Як нацгвардієць «Хвиля» зупинив ворожий штурм на Покровському напрямку
Боєць 24-го полку ім. гетьмана Петра Сагайдачного Нацгвардії України пішов назустріч російській БМП, щоб не дати ворогу зайти в село на Донеччині.
Військовий із позивним «Хвиля» запропонував командирам свій план, завдяки якому вдалося зупинити російських військових. А одного разу він вирушив на мотоциклі в саме пекло на Покровському напрямку, щоб забрати важкопораненого побратима. За мужність і героїчні вчинки нацгвардієць «Хвиля» отримав відзнаку Президента України «За оборону України». Задля безпеки ім’я нашого співрозмовника не розголошуємо.
«ЗНАВ: ЯКЩО РОСІЯНИ ЗАЙДУТЬ, МИ ВЖЕ НІЧОГО НЕ ЗМОЖЕМО ЗРОБИТИ»
До повномасштабної війни він жив у Харкові й був підприємцем. Військовий розповідає, що задовго до 2022 року почав займатися спортивним орієнтуванням, цікавився зброєю, багато спілкувався з ветеранами АТО.
На початку повномасштабного вторгнення «Хвиля» вивіз родину в Чернівці, а сам уже 9 березня вирушив до війська.
— Мені було б дуже соромно перед собою, коли б я, маючи певну військову підготовку і знаючи, що мої вміння можуть знадобитися на фронті, кудись утік. Це совість, вона й визначила мій шлях, — каже боєць.
Він не раз опинявся там, де потрібно було ухвалювати рішення за лічені секунди. Воював, зокрема, в Серебрянському лісі, на Покровському напрямку. Саме там, за словами військовослужбовця, був один із найскладніших епізодів війни, які йому довелося витримати.
Навесні 2025 року нацгвардійці утримували позиції в одному зі сіл, коли помітили колону російської техніки. Частину машин вдалося зупинити, але противник прорвався й одна з БМП почала наближатися до села.
«Хвиля» з побратимами спостерігав за нею з дрона. За його словами, спочатку здавалося, що БМП розвертається і піде в інший бік. Але росіяни змінили напрямок і поїхали просто на позиції захисників.
Коли до них залишалося 200–300 метрів, із БМП почала виходити російська піхота.
— Коли я побачив, що відчиняються двері, зрозумів: зараз ворог десантується і побіжить у село. Вони сунули ближче до того краю, де нікого з наших не було. Знав: якщо туди зайдуть, ми вже нічого не зможемо зробити, — згадує військовий.
Командири дали наказ бійцям брати до рук зброю. «Хвиля» запропонував власний план. Розповідає, що поклав до кишень гранати й рушив на край села. Йому потрібно було зайняти позицію якнайближче до росіян, щоб їхня піхота не змогла непомітно зайти.
Він пробіг приблизно 300 метрів і зайняв крайню хату.
— Так у горлі не пересихало ніколи. Стою на подвір’ї й дивлюся, де хоч якась калюжа, щоб промочити горло. Знайшов п’ятилітровий бутель з водою і трохи випив, — ділиться співрозмовник.
Додає, що в ту мить у голові промайнула думка, що може тут загинути: «Думав: невже це отак станеться зі мною? Невже я зараз помру на чужому подвір’ї? І ніхто навіть не знатиме, де».
Із тієї хати він відкрив вогонь у бік росіян, щоб показати: шлях у село перекритий.
Тим часом українські оператори БпЛА почали бити по ворожій колоні.
— Переді мною метрів за 200 пролітають FPV, Mavic, усе вибухає. Паралельно стріляю в бік ворога, щоб він бачив, що сюди рухатися не можна, — розповідає нацгвардієць.
Урешті російська піхота відійшла до найближчої посадки. Ворожа техніка загорілася, а штурм фактично захлинувся.
«ПРО ЦЕ МОЖНА ЗНІМАТИ ФІЛЬМ»
Його побратими називають цей епізод одним із найбільш пам’ятних за час боїв.
— Про це можна знімати фільм! Ми вже були готові до всього, зайняли кругову оборону, а «Хвиля» вирішив не чекати і зробив щось нереальне, — каже боєць на псевдо «Малюк».
«Хвиля» пригадує, що тоді разом із побратимом вирішили навідатися до підбитої російської техніки.
— Знайшли їхні картки, зошити. Серед загиблих росіян, як я зрозумів, усі були зеками, — каже він.
Одного з окупантів, як свідчили знайдені документи, призвали 4 квітня, а вже 8 травня він загинув на українській землі.
Нацгвардієць звертає увагу на різницю між ставленням українських захисників до загиблих побратимів і тим, що бачив на позиціях росіян. Зауважує, що за час служби майже не спостерігав, щоб російські військові забирали з поля бою тіла своїх загиблих.
— Натомість я чув у трофейній рації їхні крики: «Помогітє, забєріте хотя би мойо тєло!». Це вони так благали своє командування, — згадує боєць.
Додає, що тоді серед речей росіян були важливі знахідки.
— Це карти, позивні, якісь шифри, супутниковий фотознімок. Я сказав про це командиру. Одразу прислали авто, я усе привіз, — розповідає військовий.
«ЯКЩО ПОПРОСИЛИ – ЗНАЧИТЬ, РОЗРАХОВУЮТЬ НА МЕНЕ»
Він ділиться ще однією історію, що сталася на початку літа 2025 року, під час тієї ж ротації. Тоді боєць вирушив на евакуацію побратима, який отримав важке поранення ноги. Забрати його потрібно було із зони, до якої через обстріли та мінування майже ніхто не наважувався їхати.
Нацгвардієць саме повернувся із завдання, коли йому зателефонував командир.
— Каже: «“Хвиля”, як справи?». А я розумію: просто так про це не питають. Командир каже: треба забрати «трьохсотого». Хлопці почали мене відмовляти: «Не їдь». Але я відповів: «Ні, я так не можу. Якщо попросили, значить, розраховують на мене. Тобто знають, що я це зроблю», — зізнається військовий.
Він додає, що всю ніч вивчав маршрут, перевіряв його за допомогою дрона, намагався визначити заміновані ділянки та шукав шлях до пораненого. Уранці сів на мотоцикл і вирушив.
Пораненого бійця на псевдо «Піксель» до місця зустрічі кілька кілометрів по багнюці ніс на плечах військовий Олег Гаврилуца. «Хвиля» розповідає, що дуже хотів із ним познайомитися. А коли це сталося, сказав на прощання: «Ще побачимося». На жаль, більше вони так і не зустрілися. Олег Гаврилуца загинув під час наступної евакуації. Йому надано звання Героя України.
— Його обличчя, усмішка і той момент прощання досі перед очима, — ділиться співрозмовник.
Згадуючи ті події, «Хвиля» каже, що поклав пораненого на мотоцикл і вони рушили назад. Дорога пролягала під обстрілами. У якийсь момент знеможений від болю «Піксель» попросив залишити його.
— Він просто на ходу почав благати: «Кинь мене». Я кажу: «Ти що? Нам залишилося трохи, терпи. Я що, заради цього їхав, щоб ти зараз вистрибнув?» — переконував «Пікселя» нацгвардієць.
У якийсь момент його мотоцикл зламався. «Хвиля» підхопив пораненого та затягнув до найближчого бліндажа. Потім вони добралися до безпечнішого місця. Боєць роздобув побратимові їжу, воду, теплий одяг і матрац.
Та залишати там «Пікселя» надовго було небезпечно – неподалік накопичувалася російська піхота, почалися нові штурми.
— Я б собі не пробачив, якби залишив його там – без зброї, без нічого, за 300 метрів від ворога, — зазначає військовий.
Каже, що видихнув із полегшенням, лише коли пораненого забрав інший підрозділ.
За словами нацгвардійця, «Пікселю» ампутували частину ноги, але головне – він вижив.
— Мені приємно, що я зміг його врятувати. Але не хочу, щоб він особливо це пам’ятав. Я лише зробив те, що підказувало моє сумління, — додає боєць.
«ЦЕ НАШ ШЛЯХ, ЯКИЙ МАЄМО ПРОЙТИ»
— Свою роботу виконую не для того, щоб комусь щось довести. Головне – не обманювати самого себе. Якщо відчуваєш, що можеш виконати якесь завдання, то маєш це зробити. Якщо ні – відверто визнати, — вважає боєць.
Він продовжує служити у 24-му полку імені гетьмана Петра Сагайдачного НГУ. Опановує нові типи безпілотників і передає досвід побратимам. Радить їм учитися всього у військовій справі, бо на фронті все може стати в пригоді.
А на запитання, про що мріє після всього пережитого, «Хвиля» відповідає: «Я вже не пам’ятаю, про що мрію. Але в мене є фраза, яку кажу всім: це наш шлях, який маємо пройти».
Источник: www.ukrinform.ua