троє підлітків з окупованого півострову. Старший з них згодом добровільно пішов до лав ЗСУ, закінчив у Великій Британії школу сержантів, зараз захищає харківський напрямок. Сталося так, що в перші місяці великої війни ми з чоловіком взяли в сім’ю ще й двох братиків, яких нам довелося невідкладно рятувати з окупованого села на лівобережжі Херсонщини. Якби ми хоч трохи забарилися, росіяни вивезли б їх до росії. Так два роки тому ці два хлопчика стали частиною нашої родини. Я оформила над ними опіку.
ВІДЕО ДНЯ
«Мені зателефонував старший з братиків, плачучи попросив забрати їх»
— У братиків, над якими ви оформили опіку, є батьки? — ставлю питання Наталі Лютіковій.
– Так, у них є мама, яка доводиться мені троюрідною сестрою. В їх селі на окупованому лівобережжі Херсонщини через кричуще свавілля загарбників чимало людей вже в перші місяці великої війни в буквальному розумінні голодували. Дійшло до того, що ці хлопчики були змушені ходити по сусідах просити хоч щось поїсти. По телефону ми обговорювали з сестрою, що дітей слід відправити до мене в Київ. Але вона була не зовсім готова прийняти таке рішення. Аж раптом мені зателефонував старший з них Ілля і плачучи попросив забрати його з братиком Колею.
Читайте також: «Ми не знаємо ні імен, ні віку»: чому росія відмовляється повертати тисячі викрадених українських дітей
— Чому він плакав? Сталося щось ще гірше, ніж було?
РЕКЛАМА
– Окупанти мали намір вивезти їх обох в росію. Перед цим росіяни вже забирали дітей з цього та сусідніх сіл, а також Генічеська на «оздоровлення» в Адигею. Малеча заражалася там якоюсь хворобою. Але найжахливіше те, що одна дівчинка померла наступного дня після повернення з «відпочинку». Зрозуміло, що односельці були шоковані і налякані. Власне трагедія з цією дівчинкою підштовхнула Іллю набрати мій номер.
— Як вам з чоловіком вдалося організувати евакуацію цих дітей?
– Оскільки я вже декілька років допомагаю підліткам та молоді з окупованих територій (зокрема, консультую, як отримати український паспорт), знаю, до кого з перевізників можна звернутися, щоб звести до мінімуму ризик для дітей. В даному разі ситуацію ускладнювало те, що неповнолітні мали їхали без мами або когось іншого дорослого. Проте перевізник погодився.
РЕКЛАМА
— Повіз їх у Запоріжжя?
– Ні, кружним шляхом — через Крим. Далі — Воронеж, Москва, Литва, Латвія… Ми з чоловіком зустріли хлопчиків в Польщі. В дорозі вони були понад три доби. Хлопчики пішли в ту ж київську школу, в якій вчилися мої діти та дівчинка Даринка з Сімферополя, яку ми взяли в родину раніше.
РЕКЛАМА
— Які конкретно злочини вчинили окупанти в рідному селі цих хлопчиків, що там почався голод?
– Росіяни все розікрали. Це село було захоплено ними, можливо, вже в перший день відкритого вторгнення. Три місяці я не знала, що з троюрідною сестрою та її синами Іллею і Колею, бо не було зв’язку. Аж наприкінці травня 2022 року сестра додзвонилася мені, розповіла, що ситуація жахлива. Перше, чим зайнялися загарбники, коли захопили село — кинулися масово вивозити зерно. Той район сільськогосподарський, вирощується багато саме зернових культур, плюс — тваринництво. Там був великий свинокомплекс. За перший тиждень окупації росіяни вирізали майже все поголів’я — з понад тисячі тварин лишились лише п’ять.
Читайте також: Стало відомо: скільки українських дітей викрала росія
Ситуація в селі стрімко погіршувалася. Окупанти заборонили фермерам сіяти культури, які мають велику висоту, наприклад, соняшник (можливо, бояться, що там ховатимуться партизани). Мешканці почали виїздити. Сестра втратила роботу (більше заробляти нема кому — тата в них немає), грошей — катма.
Також я дізналася від сестри, що майже всі вчителі в її селі відмовились працювати на загарбників, звільнялися з роботи. Це був кінець навчального року. Ми розуміли, що в вересні дітям доведеться або йти в школу, в яку привезуть вчителів з росії, або взагалі школа буде закрита. Розраховувати на онлайн не доводилися, бо там проблеми з інтернетом. Небезпека відправки хлопчиків в Адигею, стала останнім аргументом на користь того, щоб відправити братиків у Київ.
— Чому їх мама лишилася?
— Бо треба доглядати лежачого дідуся.
«Ми з чоловіком значну частину свого часу і ресурсів присвячуємо тим, хто потребує допомоги»
— Як ваші діти поставились до того, що в домі з’являться інші діти?
– Це не стало для них чимось незвичайним і новим. Адже я з 2014 року активно займаюсь волонтерством і благодійною діяльністю, тож діти розуміли, що рано чи пізно я запрошу якихось дітей жити з нами. Наші двоє старших вже повнолітні (одному 27, другому 20 років), живуть окремо. Наша молодша дитина була дуже рада, коли в домі з’явилась ще одна дівчинка — Даринка з Криму. Вони подружилися, їм разом цікаво. Даринка розумна, доброзичлива та ніжна дитина.
Діти звикли, що у нас в домі постійно нові люди, рюкзаки, валізи, баули: коли військовим з Криму або Донбасу нема де зупинитися в Києві, друзі дзвонять до нас: «Можете взяти військового?» Ми не відмовляємо, бо будинок у нас доволі великий. Фактично у нас свого роду мініхаб, через який за ці роки пройшло чимало людей з окупованих територій. Для нашої сім’ї — це норма. А з Даринкою вийшло так, що вона приїхала і залишилась.
«На цьому фото Ілля (крайній праворуч), Поліна, Даринка, Коля і я», – каже Наталя Лютікова
Коли у нас поселились братики Ілля і Коля з окупованого лівобережжя Херсонщини, то також напруги не виникло, бо вони хороші. Взагалі, нам дуже пощастило з усіма дітьми. Вони дружать між собою. Я стараюсь вибудовувати стосунки в сім’ї так, щоб всі ми постійно між собою спілкувалися: у нас стало правилом, що кожен розповідає, як в нього або в неї пройшов день. Ми підтримуємо один одного. Це створює атмосферу єднання.
— Вони допомагають вам по дому?
– Так. Хоча я не люблю навантажувати дітей хатньою роботою, проте в своїх кімнатах прибирають, посуд за собою миють. Коли настає пора збирати врожай у нашому саду, робимо це разом. Ясна річ, що іноді їм буває ліньки щось робити. Але ж і дорослі не ідеальні (посміхається — Авт.).
— Ваш чоловік достатньо заробляє, що вистачало на утримання всіх дітей?
– Чоловік заробляє (у нього компанія), і я заробляю. Являюсь співзасновницею бренду жіночого одягу (свого часу підтримала цей проєкт як фінансист) і працюю у благодійному фонді «Лікарі для героїв» — допомагаю військовим з травмами обличчя.
Читайте також: Як агент КДБ «Михайлов» придумав «русскій мір»: з чиїх слів віщає путін, коли несе маячню про Україну
«Чому добре навчили Даринку у школі в окупованому Криму, так це стріляти з автомата. Дівчинці така „освіта“ дуже не подобалась»
— Як сталося, що до вашої родини доєдналася Даринка з Криму?
– Вона донька нашої дальньої родички. Раніше ми з її мамою тісно не спілкувалися, навіть не щороку вітали одне одного з днями народження. Даринка приїхала до нас чотири роки тому через те, що в окупованому Криму не мала можливості здобути якісну освіту (зокрема з англійської мови).
— Які конкретно проблеми в навчанні в окупації?
– В шкільній програмі, яка діє зараз в Криму, багато часу відведено не наукам, а пропаганді. До того ж дітей заганяють в так звану юнармію (аналог нацистської гітлер'ю́генд — Авт.). Регулярно проводяться позакласні уроки задля ідеологічного промивання свідомості школярів. Зокрема організують зустрічі зі зрадниками з так званих лнр та днр, а зараз — ще й з ветеранами загарбницької війни проти України. Чому добре навчили Даринку у школі, так це стріляти з автомата. Дівчинці така «освіта» дуже не подобалась.
Діти розписують яйця на Великдень
Важливий фактор, якій вплинув на вибір Дарини: вона народилася в вільному українському Криму, усвідомлює себе українкою. Коли їй виповнилося 14 років, мама погодилась, щоб донька отримала паспорт громадянки України. Ми з моїм чоловіком сказали, що готові взяти дівчинку в свій дім — щоб вона отримала в Києві базові шкільні знання і, таким чином, мала шанс вступити або в український, або зарубіжний університет. Адже закінчивши в окупованому Криму школу чи навіть вуз, перспектив в житті в неї майже не було б. Мати погодилась, щоб Даринка переїхала до нас.
В школі в Києві, де вимоги до учнів значно більші, ніж в Сімферополі, дівчинка успішно закінчила дев’ятий клас. Без протекції вступила до Арт академії сучасного мистецтва Сальвадора Далі. Нещодавно з високим балом захистила курсову, перейшла на третій курс.
Читайте також: Діти з Луганщини, яких окупанти відправили «на відпочинок» до Тюмені, масово захворіли на грип, одна дитина померла
«Окупація Криму в 2014-му стала особистою трагедією для більшості підлітків та молоді півострову»
— Ви казали, що фактично членами вашої сім’ї стали ще двоє хлопців з Криму. Вони також діти ваших дальніх родичів?
— Ні. Ми познайомились з цими парубками завдяки проєкту «Окупація очима підлітків».
— Що він собою являє?
– Це велика серія з понад 50-и відеоінтерв’ю з молодими людьми, які на момент окупації Криму і частини українського Донбасу в 2014 році були підлітками. Ідею проєкту запропонував вчитель історії київської школи, в яку пішли мої діти, Владислав Штегельський (він, як і ми вимушений переселенець, тільки не з Криму, а з Донецьку). Я взялася за реалізацію цього задуму.
Численні інтерв’ю показали нам (зараз буду казати про Крим): політичні погляди дітей і батьків повністю розходяться. Переважна частина кримської молоді лояльна до України, розуміє, що відбулося у 2014-му. Окупація півострову стала для них особистою трагедією, особливо вона вдарила по свідомості підлітків, бо в їх віці сприйняття світу дуже сильно загострене. А тут сталася кричуща несправедливість — російська армія силою захопила їх український Крим! Дуже сильну психологічну травму багатьом дітям завдала зрада кримських вчителів: ще вчора вони вчили любити Україну, аж раптом почали вихваляти окупантів, директорки повісили в себе в кабінетах портрети путіна. Багато хто з кримської молоді не змирився, прагне отримати паспорти громадян України. Я їм допомагаю. Але на цьому шляху чимало перепон.
Читайте також: Виїхали з жахів окупації: Україна повернула додому маму з чотирма дітьми та підлітка
— Яких саме?
— Щоб отримати український паспорт, дитина має приїхати на територію, підконтрольну законній владі. Її батьки повинні підтвердити, що це їх дитина, і дати згоду на те, щоб вона отримала паспорт України. Для цього вони мають або приїхати разом з дитиною, або заявити по відеозв’язку. Це не відповідає міжнародним правовим нормам. Але досі мені не вдалося добитись суттєвих змін — змогла домогтися лише певних покращень.
— Два хлопці з Криму, які влились в вашу родину, стали учасниками проєкту «Окупація очима підлітків»?
– Так. Коли одному з них виповнилося 14 років, він почав добиватися за нашої підтримки видачі йому українського паспорта. На це пішло аж 10 місяців. Адже батьки (вони живуть в Сімферополі) не погоджувалися з вибором сина. Тому він приїхав на материкову Україну без них, але з трьома свідками (вчителькою, другом і ще одною людиною). Але йому відмовили, бо наявність свідків тоді нічого не вирішувала — потрібна була згода батьків. Цей хлопчина з окупованого Сімферополя, який чудово володіє українською мовою тривалий час не міг добитися оформлення українського паспорту. Врешті йому вдалося переконати тата. Але й цього за законом виявилося недостатньо — треба було ще й свідчення сусідів або близьких родичів. Десь пів року пішло у нього, щоб вмовити маму не ставати на заваді його вибору. Врешті його сім’я (мама, батько і неходяча 83-річна бабуся) за захмарну ціну взяли таксі, приїхати в Херсонську область, щоб дитина врешті отримала паспорт громадянина України.
— Це ви розповіли про одного з хлопця з Криму. Яка історія у другого?
– Він старший від хлопчини з Сімферополя, приїхав з міста Саки. Його мама підтримала бажання сина оформити український паспорт. Він виїхав з окупованого півострова, коли вже почалася повномасштабна війна. Згодом, як я вже казала, пішов добровольцем в ЗСУ, закінчив у Великій Британії сержантські курси. Зараз на фронті.
Обидва ці хлопці тривалий час жили в нашому домі. Фактично стали членами нашої родини. Ясна річ, що вони не називають нас з чоловіком мамою і татом, але відносини у нас і відповідальність, як між батьками і дітьми.
Раніше «ФАКТИ» писали про 11-річного Іллю, якому два роки тому в оточеному російською армією Маріуполі довелося разом з сусідкою поховати біля дому свою маму Наталю. Хлопчик розповів про пережите конгресменам США.
Фото надала Наталя Лютікова
