Дисидент і поет Ігор Калинець: спогади доньки про зустрічі з батьками в сибірському засланні Імена 09.07.2026 17:09 Укрінформ
Творчість шістдесятника, засудженого за вірші, висували на Нобелівську премію з літератури
Минув рік відтоді, як завершилася земна подорож дисидента, політв’язня московсько-радянської системи, поета, науковця та перекладача Ігоря Калинця. Народився він у місті Ходорові, що поблизу Львова, 9 липня 1939 року. Ймовірно, найвідомішою фразою шістдесятника для сучасників є: «Калина – моя батьківщина, а я її калинець». Цими словами, будучи другом Василя Стуса та чоловіком дисидентки Ірини Стасів-Калинець, яку за антирадянську діяльність засудили за пів року до його арешту, він сформував свою чітку та безкомпромісну проукраїнську позицію, яку відстоював протягом усього життя.
Випускник філологічного факультету Львівського університету, співробітник обласного архіву, потрапив у опалу до спецслужб радянської тоталітарної системи у 1960-х роках через вірш зі словами «бандери дністрових лодій». Для кадебістів, які пильно стежили за ефективністю нав’язування радянсько-московської ідеології в Україні, Ігор Калинець мав відмовку, що «бандери» – це міжнародна назва прапорів на кораблях, а також, що в ті часи була популярною італійська комуністична пісня «Bandiera rossa», тобто «Червоний прапор». Однак для шістдесятника було принципово використати слово, яке нагадувало б про рух українців до незалежності.
Укрінформ розповідає про творчість Ігоря Калинця (1939–2025), який жодним рядком не прославляв радянсько-московську владу та її діячів, та про повернення завдяки йому в українську історію на десятиліття забороненого прізвища поета і прозаїка Богдана Ігоря Антонича (1909–1937). У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, грошову винагороду, отриману від Премії імені Митрополита Андрея Шептицького, пан Ігор передав на придбання дронів для українських захисників.
Дочка дисидентів – Звенислава Мамчур, завідувачка кафедри екології Львівського національного університету імені Івана Франка, повідомляє, що започатковано віртуальний музей пам’яті Ігоря та Ірини Калинець. Саме їй батько-поет написав твір «Дивосвіт, або Книжечка для Дзвінки». На початку 1970-х років маленьку другокласницю радянські «правоохоронці» намагалися відправити до інтернату для перевиховання в радянському дусі «павликівморозових» після того, як дівчинка принесла квіти матері на судове засідання.
НА ДВОХ ІЗ ДРУЖИНОЮ ПО ШІСТЬ РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ В ТАБОРАХ СУВОРОГО РЕЖИМУ І ПО ТРИ РОКИ ЗАСЛАННЯ
Весільне фото Ігоря Калинця та Ірини Стасів (березень 1961 р.) та Ігор Калинець з донькою Дзвінкою (1979)
Створювати поетичні твори та цікавитися офіційно забороненими українськими діячами та їхніми роботами Ігор Калинець почав ще будучи студентом. А першокурсником філологічного факультету Львівського університету він став 70 років тому. Разом із друзями вони підпільно здобували заборонену літературу, зокрема, твори Дмитра Донцова, Олега Ольжича, Олени Теліги та книжки історичної епопеї Богдана Лепкого «Мазепа». За це кількох студентів було відраховано з університету.
Поезія та зацікавлення українським минулим познайомили Ігоря Калинця та Ірину Стасів. У рік завершення університету вони одружилися. Разом вони були серед тих, хто в умовах перебування України у складі СРСР пробуджував національну свідомість та відроджував українську історію. Неодноразово за антирадянську діяльність працівника Львівського обласного архіву Ігоря Калинця викликали до обкому партії. Кілька років, маючи заступництво від директорки Галини Сизоненко, йому вдавалося уникати серйозних покарань.
Фото зі збірки Ігоря Калинця, виданої 1966 року – для дружини
Коли у Львові було створено клуб творчої молоді «Пролісок», Калинці долучилися до нього. Поступово розширювалося коло їхніх знайомих, яких сьогодні називають дисидентами та шістдесятниками. У Києві вони познайомилися з Євгеном Сверстюком, Аллою Горською та іншими правозахисниками. До речі, в той період авторські читання віршів Ігоря Калинця записував на магнітофон Іван Світличний, який згодом напише есе про творчість надзвичайно талановитого поета й назве його «На калині клином світ зійшовся».
Ігоря та Ірину Калинців змусили бути свідками у справі В’ячеслава Чорновола, яка завершилася вироком народного суду Ленінського району міста Львова від 8 липня 1966 року. Обвинуваченого засудили на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави. Таке мінімальне покарання стало наслідком того, зокрема, що Калинці не надали жодних свідчень проти нього. Однак цього КГБ подружжю не пробачив.
Першою у 1970 році було звільнено з роботи Ірину, яка викладала українську мову й літературу на підготовчому курсі Львівського політехнічного інституту. Після чого вона змогла влаштуватися лише ткалею та викладала на замінах у школі. Попри це, жінка, часто разом зі своїм чоловіком, продовжувала доводити незаконність арешту історика Валентина Мороза (1936–2019), який пізніше в ув’язненні написав «Репортаж із заповідника імені Берії». Вони писали офіційним особам петиції та клопотання. Наступного року вони почали активно відстоювати права одеської дисидентки Ніни Строкатої-Караванської (1926–1998).
Вертеп на вулицях Львова 1971 року, Ігор Калинець праворучІрину Стасів-Калинець у Львові заарештували 12 січня 1972 року, коли після відомих різдвяних вертепів розпочалася так звана «друга хвиля погрому української інтелігенції». Тоді до слідчої в’язниці УКҐБ на вулиці Миру (сучасна назва – Степана Бандери) доправили також В’ячеслава Чорновола, Івана Геля, Стефанію Шабатуру, Михайла Осадчого, Ярослава Дашкевича. Нині в тій будівлі розміщено Національний музей «Тюрма на Лонцького».
Довести причетність Ірини Стасів-Калинець до групи В’ячеслава Чорновола та її участь у виданні нелегального журналу «Український вісник» не змогли. Проте за кілька місяців правозахисницю засудили до шести років ув’язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання. А вже за пів року – 11 серпня – заарештували й Ігоря Калинця. Чоловікові присудили ідентичне покарання.
КВІТИ ДЛЯ МАТЕРІ, ПОЇЗДКИ ДО БАТЬКІВ У СИБІР ТА ЇХНІ ЛИСТИ ДО ЗВЕНИСЛАВИ У ЛЬВІВ
Додаток до протоколу обшуку у справі Ірини Калинець (1972) та фото подружжя Калинців на засланні (1979)
«Я ніколи не висловлювала претензій щодо того, що батьки обрали саме таку дорогу, а не іншу, – говорить Звенислава Мамчур-Калинець, дочка дисидентів. – Родина була патріотичною і релігійною. Все обговорювалося відверто, не було нічого, що б дорослі від мене приховували. Тож ніколи не виникали сумніви стосовно того, що щось зроблено неправильно. Єдине, про що мене просили: "Ти тільки не розповідай усього в школі". Це сталося після того, як мене, ще малу – я тоді ходила до другого класу – хотіли примусово забрати до інтернату».
Випробування для малолітньої Дзвінки розпочалися за кілька днів після Різдва, з обшуку в їхній квартирі, коли о шостій ранку постукали, нібито для вручення телеграми. Ірина Калинець у своїх спогадах зазначала, що мала недобрі передчуття одразу після радісного Вертепу однодумців у Львові з Василем Стусом, навіть попросила свою матір переночувати разом з ними.
Ігоря Калинця в день цього зимового обшуку не було вдома: він поїхав на подію за місто – у Брюховичі. Не приховував щастя від зустрічі з родиною, коли заходив до квартири, бо не знав про жахливу новину: обшук вдома тривав до вечора, і паралельно проводили слідчі дії в помешканні його батьків у Ходорові, а дружину забрали.
Подружжя Калинців (у центрі) у Ходорові на Різдво, 1982 р.
Пані Звенислава добре запам’ятала момент, коли бабуся Ганна – мама матері – гукнула вслід своїй доньці: «Сама сядь, але нікого не зрадь». Звенислава Ігорівна розповідає: «Звісно, мені було страшно від того, що в хаті розсипані книжки, розлита на них зеленка. Перетрушували буквально все, навіть перевіряли каструлі. Але ще страшнішими виявилися наступні три дні, коли ми з татом марно сподівалися, що маму відпустять, бо не було жодних підстав для її арешту».
Одного разу Дзвінка прийшла на судове засідання з квітами для матері, хотіла їх передати, коли найрідніша людина виходитиме з «чорного ворона». «Хлопець з комсомольським значком вирвав у мене ті квіти і кинув під ноги, – поринає в дитячі спогади жінка. – Опісля настав дуже страшний період, коли мене хотіли забрати до дитячого будинку. Бо вирішили, що я агресивно вихована. Рідні почали писати протести, і якось таки львівським бабусі та дідусю вдалося оформити опікунство».
Ув’язнені дисиденти спілкувалися з родиною листами. Частина їх згодом увійшла до книги Ігоря Калинця «Листи до Звенислави з ув’язнення».
Дзвінка була єдиною серед дітей політв’язнів, хто з другого класу ріс без батьків. Навіть відвідати їх було дуже непросто: зважаючи на великі відстані зі Львова до Мордовії та Уралу, різні місця перебування батька і матері та криміногенну атмосферу в поселеннях, близьких до місць позбавлення волі. Тільки вже коли батьки перебували на засланні, вони були разом.
Подолавши тисячі кілометрів, нічні пересадки в сибірських снігах, дитині з бабусею кілька разів випадало бути на побаченні лише годину чи трохи більше. Тривале побачення – до трьох діб – можна було заслужити доброю поведінкою. «За всі роки один раз під наглядом три доби ми провели з мамою та один раз – з татом», – уточнює пані Дзвінка.
Ігор Калинець з донькою Звениславою (у центрі) у Шевченківському гаю у Львові, вересень 1979 р.
Після повернення Ірини та Ігоря Калинців до Львова на початку 1980-х, на них ще чекали проблеми з реєстрацією та інші складнощі. Проте подружжя досить швидко занурилося в активну діяльність щодо відновлення незалежності України, відродження УГКЦ, розвитку культури та збереження спадщини. Вони гуртували навколо себе однодумців, видавали альманах «Євшан-зілля».
Ігор Калинець після відходу дружини у засвіти 2012 року впорядкував її архіви, сформувавши 10 томів у 12 книжках. «Я не був би тим, ким я є тепер, якби не Ірина», – казав Ігор Калинець. У їхньому житті віра завжди переходила в дію, а слова ставали відповідальністю.
У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, Ігор Калинець отримав Премію імені Митрополита Андрея Шептицького. Її грошову винагороду – 160 тисяч гривень – він передав на придбання дронів для українських захисників.
АЛЛА ГОРСЬКА І ГАЛЬШКА ОСТРОЗЬКА У ЗБІРЦІ «ВІНОК ДЛЯ КНЯЖНИ» ТА НОМІНАЦІЯ ПОЕТА НА НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ
Детально Ігор Калинець розповідав про себе з нагоди свого півстолітнього ювілею та 20-річчя літературної діяльності. У квітні 1989 року у вщент заповненій залі львівського кінотеатру «Маяк» імпозантний політв’язень у костюмі та краватці розповідав свою історію та читав вірші. Майже півторагодинне відео цієї події записав Ярослав Кендзьор, тепер воно доступне всім.
У сорок років Ігор Калинець припинив писати вірші. Загалом його доробок охоплює сімнадцять поетичних збірок, поезію та прозу для дітей, повість «Молімось зорям дальнім», життєпис «Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографії Богдана Ігоря Антонича», який кілька разів перевидавали в часи відновленої незалежності. До того було видано в Україні лише збірку «Вогонь Купала» (1966).
Збірка «Вогонь Купала» (подарунок автора дружині) протягом понад десятиліття родина змушена була переховувати у Львові
Його вірші в радянські часи в Україні поширювалися в самвидаві та видавалися на Заході. Після арешту Ігор Калинець свої поезії надсилав у листах, а потім родина формувала збірки. Існують переклади його творів англійською, німецькою, французькою, португальською, чеською та польською мовами. Ще у 1977 році засудженого поета було удостоєно Премії імені Івана Франка в Чикаго.
«Книжок багато, бо я щопівроку писав збірочку. Інколи збірочка писалася і за два-три тижні. Вони невеликі, але вони такі суцільні, на одному подихові…» – розповідав поет.
«…Калина // моя батьківщина // а я її калинець», – це збірка «Верлібровий вирок». Якщо ці слова комусь видаються пафосними – той не читав усього вірша. Бо в ньому є ще такі метафоричні образи: «цвіте калинова бутафорія // по театральних закамарках»; «а нам не до суму // за гонорарну суму»; «приходжу пригадати // що останнього вінка // останній із сосюр // зодяг у домовину».
Дисидент Ігор Калинець гірко іронізував після відбуття покарання, що за його вірші гонораром стали роки ув’язнення.
Ігор та Ірина Калинець з донькою Звениславою
Інша збірка – «Коронування опудала». У текстах відчуваються «впливи тогочасної європейської поезії: довільна форма, може римуватися вірш, може не римуватися, може бути шматок прози, може бути якийсь такий наплив. Тобто зафіксований потік свідомості, починає домінувати верлібр, тобто вільний вірш. Ця книжка не має в собі ніякої політики. Це книжка суто екзистенціалістська, книжка суму, відчуження, якоїсь зневіри, – казав автор, який опудалом називає самотність. – (…) Та й, зрештою, ситуація на моїй батьківщині не була аж такою життєрадісною, щоби можна було мати веселіший настрій в поезії».
Окрема книжка – «Віно для княжни». Йдеться про Гальшку Острозьку зі славного роду Острозьких, які були меценатами в українській культурі. В одній з елегій циклу – під назвою «Прощання» – поет згадав Аллу Горську.
Дисидент і поет Ігор Калинець
Об’єднання українців у Польщі та видавництво Канадського інституту українських студій у 1991 році видали повні два томи поезій Ігоря Калинця – «Пробуджена муза» з віршами, написаними до ув’язнення, та «Невольнича муза». Наступного року поета було відзначено двічі: Премією імені Василя Стуса та Шевченківською премією (за збірку поезій «Тринадцять алогій»). А у 2015-му його висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури.
Збірки поезій Ігоря Калинця вийшли в Україні у 2004 році та 2014-му. Ще за кілька років – переклад з польської мови вибраної поезії Юрія (Єжи) Герасимовича «Руський ліхтар, або Небо лемків: 1957–1999 роки».
«Зараз на волонтерських засадах ми активно оцифровуємо всі документи і пишемо проєкти, щоб створити віртуальний музей Калинців», – розповідає Звенислава Мамчур.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото з родинного архіву надала Звенислава Мамчур.
На головному фото – Ігор Калинець (у центрі) та дочка Звенислава (праворуч) 1 січня 1972 р.
Бандера Книги Львів Нобелівська премія Поет Дисиденти
Источник: www.ukrinform.ua