Ми розмовляли з письменником, журналістом, блогером, членом українського ПЕН-клубу, лауреатом національної премії імені Шевченка 2021 року Станіславом Асєєвим через кілька днів після його повернення з Європи, де він мав низку дуже важливих справ: виступ на міжнародному конгресі у Нюрнберзі, зустріч з міністром закордонних справ Чехії Яном Ліпавським, участь в дискусії в «Ukraine House» у Копенгагені, нагородження Freedom Award 2024 від данського фонду Poul Lauritzen Foundation тощо.
За кордоном до промов Асєєва, який зараз займається в тому числі темою звільнення цивільних полонених, прислухаються, оскільки він пройшов через такі випробування, які не побажаєш навіть ворогу. У 2014 році Станіслав прийняв мужнє рішення залишитися в Донецьку та розповідати світу про те, що відбувається в так званій «ДНР». Написав десятки статей для «Українського тижня», «Дзеркала тижня» та «Радіо Свобода». У травні 2017-го бойовики викрали його прямо в центрі міста. Спочатку кинули «на підвали МДБ», потім перевели до спецв'язниці для «особливо небезпечних злочинців» на території колишнього артцентру «Ізоляція», де він провів 962 дні. На судилищі Асєєва визнали винним в «організації екстремістської спільноти та шпигунстві». Вирок — 15 років колонії суворого режиму. 29 грудня 2019 року його обміняли. Про жахи полону він написав книгу «Світлий Шлях. Історія одного концтабору». Це жорстка правда про пекельні тортури та приниження, про катів і зламані людські долі.
У перші місяці повномасштабного вторгнення Асєєв активно працював в Justice Initiative Fund, мета якого — пошук та ідентифікація російських військових злочинців. Восени 2023 року добровільно пішов на фронт. Дев'ять місяців воював у складі 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Отримав два поранення. Після останнього демобілізувався з лав ЗСУ через розформування його батальйону та відмови вищого командування ТРО перевести його в спецпідрозділ ГУР. Тепер має статус ветерана війни.
«Концтабори у XXI столітті — це реальність, яка, на жаль, існує»
— Станіславе, в грудні «Радіо Свобода» опублікувало ваш дуже зворушливий репортаж з сирійської в’язниці «Седная», яку ЗМІ назвали фабрикою смерті режиму Асада і людською скотобійнею. Правозахисники знайшли там спеціальний прес для розчавлення людей, рештки яких потім знищували в кислоті. І це було поставлено на потік. Ви написали, що «Седная» — «чергове відкриття людства у справі тортур та страт». Потім в одному інтерв’ю розповіли, цитую: «Там бранцям ламали хребти, повільно згинаючи їх спеціальними дошками, били, ґвалтували, морили голодом та страчували». Ви стали першим українським журналістом, який побував в цьому пекельному місці після втечі диктатора. За вашими словами, метою поїздки було порівняння двох концтаборів — донецького і сирійського. Навіщо їх порівнювати?
ВІДЕО ДНЯ
— Порівнювати треба з кількох причин. По-перше, для того, щоб вчергове привернути увагу до «Ізоляції». Що це не єдиний концтабір (це слово не є перебільшенням), який існує сьогодні у світі. Завдяки «Седная» можна наочно показати людству, що концтабори у XXI столітті — це не якась медійна калька або пропаганда України вбік росії. Ні, це реальність, яка, на жаль, існує.
По-друге, мене дуже цікавило питання саме засобів фізичного і психологічного впливу в цих концтаборах — чи є в насиллі якесь етнічне коріння або воно за певних сприятливих умов може бути однаковим в будь-яких куточках планети. «Седная» якраз доводить другу думку. Про те, що для садистів та психопатів, які, власне, «працюють» і в «Ізоляції», і в «Седная», не існує питання етнічної приналежності жертв, а засоби впливу на людину плюс-мінус однакові. Тому це було важливо навіть для того, щоб пояснювати європейцям про те, що відбувається зараз в Донецьку, через отакий місточок, до якого є доступ. Тому що до «Ізоляції» ми ж доступу не маємо, крім свідчень тих, хто її пройшов. А з «Седная» ви можете показати відео, фото, якісь документи, які, до речі, досі там буквально валяються під ногами.
— З колишніми бранцями «Седная» вдалося поспілкуватися?
РЕКЛАМА
— Ні, не було часу. Звісно, там вже нікого не залишилось. Принаймні, підземних таємних кімнат не знайшли, а з корпусу вже всіх звільнили. Я в Дамаску був менше ніж добу, тому встиг побачити лише людей, які шукають хоча б якусь інформацію про своїх рідних.
Читайте також: «Багатьох хлопців не дочекалися дружини», — боєць, який провів двадцять місяців у полоні
— Уважно передивилася ваші фото звідти. Моторошні відчуття. Клітки, бетонна підлога, жодного ліжка. І при цьому дисонанс — дуже непогані душеві. Такий собі шматок цивілізації.
РЕКЛАМА
— Це мене теж вразило. Це фактично єдине приміщення, яке виглядало більш-менш придатно. Складно, чесно кажучи, відповісти, чому саме так. Бо все інше просто жах. В камерах, де утримували людей, не було навіть нар.
Коридор сирійського табору смерті “Седная”. Фото Станіслава Асєєва
— Після «Ізоляції» вас напевно неможливо чимось здивувати. Однак що найбільше вразило в «Седная»?
— Масштаби. Це таке маленьке містечко з різними будівлями, огороджене величезним парканом, колючим дротом і навіть, за деякими згадками, заміноване по периметру. За офіційними даними міністерств охорони здоров'я і внутрішніх справ Сирії, за всі роки існування цієї катівні це пекло пройшли близько сорока тисяч осіб. Звільнили понад дві тисячі. А всі інші просто розчинились. Саме тому виникає питання, де решта.
— Читала, що, коли ви приймали рішення добровільно піти на фронт, основною перепоною був страх знову опинитися в полоні.
РЕКЛАМА
— Так. Сам фронт для мене не є проблемою. Проблемою, враховуючи мій попередній досвід, була вірогідність потрапити в полон. Вона існує й нікуди не дівається, якщо ти йдеш саме в піхоту. А окрім піхоти, я себе ніде не бачив і не бачу в принципі.
Друга проблема — це та совкова система, яка чим далі, тим більше розповсюджується в Збройних Силах України в порівнянні з тим, що було у 2022 році. Це дуже відчувають ті, хто знаходиться на самому низу цієї ієрархії. Ти солдат, взагалі ніхто, просто виконавець, над тобою ціла купа людей, яким ти підпорядковуєшся, й не завжди ці люди мають до цього якісь здібності, скажімо так.
Читайте також: «Ми не зможемо перемогти з тим підходом до війни, який бачимо зараз», — Герой України Василь Бурмеч
— Цитую вас: «На жаль, в армії питання обговорення з військовими можливого потрапляння у полон навіть не стоїть. Я пропонував своїм командирам в „учебці“: „Давайте я, можливо, поговорю з особовим складом різних бригад, бо у мене є якийсь досвід, я читав про це лекції на Заході“. Мені відповіли: „Чудова ідея“. І на цьому все». Дуже здивував цей епізод. Ви ж дійсно можете роз’яснити, як себе поводити, що може людину чекати й т.д., якщо, не дай Боже, таке станеться. Такі поради нікому не цікаві? Чому так?
— Відповідь дуже проста, звичайно. Тому що всім плювати. Я це пропонував в навчальній частині. Якраз там цей совок найбільше концентрований, якщо брати загально Збройні Сили. Я просто не розумів цього до кінця, коли туди потрапив. Наївна людина. Це зараз, коли вже пройшло стільки часу, можу посміхатися сам собі, що взагалі про таке запитав.
— Зрозуміло, що після того, через що ви пройшли, ви люто ненавидите окупантів. Нищити їх свята місія, це не обговорюється. Але все одно для суто цивільної людини взяти в руки зброю це подолання певного рубежу.
— Думаю, що і для професійних військових, які ніколи не воювали й опинилися в такій ситуації, теж виникає питання, чи зможуть вони бути піхотинцями або штурмовиками, назвемо так, тобто людьми, які безпосередньо бачать ворога, вступають в контактні бої, тобто мають вбивати не на відстані — артилерією або з танку, коли ви не бачите, куди той снаряд прилетів, та навіть з дронів, хоча на моніторі видно, яку ціль вражаєте, управляючи джойстиком, однак все одно сидите за кілька кілометрів від неї, а коли треба застрелити когось з кулемета або автомата. Це трішки інші психологічні відчуття.
Якщо у вас є такі сумніви, в жодному разі не можна йти в піхоту. Тому що буде запізно дізнатися під час бою, що у вас є якісь психологічні проблеми. Ви підставите не лише себе, а й людей, які на вас покладаються.
Взагалі все залежить від людини. Я ж свідомо йшов у піхоту.
“Я свідомо йшов у піхоту”, – розповів Станіслав Асєєв
— Які картинки з фронту будете пам’ятати все життя?
— Та багато епізодів насправді. Це штурм селища Архангельського, коли нас звідти вибивали росіяни. Це було дуже інтенсивно, м’яко кажучи. Вже при відступі нас накрив пакет «Граду». Ми в буквальному сенсі встряли в землю головами, щоб хоч якось сховатися. На хлопців посипалися гарячі уламки, але якимось дивом всі залишилися живими. Психологічно це було досить складно.
Звісно, це друге поранення.
— Ви тоді написали: «Цей уламок увійшов мені в шию, проминув артерію і застряг у м'яких тканинах. І осколок, який влучив у грудну клітку, не пробив легені. Ще один витягли з вуха».
— Спогади про те, що відбулося в той день, теж залишаться на все життя.
Хоча насправді поранення, якісь обстріли «Градами» та інше, можливо, для цивільної людини в Києві виглядає цікаво. А для звичайного піхотинця на фронті це буденність. Мені навіть соромно про це розповідати. Особливо з огляду на екшн-історії військових, які вибирались з окупованого Маріуполя або пройшли якісь гарячі точки.
Читайте також: «Дехто вже сприймає війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати й спокійно жити», — письменник Артем Чех
«Тема нашої війни далеко не на першому і навіть не на третьому місці»
— Йде дванадцятий рік війни, четвертий — з початку повномасштабного вторгнення. Здавалося б, ми маємо бути монолітним суспільством, максимально підтримувати армію, робити все для спротиву. Однак вже майже не чутно фраз на кшталт «дякуємо ЗСУ», немає того єднання, яким ми так пишалися в лютому-березні 2022-го. Що з нами відбувається? Чому виник водорозділ між фронтом та тилом?
— Коли ворог стояв біля столиці, всі розуміли, що це загроза не лише Києву, а і всій країні. Це був ключовий фактор для єднання, ми дійсно були згуртовані. Коли росіяни відступили, повернулися наші традиційні сварки, у декого з’явилася байдужість. Зараз точаться бої за якісь селища на Донбасі, про які ніхто ніколи не чув. Тобто вже немає відчуття тієї загрози.
Звісно, що і час, і втома впливають на сприйняття ситуації, тому вже не така віддача суспільства, яка була три роки тому. Це доволі природно, бо що довше триває війна, то більше люди вигорають емоційно, вони просто видихаються. Не тільки солдати, а й цивільні. Відповідно, це відбивається і на донатах, і на підтримці армії. До того ж ці всі розмови про кінець війни теж дуже деморалізують і бійців на фронті, і розслабляють людей, які чекають, що завтра щось підпишуть — і все закінчиться, тому навіщо підтримувати когось.
Іншої відповіді, на жаль, у мене немає. Я не дивлюся телебачення. Однак відомо, що на телемарафоні постійно розповідають багатомільйонній аудиторії про перемоги й про те, що все йде до завершення війни. Те, що ми бачимо в якійсь бульбашці Facebook, Telegram- або YouTube-каналів, які сегментовані на кілька тисяч або в кращому випадку на десятки тисяч людей, це одне. А основна частина суспільства споживає саме телекартинку. Тому така ситуація.
— Що дає вам сили триматися на плаву попри все? Може, щось порадите?
— У мене погані поради, тому що особиста планка сприйняття негативної ситуації дуже занижена внаслідок досвіду полону і фронту. Для мене перебування під загрозою ударів «шахедів» або навіть балістики, яка летить по Києву або Броварах, де я мешкаю, взагалі не є психологічною проблемою. Тому що я бачив значно гірші речі.
“На Заході виникає інтерес, лише коли туди хтось з українців приїжджає, збирається невеличка аудиторія і слухає гостя сорок хвилин. А в цілому німці, французи, данці живуть своїм життям”, – вважає Станіслав Асєєв
— Чи витримаємо ми це все?
— Думаю, що маємо витримати. На фронті росія не досягла якихось стратегічних цілей. Повторюю, що бої йдуть за якісь невеличкі селища і містечка на Донбасі. Не справдились, слава Богу, прогнози по Покровську, які були досить негативними ще влітку минулого року. Навіть до Мирнограда вони не можуть підійти нормально впритул, хоча ми думали, що його захоплять значно раніше.
Читайте також: «Шкода буде, якщо ми всі тут просто загинемо», — журналіст Євген Спірін, який служить санітаром у стабпункті
— Ви нещодавно виступали на міжнародному конгресі у Нюрнберзі, де обговорювали російські воєнні злочини й майбутнє правосуддя. Ви доводили аудиторії, що система міжнародного кримінального права у сфері воєнних злочинів не функціонує, що вірогідність міжнародного суду над воєнними злочинцями росії майже нульова. Ви всі ці роки багато уваги приділяєте звільненню цивільних полонених. За вашими словами, фокус на цій темі майже зник з повномасштабним вторгненням. Однак це ж тисячі доль.
— На жаль, так. Цей процес можна зрушити лише на державному рівні через якісь неофіційні канали комунікації, як це відбувається в тому числі через Ватикан, через арабські країни, які допомагають влаштовувати якісь обміни. На порядку денному в Україні зараз обмін військовополонених. Про цивільних фактично забули. Зрозуміло, що абсолютний пріоритет — ті, хто захищає країну на фронті. Але хоча б якийсь відсоток цивільних варто було б включати в списки. Їх в росії та на окупованих територіях вже близько 20 тисяч, якщо я правильно зрозумів слова омбудсмена. Цих людей кинули за ґрати через політичні погляди. Звісно, дуже важко переконати ту сторону, за якими критеріями та статтями їх треба звільняти. Але уявіть — ті, з ким я сидів в «Ізоляції», досі знаходяться в неволі. Це вже вісім років! Їх треба витягати.
— Яким чином?
— Це питання не до мене, а до координаційного штабу, який займається цим. Я не маю права, та й не варто якісь деталі розкривати, як саме вони домовляються з росіянами.
— За вашими словами, «концтабір „Ізоляція“ — це росія в мініатюрі, і він прийде до всіх в Європу, якщо Україна впаде». Ви нещодавно побували в кількох західних країнах. Чи розуміють там, що у нас відбувається? Чи усвідомлюють, що таке ж може трапитися з ними, якщо путіна не зупинити? Який там загальний настрій?
— Це залежить від країни. Наприклад, Данія дуже проукраїнські налаштована держава, яка суттєво нас підтримує. Вона лідирує разом з Естонією, якщо перерахувати обсяг допомоги у відсотках ВВП. Але треба розуміти й той факт, що тепер, з поверненням Трампа в Білий дім, в Європі абсолютно інший порядок денний.
Загальний настрій — більшість європейців не думає про Україну. Тема нашої війни далеко не на першому і навіть не на третьому місці. В Німеччині, наприклад, це дуже відчувається. Там виникає інтерес, лише коли туди хтось з українців приїжджає, збирається невеличка аудиторія і слухає гостя сорок хвилин. А в цілому німці, французи, данці живуть своїм життям. В них купа соціальних проблем, купа проблем з емігрантами, з насиллям, релігійних питань. І ніхто там не сидить і не думає «що ж там в Україні?» і чи тримається Покровськ. От така реальність.
Читайте також: «Після того, що пережила Україна за ці роки, Третьої світової війни нам вже боятися не варто», — Володимир Єльченко
