120 нагород чемпіона з гирьового спорту Андрія Грицака 25.08.2026 09:00 Укрінформ
Основу збірної команди формують уродженці села, адже лише фізична праця, витримка та завзятість можуть утримати у цьому виді спорту
Гирьовий спорт, хоч і не є олімпійським на даний момент, проте вже користується популярністю у світі. І, звісно, він є нелегким. Андрій Грицак, 34-річний чемпіон України, Європи та світу з гирьового спорту, розповідає про причини, чому основу української збірної складають переважно хлопці з сільської місцевості, про власний шлях у спорті як атлета та наставника, а також про те, як вдається поєднувати тренувальний процес з роботою заступника голови громади та життям у сільській місцевості України.
БАГАТОРАЗОВІ БАЖАННЯ ЗАЛИШИТИ СПОРТ
Андрія Грицака його земляки на Рівненщині (він народився у невеликому селі Софіївка на Дубенщині, що входить до Вербської громади) надзвичайно шанують. Першим його запросили до Дубенського замку для участі у щомісячному мотиваційному проєкті під назвою «Зустріч з чемпіонами». Біографія 34-річного чемпіона є типовою для сільського хлопця, і на початку його кар’єри не було жодних ознак майбутнього успіху у спортивній сфері.
Після завершення школи у 2007 році він продовжив навчання у технікумі, здобувши спеціальність бухгалтера. У 2014 році він закінчив Львівський національний аграрний університет за спеціальністю “Облік та аудит”. А вже у 2018 році здобув освіту у Львівському державному університеті фізичної культури, ставши тренером-викладачем. Наразі він продовжує навчання у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, де опановує спеціальність “Публічне управління та адміністрування”. Спершу він працював в агрохолдингу, а останні шість років обіймає посаду заступника голови Вербської громади, успішно поєднуючи цю діяльність зі спортивною та тренерською кар’єрою.
– Вперше я зіткнувся з гирею у 2008 році, під час чемпіонату між групами у технікумі, куди мене попросили виступити, – згадує Андрій. – Потім ми брали участь у чемпіонаті області у Березному. Якщо не помиляюся, я зайняв 4-5 місце, і на той час спортом більше не займався. Через два роки ситуація повторилася: чемпіонат технікуму, чемпіонат області – і знову все. У 2012 році, під час навчання в аграрному університеті, формувалася команда для участі у чемпіонаті України серед аграрних вишів у Харкові. Тренер з важкої атлетики запропонував спробувати.
Він спробував – і тоді підняв дві гирі по 24 кг сімнадцять разів, а у ривку одну 24-кілограмову гирю виконав близько сорока разів. На самих змаганнях він зумів підняти дві 24-кілограмові гирі 68 разів. Він припускає, що, можливо, це був певний страх чи щось інше, що спричинило такий значний стрибок у результатах. На тих змаганнях він посів четверте місце. Коли вони поверталися додому, хлопці в потязі говорили: “Все, відпочиваємо, відкладемо гирі до наступного чемпіонату України через рік”. А я відповів: “Ні, я, мабуть, продовжу займатися, бо хочу стати майстром спорту, мені це подобається”. Хлопці у відповідь: “Усі так говорять”. І це мене зачепило, і з того часу я почав серйозно тренуватися. Уже у Вербі я зустрівся з Леонідом Петровичем (заслуженим тренером України Леонідом Момотюком, – авт.) і продовжив тренування під його керівництвом, – розповідає гирьовик.
Він відверто зізнається, що неодноразово відчував бажання залишити спорт – “результат не йшов”, до того ж, рідні вдома запитували: “Навіщо тобі це, зіпсуєш собі здоров’я”.
– Я зрозумів, що якщо всі відмовляють, це означає, що треба продовжувати наполегливо працювати. У 2018 році на чемпіонаті України ми підготувалися для виконання нормативу майстра спорту. Знову ж таки, це був Харків, Леонід Петрович був на трибунах, у останніх рядах. Я виступав у категорії 78 кг, для звання майстра спорту було необхідно виконати 54 підйоми. І приблизно з 46-47-го підйому Петрович почав вигукувати: “Тримай, тримай!”. Атлет не чує нікого, крім свого тренера. Коли я зробив 54-й підйом, Петрович уже почав кричати: “Тримай і вали!”.
Тоді спортсмену трохи забракло досвіду, щоб стати чемпіоном України.
У 2021 році він виконав норматив майстра спорту міжнародного класу.
З того часу він здобув ще багато золотих, срібних та бронзових нагород на чемпіонатах Європи та світу. Зокрема, останній успішний виступ Андрія Грицака – перемога на Чемпіонаті Європи 2026 року у вправі поштовх з довільною зміною рук вагою 32 кг серед чоловіків, у ваговій категорії 85 кг, що проходив у місті Йорк, Велика Британія.
Загалом колекція здобутих Андрієм нагород, як на міжнародних, так і на всеукраїнських змаганнях, сягнула 120. Відповідаючи на запитання про те, які з медалей давалися найважче і які є найдорожчими для нього, він демонструє нагороду за друге місце на Чемпіонаті України у 2018 році, коли він виконав норматив майстра спорту.
– Це була нагорода, здобута важкою працею, і вона є найціннішою. Ще одну нагороду хочу відзначити – мій перший чемпіонат світу в Мілані, коли я вперше поїхав за кордон, у 2018 році. Мені тоді було 26 років. Люди в такому віці вже мають багато нагород на світовій арені. Для мене це була перша, і вона незабутня.
ТРЕНУЄМОСЯ МАЙЖЕ 330 ДНІВ
– Гирьовий спорт – це доволі молодий вид спорту, який почав розвиватися з 1980-х років. Його новітня історія розпочалася у 1992 році, з того часу сформувалися вправи, в яких ми виступаємо зараз. До 2022 року на чемпіонатах світу та Європи домінували українці, казахи, білоруси, росіяни, і потрапити на п’єдестал пошани було майже неможливо для представників Америки, Азії чи інших європейських країн. Зараз ми є, скажімо так, новаторами на міжнародній арені, оскільки росіяни та білоруси не мають права виступати. Поряд зі мною на п’єдесталі були атлети з Естонії, Бразилії, Тайваню, – ділиться Андрій Грицак.
Андрій Грицак
Андрій підкреслює, що цей вид спорту є виснажливим, і заробити на ньому значні кошти складно – добре, коли, як у його випадку, громада надає фінансову підтримку.
– Якщо взяти весь кістяк збірної України – це майже всі вихідці з села. Тільки фізична праця, витримка та наполегливість можуть допомогти утриматися в цьому виді спорту. Тільки ті хлопці та дівчата, які знають, що таке важка фізична праця, робота в полі чи інша важка господарська діяльність, зазвичай демонструють високі результати у нашому спорті. Міські жителі майже не витримують, дуже мало хлопців з міста, які виросли в квартирах, здатні витримати ці навантаження, – каже Андрій.
Незважаючи на те, що Андрій у 2020 році прийняв пропозицію голови Вербської громади стати її заступником, він продовжує тренуватися майже щодня.
– У нас чотири тренування в спортивному залі – по понеділках, середах, п’ятницях та неділях. Також проводяться дві-три кросові пробіжки. За минулий рік, якщо не помиляюся, ми провели в залі 187 тренувань, а я здійснив 140 пробіжок. Якщо підсумувати, це майже 330 днів тренувань для підтримки форми. Адже два тижні без тренувань – і ви вже втрачаєте форму. Тренер підтвердить: знадобиться місяць-півтора, щоб надолужити втрачене і повернутися до необхідної форми. Ми прищеплюємо ці принципи дітям, які тренуються з нами. Існує таке японське поняття, як “ікіґай”. Кожна людина повинна знайти те, що їй подобається, в чому вона сильна, чим може принести користь своїй державі, і за що може отримати гідну винагороду. Якщо людина знаходить цю “золоту середину”, тоді вона досягає успіху. Японці – мудрий народ, і до них варто прислухатися. Я намагаюся знайти цю “золоту середину” у спорті, щоб це приносило користь і мені, і суспільству, і державі, і підростаючому поколінню, яке не обов’язково стане видатними спортсменами, але, можливо, виросте у хороших людей, – говорить Андрій.
Я запитую його про критерії відбору учнів – чи існують вони.
– Гирьовик повинен бути, знаєте, доволі худорлявим, оскільки це 10 хвилин роботи, де м’язова та жирова маса не є вирішальними. Щодо віку, ми намагаємося брати старших дітей, від 13 років. Це норвезький стиль, коли діти до 13 років займаються спортом виключно для задоволення, без змагань. Лише після 13 років дітей можна залучати до змагань, до суперництва. Як свідчить досвід норвежців, саме так юні атлети досягають чудових результатів. Ми з Леонідом Петровичем перейняли цю методику і вважаємо її правильною.
БЕЗ ПІДТРИМКИ ГРОМАДИ НЕ МОЖНА ВИСТУПАТИ НА ЗМАГАННЯХ
Леонід Момотюк додає, що спорт існує там, де йому надають фінансову підтримку.
– Звісно, мені пощастило з таким учнем, як Андрій. Але ви ж розумієте, де є кошти – там є і спорт. Голова громади зберегла Вербську спортивну школу, коли було розформовано Дубенську районну дитячо-юнацьку спортивну школу, – розповідає Леонід Момотюк.
Громада також підтримує поїздки Андрія Грицака на змагання, адже інакше “не дуже й поїздиш”.
– Це неолімпійський вид спорту, і держава виділяє небагато коштів, – додає заслужений тренер України.
Андрій розповідає, що на місцевому рівні громада завжди його підтримує.
– Якщо говорити про загальнонаціональний рівень, то до повномасштабного вторгнення ситуація була кращою, можна було навіть заробити певні кошти. Зараз, враховуючи, що професійний спортсмен повинен правильно харчуватися – це спортивне харчування, не стероїди, не щось заборонене, але правильне харчування для відновлення – я виходжу приблизно в нуль, часом вкладаю власні кошти. Фінансування з міністерства є, але на сьогодні воно дуже мізерне, – розповідає спортсмен.
Щодо свого учня, то, як каже тренер Момотюк, він їде – і перемагає, як на чемпіонатах Європи, так і світу.
– Якщо розібратися, то Верба – не таке вже й велике селище, а наш Андрій – номер один у національній збірній України. Працювати з ним мені легко, бо він закінчив Львівський університет і вже знає більше, ніж я (сміється). Але він прислухається, ми шукаємо “золоту середину”. Адже Андрій правду каже: якщо після змагань почати розслаблятися, мине два-три тижні – і тоді знадобиться місяць, щоб повернути попередню форму. Слава Богу, Андрій це розуміє і не допускає такого. Ми працюємо в дуеті, – каже тренер.
Андрій скромно зауважує, що не вважає себе найкращим у національній збірній, яка налічує 39 спортсменів.
– Є десятка найкращих, і я сподіваюся, що вхожу до неї, – зазначає він.
Тренер додає, що Андрію справді спочатку не щастило. Він пригадує випадок, коли на змаганнях спортсмену в горло потрапила фарба з гирі – через це виступ не вдався. Як жартує Момотюк, він тоді сказав Андрію, що треба йти до церкви і ставити свічку.
Андрій Грицак вже сам є тренером і розповідає, що виховувати спортсменів – це складний моральний процес, адже до кожного потрібно знайти підхід, кожному пояснити, чому він має щось робити і навіщо це йому. Серед його учнів – Андрій Бережнюк, з яким Андрій працює з 2023 року.
– Цього року він став чемпіоном України серед юніорів, а також призером серед дорослих, виборов титул чемпіона Європи (серед дорослих і юніорів) і став майстром спорту міжнародного класу. Микола Фесюк, Іван Сердюк і Дмитро Петручок – їх ми з Леонідом Петровичем ведемо разом. Микола Фесюк – минулого року був чемпіоном світу серед юніорів. Він чинний спортсмен, також виступає на чемпіонатах та кубках України. У 2023 році на чемпіонаті світу в Латвії він здобув призове місце. Іван Сердюк також є чемпіоном світу, дворазовим переможцем та призером всеукраїнських змагань, чемпіонатів України, кубків України. Зараз, як і Микола Фесюк, він служить у Збройних Силах України. Дмитро Петручок – молодий спортсмен 2004 року народження, вже виконав норматив майстра спорту України. Він готовий до виконання нормативу майстра спорту міжнародного класу. Зараз він взяв невелику паузу через сімейні обставини, але я думаю, що він повернеться, і ми разом виконаємо норматив майстра спорту міжнародного класу. Борис Бондарчук – це наш найновіший чемпіон, 2009 року народження, цьогоріч закінчив школу, і вже став чемпіоном України серед юнаків. А також у 16 років виконав норматив майстра спорту України – таких спортсменів у країні, хто виконав цей норматив у такому юному віці, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Ми сподіваємося, що він буде радувати і нашу громаду, і країну високими результатами, – каже Андрій.
Голова Вербської громади Каміла Котвінська ділиться, що за майже шість років спільної роботи з Андрієм у них не виникало суперечок чи непорозумінь.
Каміла Котвінська
– Андрій виконує свою роботу на відмінно – як мій заступник, так і як спортсмен. Знаєте, те, що Андрій здобуває перемоги на міжнародному рівні, для нас вже стало звичним явищем, ми звикли, що він має перемагати. Щоб ви розуміли, по завершенню робочого дня він не їде додому, а їде на тренування. І навіть тоді, коли на роботі доводиться затриматися – він все одно їде на тренування, – зазначає голова громади.
Щодо перспектив цього виду спорту стати олімпійським, Андрій припускає, що як спортсмен він навряд чи доживе до цього. Однак, перший крок вже зроблено – гирьовиків включили до списку ВАДА (Всесвітнього антидопінгового агентства).
– Зі мною також уклали договір, і я щокварталу заповнюю онлайн-таблицю на три місяці вперед, де вказую своє місцезнаходження за календарем. До мене можуть у будь-який момент, у зазначеному місці, приїхати на роботу, можуть завітати додому, можуть приїхати о п’ятій ранку і взяти необхідні аналізи, – розповідає спортсмен.
Андрій зауважує, що навіть правильне харчування додає лише 20% до результату.
– Що б ви не робили, що б не їли і не пили, але якщо не тренуєтеся, то результату не буде.
Ірина Староселець
Фото автора та надані Андрієм Грицаком
Рівненщина Спорт Село Змагання Чемпіонат Тренування
Источник: www.ukrinform.ua