Гельмязів: між картою Гійома де Боплана та двотисячною банкнотою Нацбанку Репортаж 27.07.2026 12:00 Укрінформ
Історія села (колись – сотенного козацького містечка) сягає кількох століть і має чимало знакових постатей
Істина не нова, але не зайвим буде її повторити: немає в нас невизначних поселень. Просто є ті, що ще не віднайшли способів презентувати себе світові, а є ті, до яких світ уже починає приглядатися. Гельмязів – одне з таких. Хоча є підстави вважати, що цей етап у його визнанні вже подолано, і незабаром кожен українець, у чиїй руці опиниться новенька двотисячна банкнота, матиме нагоду пригадати, що одне з зображень на ній безпосередньо стосується цього села. Це – нумізматичне осмислення останньої мозаїки Алли Горської, якою вона оздоблела місцевий ресторан «Супій».
(Тут варто нагадати, що Алла Горська – українська художниця та дисидентка, громадська діячка, одна із засновниць та найяскравіших творчих особистостей покоління шістдесятників, одна з перших представниць андеґраунду, діячка правозахисного руху 1960-х в Україні. Попри її знакову для України постать, обставини смерті мисткині досі не з’ясовані).
СТАРОДАВНЯ КАРТА ГІЙОМА ДЕ БОПЛАНА
Укрінформ торік розповідав про обставини створення мозаїки, тому тут немає потреби відтворювати всі деталі. А от про те, що за останній рік так і не зрушила з місця процедура надання твору Горської статусу національної спадщини, сказати слід. Бо якщо так і надалі триватиме, незабаром доведеться змінювати дизайн купюри. Через зникнення першооснови одного з її елементів. Можливо, Нацбанк висловить тепер своє вагоме слово. А ми тим часом перейдемо до історії села та походження його незвичної для слов’янського вуха назви.
Писемна історія села Гельмязева (колись – сотенного козацького містечка) сягає кількох століть; деякі історики припускають, що засноване воно було ще в XII столітті, а знахідки археологів вказують на пласти значно глибші: у долині річки Супій свого часу виявили унікальний скарб, датований II століттям нашої ери. Разом із ним знайшли й стародавній, видовбаний за тогочасними технологіями з дуба, човен, який зберігається в одному з київських музеїв.
Любов Педько і Сергій Черненко
Завідувачка Музею історії села Гельмязева Любов Педько показала фрагмент відомої карти Гійома де Боплана, на якій є назва латиницею: Ell miazow. Помилки бути не може – поселення стоїть на правому березі річки Supoi; неподалік на північному заході є Pereaslaw, поруч, на півдні – Piesczana (нині село Піщане Золотоніського району). Однак звідки «Ельмязів», якщо навколо суто слов’янські ойконіми?
Колись село омивав Супій
Щодо походження назви існують різні версії та теорії, які відображають як спроби лінгвістичного пояснення, так і народні перекази. Є версія, згідно з якою первинною назвою поселення було «Єльм’ясто» («ялинове місце»). Кажуть, колись тут ріс цілий ялиновий гай. Існує легенда про двох козаків – Геля та Мяза, які нібито припливли сюди. Також висловлювалися припущення про тюркське походження назви від якогось хана або козака на ім’я Ельмаз («Алмаз»).
Утім, місцеві краєзнавці вважають таку версію мало обґрунтованою. Вони припускають, що все значно простіше: у давні часи чиновники та літописці, за деякими винятками, не вирізнялися, скажімо м’яко, достатньою уважністю під час переписування текстів своїх попередників, та й правила написання назв, що складалися з двох слів, не були чітко прописані. Тож «Ель мязов» вони цілком могли записати одним словом, та ще й надати назві свого звучання.
Появу літери «Г» пов’язують з періодом після входження цієї території до складу Російської імперії. Російські писарі поступово трансформували її у «Гельмязов». А українці, згідно з національним правописом, уже замінили літеру (і звук) «о» на «і». Вийшло – «Гельмязів». А взагалі скільки в Україні сьогодні топонімів, походження яких досі не з’ясовано! Далеко ходити не треба – у тій же Черкащині чимало подібних загадок. Хіба що деякі більше на слуху, ніж поки що маловідоме село Золотоніського району. Утім, це не надовго, до того ж не самим лише «Птахом» славне українське село.
СЛАВНИЙ РІД ЛИЗОГУБІВ: ВІД «ВОРОВСЬКИХ» КОЗАКІВ ДО ГЕТЬМАНА
З Гельмязева починається відомий рід Лизогубів, який подарував Україні кількох козацьких полковників (навіть одного наказного гетьмана). Крім військової сфери, представники роду відзначилися на ниві української культури: Якову Юхимовичу небезпідставно приписують авторство «Лизогубівського літопису» (перша половина XVIII ст.). Засновником української фортепіанної музики вважають Олександра Івановича Лизогуба (1790–1839 рр.). Ще один з роду (Семен Семенович) є прадідом Миколи Гоголя. Його донька Тетяна у 1776 році вийшла заміж за Опанаса Гоголя-Яновського, а їхній син Василь став батьком класика.
Значний внесок в українську культуру ХІХ століття зробив Андрій Іванович (рідний брат композитора). Він товаришував із Тарасом Шевченком, надавав йому підтримку навіть тоді, коли той потрапив під царські репресії, попри заборону Миколи І писати й малювати поетові, зумів передавати йому не лише гроші, а й папір та малярське приладдя. Він і сам непогано малював.
Ця гілка династії, ймовірно, завершилася на дітях Андрія Івановича. Старший, Дмитро, пішов шляхом революціонера. Став одним зі співзасновників радикального таємного товариства «Земля і воля» (задля точності: це була вже друга організація з такою назвою; перша існувала на півтора десятиліття раніше). Побратими замишляли ліквідацію государя-імператора; Лизогуб прямої участі в теракті не мав брати, але витратив на організацію приблизно 200 тисяч рублів. А коли його притягнули до відповідальності, пощади не просив і писати прохання про помилування після оголошення вироку відмовився. Його разом із двома іншими спільниками повісили на скаковому полі біля Одеси 22 серпня 1879 року. Через чверть століття Лев Толстой написав оповідання «Боже та людське», в якому зобразив Дмитра під іменем Анатолія Світлогуба. Чому не написав одразу після страти? Мабуть, тому, що саме в той час у Льва Миколайовича відбувалися релігійні «шукання». А тут, у 1905-му, почалася революція: вбивства, «столипінські краватки»… «Не можу мовчати!».
Музей
Рідний брат Дмитра Федір Андрійович дожив до революції української. Був видатним земським діячем (під час його багаторічної роботи головою Полтавського губернського земства зведено знамениту будівлю земської управи, де тепер розміщується Полтавський обласний краєзнавчий музей. Він ініціював встановлення в Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському, на відкриття якого зібрався весь цвіт українства, також закордонного). Цікаво, що гетьман Павло Скоропадський запропонував Федорові Андрійовичу спочатку посаду міністра внутрішніх справ, а згодом і крісло прем’єра, яке він залишив після того, як гетьман підписав із Денікіним «федеративний» договір.
Сільрада
А починалася династія з рядового козака Гельмязівської сотні Переяславського полку Кіндрата Кобизенка. Традиційно в подібних життєписах основоположник – фігура майже міфічна. От і Кіндрат, за однією з версій, піднявся в козацькій ієрархії в результаті активної (і плідної) підтримки Богдана Хмельницького в ході козацько-польської війни. А от краєзнавці Гельмязева дотримуються іншої версії. У буклеті, виданому Краєзнавчим музеєм Гельмязівщини, Центром роботи з обдарованими дітьми та Публічною бібліотекою сільради, Кіндрат після поразки козацьких повстань 1630-х років подався на Дон, де його обрали отаманом так званих злодійських козаків, здебільшого вихідців з Лівобережної України. «Злодійськими» їх називали тому, що вони бешкетували на Волзі та Каспії, завдаючи неабиякої шкоди московсько-іранській торгівлі. Кіндрату, за цією гіпотезою, не пощастило – московити його спіймали й відрубали голову в Терському містечку, за присутності перського посла. А кар’єру в козацькому війську зробили вже його сини Іван та Яків…
ДОНЬКА І СЕСТРА ПРЕЗИДЕНТІВ
На відміну від останніх Лизогубів, які більше прив’язані були до родового маєтку в Седневі на Чернігівщині, Наталя Андріївна Лівицька-Холодна народилася в Гельмязеві у 1902 році.
Книга віршів Наталі Лівицької-Холодної, майже самвидав
Не доїдеш уже до Гельмязова,
десь загрузнеш в канаві з болотом,
і не вилізе з нього обмазана
твоя карета, духовий банкроте…
Батько – Андрій Миколайович Лівицький – в уряді УНР обіймав посади міністра юстиції і заступника голови Ради міністрів. Природно, що після поразки української революції його донька мусила виїхати в еміграцію. Щоправда, не до Польщі, де тоді осів батько, а до Чехословаччини. Досить швидко зблизилася з поетами так званої Празької школи, зокрема з Євгеном Маланюком, якого кохання до Наталі ледь не довело до самогубства.
У нас якось дуже мало уваги приділяють цій поетесі. Хоча вона заслуговує на визнання як повноправна зірка в сузір’ї українських поетів.
…Лиш вір уперто, вір і знай:
Колись з весною прийде зміна
І оживе твій світлий край,
Що зветься дзвінко «Україна».
(збірка «Сім літер», 1937 рік)
Земляки самотужки, на добровільні пожертви, надрукували збірку поезій Наталі Лівицької-Холодної (Наталки Волошки) «Господні Терези». А ось вірш майже біографічний:
В серце вбиваються вістря ножів,
серце надвоє роздерте…
Поможи мені, Господи, поможи!
Не дай на розпуттях умерти!
…А мені по чужих світах,
під накази нової Європи,
сниться все, що у Неї, там,
закривавились тяжко стопи.
А мені під паризьким мостом
чи в понурих шільйонських мурах
все – о Боже! – вогненним хрестом
Rue Racine, Monparnasse, Петлюра.
На розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель 25 травня 1926 року було вбито Симона Петлюру, і Директорію УНР очолив його найближчий на той час соратник Андрій Лівицький. Її батько. Президент УНР в екзилі. А в 1967 році президентом став її брат Микола.
Сама Наталя Андріївна прожила довге життя в Америці. Була членкинею управи Союзу українок Америки. Померла у 2005 р. у Канаді.
РІЧКА СУПІЙ ТА ІНШІ ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ
З Гельмязевом кореспондента Укрінформу знайомили Любов Педько, її попередник на посаді очільника Музею краєзнавець Сергій Черненко і директорка Центру розвитку творчості та роботи з обдарованими дітьми Лариса Глоба. Спочатку показали Музей, де його керівникам вдалося зібрати непогану колекцію експонатів, яка постійно поповнюється. Взагалі для наших сіл є рідкістю, коли для музею виділяють окрему будівлю. Тут вона виділена і доволі щільно заповнена, зокрема й автентичними артефактами. Зрозуміло, окремий стенд представляє династію Лизогубів.
Лариса Глоба
У селі, окрім мозаїки Алли Горської, є така пам’ятка архітектури національного значення, як Свято-Троїцька церква. Зведена у 1841 році в неокласичному стилі. Побудована вона була коштом місцевого козака Федора Савенка. Бідний у молодості, він збагатився на виробництві меду. Стверджували, що Савенко знайшов закопаний скарб і на ці гроші найняв дуже популярного у вищих колах імперії архітектора Василя Стасова, автора величних споруд у Москві, Санкт-Петербурзі, Царському Селі. Черненко заперечив таку версію – мовляв, статки від розведення бджіл давали змогу козаку обійтися і без сторонніх доходів.
Промислова зона
Утім, церква стала вже кінцевим пунктом нашої прогулянки. А після виходу з музею ми цією ж вулицею попрямували до річки Супій, чия назва виведена на фронтоні ресторану під тепер уже знаменитою мозаїкою. Поруч із музеєм – монументальна будівля торговельного закладу, яка цілком могла б прикрашати вулицю якогось райцентру. Пройшли майданчик колишнього промкомбінату. Були часи, коли тут випускали лимонад, робили цукерки, ковбасу, яку «розвозили по всьому району». Тепер працює тільки олійниця, і тільки-но дозріє на полях соняшник, люди починають привозити сюди соняшникове насіння. «Запах стоїть…», – кажуть мої екскурсоводи.
Вже біля виїзду з села Любов Миколаївна показала на вулицю, яка вела кудись углиб приватної забудови:
– Ось це – Кут. Десь тут жив Іван Кобизенко-Лизогуб. Кут ішов попід Супоєм, і там найперше поселення було. Хати стояли просто над річкою. А вже в пізніші часи її відтіснили.
Річка Супій
Біля мосту гельмязівці поринули у спогади:
– Підходимо до річки Супій, місця, де всі випускники приходять зустрічати сонце, – каже Лариса Іванівна. – На мосту. І діти наші приходили сюди. Тільки ж не така річка була. Зараз зовсім вже жах, і все.
– До речі, наш Супій – це ж прорізь, – зітхнув Сергій Володимирович. – Це рукотворне русло. Оце, де Піщане, там люди не дали землю під русло.
Справді, на карті видно, що річка тече в явно штучному руслі, що складається з майже ідеально прямих відтинків, – і тільки в межах Піщанської громади вона знову починає петляти. Нижче від мосту течію сповільнює щось схоже на шлюз. До цього місця річка густо вкрита ряскою, серед якої прокльовуються лілеї. Далі вона вже відносно вільно тече між невеликих валунів.
* * *
Церковний ковальський “цех”
Дорогою до храму виникла невелика дискусія на клерикальну тему. Почувши запитання про приналежність Свято-Троїцької церкви, Лариса Іванівна з певним викликом у голосі відповіла:
– Української православної церкви. Але це не заважає священнику бути патріотом. У нього на території створено ковальський двір, там збираються ветерани, волонтери й кують для фронту різні металеві вироби. А матушка збирає продовольство і везе його нашим бійцям. А взагалі парафіяни звикли довіряти своєму батюшці…
Справді, біля церкви, під широким навісом, розмістилося різноманітне ковальське приладдя, а сам «цех» прикрашений прапорами із написами «167», «Чорні запорожці» і навіть латиною «Dei gratia» («Божа благодать»). Під стріхою є ще кілька прапорів, але вони скручені, очевидно, щоб не заважати ковалям заходити всередину.
…І таке буває в поселеннях, які пам’ятають своє козацьке минуле.
Фото автора
Черкащина Церква Історія Козак Музей Полтава Президент Тарас Шевченко Котляревський Петлюра Художник УНР Мозаїка Війна з Росією Банкнота Мапа Поет
Источник: www.ukrinform.ua