Поезія на тюремній робі 25.08.2026 11:53 Укрінформ
Захисник Маріуполя у російських катівнях видряпував вірші курячою кісткою на в’язничному одязі й мріяв, щоби його дочекалася кохана
За майже чотири роки неволі військовий 36-ї морської бригади Андрій Петрук склав понад 100 віршів та пісень. Записуючи рядки на своїй формі, чоловік запам’ятовував їх, а потім стирав, щоб написати нові.
Частина цих творів увійшла до його першої збірки “Санаторій сатани”, яка нині готується до друку.
ВІД ПОРАНЕННЯ – ДО ОЛЕНІВКИ І В’ЯЗНИЦІ В РОСІЇ
Андрій Петрук повернувся з полону 5 лютого в межах обміну. 32-річний морпіх досі перебуває в одній із лікарень – його готують до операції, щоби поставити на ноги.
Військовий отримав важке осколкове поранення на початку повномасштабної війни під Маріуполем.
– Була масована російська атака з усіх видів зброї – артилерії, авіації. Ми давали гідну відсіч. Я командував підрозділом і відповідав не лише за себе. Мої люди були розкидані по різних секторах, доводилося їхати за ними по бездоріжжю під шаленими обстрілами. Але, зрештою, ми всіх зібрали і зайняли оборону в певному секторі на околицях Маріуполя. Тривали важкі бої, але сили були нерівні, – пригадує він.
Українські оборонці доправили пораненого Андрія до госпіталя. Звідти він потрапив у полон.
– Думав, що росіяни розстріляють нас – важкопоранених, лежачих. Адже ми чинили сильний опір, ліквідували багатьох загарбників… Нас навіть помітили білими стрічками. Якось уночі кинули на металеву підлогу вантажівок і кудись повезли. Ми вже були готові до найгіршого, навіть попрощалися один із одним. Але згодом нас вивантажили у лікарні в Донецьку, – продовжує військовослужбовець.
Особливої медичної допомоги, за словами Петрука, у тій лікарні не надавали. Декого перев’язали старими брудними простирадлами, після чого перевезли до сумнозвісної Оленівки.
Там полонені спали на підлозі барака, перебували під постійним фізичним та психологічним тиском. Практично на їхніх очах стався теракт, унаслідок якого загинули щонайменше 53 українських бійців, понад 130 були поранені. Андрій каже: захисники розуміли, що будь-якої миті можуть повторити їхню долю.
Далі була в’язниця у Росії.
– Там нас карали за все, постійно били, принижували всіма можливими способами. Зачинили в камерах і нікуди не випускали, створивши навкруги суцільний інформаційний вакуум. Навіть забороняли одночасно пересуватися по камері більше ніж одному. Через поранення я й так не міг ходити. Лікування не було. Годували теж жахливо, до того ж, порції були дуже маленькі, – ділиться співрозмовник.
КАВА ЯК СМАК СВОБОДИ
За час полону він утратив понад 20 кг ваги. У 2025 році, за зросту 172 см, важив менше 50-ти кг. Але, за словами морпіха, завдяки особливостям організму він не так сильно страждав від голоду, як інші полонені.
– Деякі хлопці від недоїдання буквально втрачали здоровий глузд. Росіяни навмисне так вчиняли, щоби зробити нас неадекватними. Усім дуже хотілося солодкого – не було ні печива, ні цукерок, і навіть так званий помийний чай давали без цукру. Я мріяв про горнятко кави, адже до полону був кавоманом і жодного дня не обходився без цього напою, – зізнається захисник.
Він пригадує, що потім – після обміну в Чернігові – одразу попросив каву.
– Я випив її чашок три – запашної, солодкої. Це було блаженство. Хоча чотири роки не пив, – не відвик. Мені хочеться її ще більше. Зараз друзі та побратими привозять мені каву звідусіль – уже зібралася ціла колекція.
«ДОЧЕКАЙСЯ МЕНЕ, Я МОЛЮ!»
У полоні Андрій шукав спосіб відволіктися від реальності. Знайшов його у творчості – почав писати вірші, а згодом і пісні. Хоча, за його словами, ані в школі, ані в інституті літературою особливо не захоплювався.
Перший вірш народився у 2023 році, на день народження його коханої Юлії. Андрій розповідає, що вони познайомилися під час його відрядження на Рівненщині. Дівчина працювала на пошті, куди він часто заходив.
– Я випив у неї багато кави… Потім надіслав Юлії пакунок із кавою, і так зав’язалися наші стосунки, – з усмішкою розповідає чоловік.
На Новий рік, напередодні повномасштабного вторгнення, він зробив коханій пропозицію, і вона погодилася. Але до весілля не дійшло – почалася велика війна.
За майже чотири роки неволі він не отримав жодної звістки від рідних і сам не мав можливості їм написати. Повна інформаційна ізоляція породжувала найрізноманітніші думки.
– Я постійно прокручував у голові слова, які кохана сказала перед розлукою: «Я чекатиму тебе стільки, скільки треба». Тому моїми першими поетичними рядками були: «Дочекайся мене, я молю!». А далі пішло…, – згадує Андрій.
Записувати вірші не було на чому. Інколи під виглядом м’яса полоненим давали курячі кістки. Одну з них Андрій загострив і спробував дряпати нею слова на штанях роби. Виявилося, що писати таким способом можна. Відтоді вдень він записував складені рядки, запам’ятовував їх, а ввечері затирав написане водою.
– У нас часто траплялися перевірки, зокрема вночі. Тому в мене було лише кілька годин, щоб вивчити написане, бо ввечері я вже все стирав. Але при цьому штани не прали повністю, щоб наступного дня мати можливість знову на них писати. Та й прати особливо не було як, бо вночі не дозволялося, а вдень ми не мали права бути без роби. Коли вдавалося випрати кітель, то одягав мокрим, сушив уже на собі, – ділиться морпіх.
І додає, що раніше не вмів співати, але хотів спробувати – тож у полоні почав згадувати слова відомих пісень і переробляти їх на свій манер. Згодом почав писати вже власні пісні. Першою була про морську піхоту, наступна – посвята коханій.
Творчість стала для нього не лише можливістю відволіктися від реальності, а й тренувала пам’ять. Андрій каже, що за час полону написав більше сотні віршів та пісень.
Згодом захисник почав малювати на тюремній робі, свої роботи показував іншим полоненим. Зображав зокрема якір на набережній Миколаєва, фонтани, годинник на вокзалі, місце, де розташована його квартира в цьому місті. Адже в Миколаєві він служив із 2016-го року в складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Сам Петрук родом із Тернопільщини, виріс у багатодітній родині. Освіту здобував у Житомирському військовому інституті імені С.П. Корольова.
ДЕНЬ, КОЛИ МРІЯ СТАЛА РЕАЛЬНІСТЮ
Андрій каже, що в знаковий час не міг повірити, що його дійсно повертають на рідну землю.
– Коли нас переміщували кудись, то давали одягати форму. Наша камера розташовувалась у підвалі і звідти було чути, що відбувається нагорі. Одного разу ми почули, що комусь видають форму. Я жартома сказав товаришеві по камері: «Уявляєш, зараз до нас приходять і кажуть: «Петрук, є такий?» – і дають форму». Ми посміялися. Але вже через кілька хвилин відкрилося віконце у дверях камери, і я почув слова, які сам щойно озвучив. Я цього ніколи не забуду, – зазначає Андрій. І додає, що у них навіть мову відібрало від несподіванки.
Щоправда, тоді він ще не знав, що саме означає видана форма. Полоненим нічого не пояснювали, тому вони припускали, що можуть перевести до іншої в’язниці. Дві доби їх возили Росією, після чого знову помістили до якогось СІЗО, грубо заштовхавши з нецензурною лексикою та собаками. Тоді він подумав: «Ось і все… приїхали». Але через кілька годин – знову повантажили в автомобілі й повезли в аеропорт.
– Лише тоді зрозумів, що їду додому, – каже морпіх.
«САНАТОРІЙ САТАНИ»
Через сильне емоційне потрясіння Андрій спочатку не міг згадати написане в полоні. Але, трохи оговтавшись, почав записувати все, що вдавалося відтворити.
Так народилася ідея видати збірку поезій про життя в полоні. Назву довго шукати не довелося – “Санаторій сатани”. Саме так наші військові називали між собою місце, де перебували.
Спочатку Андрій планував створити цю книгу лише для себе та своєї родини. Але коли почав показувати написане друзям і знайомим, ті переконали, що ці твори заслуговують, щоби їх побачили й інші.
Допомогли волонтери – вони оголосили збір коштів на видання, і необхідну суму вдалося зібрати за кілька днів.
– Я невимовно вдячний усім небайдужим, хто підтримав мою мрію, – каже зворушений автор.
До збірки увійшло близько 40 творів. Її макет Андрій також створив власноруч – під час нічної повітряної тривоги у лікарні. Книгу вже готують до друку. За словами волонтерки Світлани Махонько, яка допомагає з виданням, збірку планують номінувати на здобуття Всеукраїнської літературно-мистецької премії “Київська книга року”.
«ХОЧУ ВЗЯТИ КОХАНУ НА РУКИ І ПОНЕСТИ ДО ВІВТАРЯ»
Андрій каже, що його підтримують друзі, рідні та кохана Юлія.
– Це велике щастя, що вона мене дочекалася. Плануємо відгуляти весілля після того, як я повністю одужаю. Я не можу бути нареченим, який пересувається на милицях, бо хочу взяти кохану на руки і понести до вівтаря. А ще мрію придбати власне житло, привести туди дружину і народити дітей. Де це буде – ще не знаю. Можливо, і в Миколаєві. Я пишаюся мешканцями міста, які героїчно захистили його від росіян, – каже морпіх.
Попри все пережите, Андрій часто усміхається і жартує.
– Мій життєвий девіз – “У мене все добре”. Жити з негативом, в очікуванні чогось поганого – неправильно. Треба радіти тому, що маєш. Я намагався залишатися таким навіть у полоні, як міг підтримував побратимів, навіть веселив їх. Зараз хлопці телефонують, приїздять із різних міст, згадують… Мені там теж багато хто допомагав. Ну а як по-іншому? Це і є військова солідарність, побратимство. Це надавало сили гідно пережити полон, витримати поневіряння і повернутися, – зізнається він.
Чоловік додає, що після повернення у нього відбулася переоцінка цінностей: став більше цінувати час, свободу вибору, майже щодня спілкується з рідними, хоча раніше міг тижнями їм не телефонувати.
А ще він просить не забувати про наших хлопців та дівчат, які залишаються у російській неволі й дуже потребують підтримки.
Фото з архіву Андрія Петрука
Маріуполь Миколаїв Реабілітація Злочин Воєнні злочини Військові Полонені Війна з Росією Поезія
Источник: www.ukrinform.ua