«У полоні снилася покійна мама і казала: “Сину, йди додому”» 19.06.2025 10:50 Укрінформ Морський піхотинець Владислав Петренко потрапив у російську неволю з важким пораненням, але не втрачав надії, що його обміняють
Він був єдиним, хто вижив у бліндажі під час одного з боїв на Курахівському напрямку. У російській неволі провів чотири місяці. Терпів фізичний біль. Тримався за мрію обійняти дружину і доньку. Владислав Петренко повернувся під час обміну 19 квітня. Від кордону до лікарні його везла швидка.
Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з Владиславом і його дружиною Наталією про те, як військовослужбовці та їхні рідні переживають полон і що дає сили дочекатися найважливішого телефонного дзвінка.
«ВИСТАЧИЛО ОДНОГО ПОГЛЯДУ, АБИ ЗРОЗУМІТИ, ЩО ЗАКОХАЛИСЯ»
Назустріч мені біжить дівчинка, обіймаючи іграшкового котика. Дворічній Даринці його подарував тато, який нещодавно повернувся з російського полону. Вона ще занадто маленька, щоб осягнути всі жахіття війни. Для відчуття безпеки їй достатньо, аби мама і тато були поруч. Коли хтось із них відходить, дитина тривожиться.
Поки знайомлюся з її батьками – Владиславом та Наталією Петренками з Любарської громади Житомирської області, малеча бігає довкола нас. У якийсь момент тато з усмішкою каже: «Дарино, якщо не будеш слухатися, відправлю до свого комбата. Він тебе навчить дисципліни». Потім бере доньку на плечі, вона ніжно гладить його волосся.
Владислав спочатку не багатослівний. Більше говорить його дружина. Наталія періодично плаче від болючих спогадів про той час, коли чоловік перебував у полоні, і водночас від радості, що повернувся додому. Жінка каже, що Владислав – найдорожча для неї людина. Наталія – сирота, її з братом виховала бабуся, яка минулоріч померла.
– Ми познайомилися в 2021 році. Вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що закохалися. Почали зустрічатися, і на третій тиждень знайомства я дізналася, що він хоче мені запропонувати стати його дружиною. Зателефонувала бабусі й розповіла про це, а вона сказала привезти хлопця, бо хоче його побачити. Владислав одразу їй сподобався. Бабуся його дуже любила, – розповідає Наталія.
Пара одружилася на початку повномасштабної війни. Наталка згадує, як за кілька днів до цього їй прийшла повістка. Вона за фахом фельдшер, тож є військовозобов’язаною. Розплакалася тоді, але коханий заспокоїв, що піде на війну замість неї, якщо її мобілізують.
– Я відмітилася, і після цього ми одразу розписалися, – згадує жінка.
У 2023 році в сім’ї Петренків народилася донька. Тоді брат Наталії зазнав на війні важкого поранення, він досі проходить реабілітацію. Згодом у будинку бабусі, де мешкало подружжя, сталася пожежа, їм довелося переїхати в інше село.
У жовтні 2024 року Владислав отримав повістку. У ТЦК він прийшов другого дня після свого 25-річчя. Після підготовки на базі 37 окремої бригади морської піхоти став матросом, кулеметником.
«НАС ЛИШАЛОСЯ ДВОЄ, ВИЖИВ ЛИШЕ Я»
– Я був командиром роти. На перше завдання ми приїхали автомобілем, і тільки з нього вийшов, одразу поранило в праву ногу. Швидко наклав собі турнікет, а коли кров спинилася, викинув його. Там не було часу прислухатися до болю. До слова, ту кулю я досі ношу в собі. Мені тоді дуже допомогли навички полювання, яким захоплювався в цивільному житті. На жаль, під час того завдання частина нашого екіпажу загинула, – ділиться Владислав.
Говорить, що всюди, де воював, були пекельні бої.
– Дивився на ворога і бачив, що проти нас – діти віком 18–20 років. Варіантів у мене було мало: або я їх знищу, або вони мене. Переміг мій холодний розум. Страху не відчував. Він там кудись дівається, – додає.
Із усіх напрямків, на яких воював, Владислав згадує лише про Курахівський, на якому 8 січня 2025 року потрапив у полон. За словами морського піхотинця, тоді росіяни спочатку обстрілювали з мінометів, потім – із артилерії, а далі були дрони.
– Це зима, січень, але довкола нас через обстріли була спека. Коли вони (росіяни, – ред.) зрозуміли, що витягнути нас не вийде, почали закидати бліндаж протитанковими мінами з пластидом. Нам винесло двері, а далі почалися обстріли з FPV-дронів. Чув також вихід із танка. Згодом нас закидали димовими шашками, один побратим задихнувся. Двоє поранених і я з осколками в тілі ще відстрілювалися. Потім нас лишилося двоє, а вижив лише я. Мусив вийти із палаючого бліндажа, закурив і почав утікати. Забіг на мінне поле, дивуюся, як там не підірвався, – згадує військовий.
У тому бою він зазнав поранення плеча, осколкових поранень, опіків обличчя та рук. Шансів вийти з оточення ворога у Владислава не було.
– Мене спіймали, били, тиснули психологічно, намагаючись отримати інформацію. Я нічого не розказав. Приховав свою посаду, щоб відвести вогонь від побратимів і не видати їхніх позицій, – додає морпіх.
ВПІЗНАЛА ЧОЛОВІКА ПО ОЧАХ
Наталія говорила з Владиславом 30 грудня 2024 року. Він казав, що йде на позицію й пообіцяв перетелефонувати вранці. Після тієї розмови в жінки з’явилося погане передчуття. Далі зв’язок із чоловіком зник.
Через півтора тижня до будинку Петренків прийшли двоє військовослужбовців. Коли Наталка їх побачила, подумала про найгірше і знепритомніла. Працівники ТЦК намагалися заспокоїти її, повідомивши, що Владислав зник безвісти, і стверджувати, що загинув, немає підстав.
Дружина зібрала всі необхідні документи, рідні здали зразки ДНК, і все, що їм залишалося, – чекати. Згодом у соцмережах знайшли інформацію, що Владислав перебуває в полоні, а невдовзі Наталія отримала офіційне підтвердження.
– Коли побачила у соцмережах фотографію свого чоловіка з обличчям в опіках, ридала. Я впізнала його по очах. Мене тримала дитина і віра в те, що його обміняють. Я багато молилася за Владислава. Якось вийшла надвір поплакати, щоб донька не бачила, а коли зайшла в дім, Даринка вибігла мені назустріч зі словами: «Тату, де ти був?». І я знову розплакалася… – згадує жінка.
«ДУМАВ, ЩО ЕТАПУЮТЬ ДО РОСІЇ І ДАДУТЬ 27 РОКІВ»
Владислав знав, що перебуває у в’язниці в місті Торезі Донецької області. У бараку, де його утримували, було майже 300 людей. У неволі він написав дружині один лист, який так і не дійшов до неї.
– У полоні ми якось говорили з хлопцями, і вони запитали, чого я найбільше хочу. Сказав, що побачити своїх рідних, особливо дружину з дитиною. Я вірив, що рано чи пізно повернуся додому. Якось мені приснилася Наташа з малою. Потім разів п’ять снилася покійна мама. Вона казала: «Сину, йди додому». Уві сні я йшов, і в той момент о 5:30 нас будили. Після останнього такого сну в наш барак зайшли і сказали: «Петренко, на вихід». Я думав, що мене етапують до Росії і дадуть 27 років ув’язнення, – розповідає Владислав.
Чоловіка перевели в інший барак. Там довідався, що його разом із іншими військовослужбовцями готують на обмін. Зізнається, що не повірив, поки не ступив на вільну українську землю.
– Із Чернігівської області мене везли швидкою, бо був важкопораненим. Я попросив у водія сигарету, але мало не знепритомнів від неї. Першому зателефонував братові, а він почав плакати. Набрав батька – він теж ридає, але сказав мені номер дружини. Набрав Наталію, і вона розплакалася, – ділиться військовослужбовець.
Дружина розповідає, що кожного обміну сподівалася на повернення Владислава. Дев’ятнадцятого квітня знайома написала, що її чоловік є у списках. Потім Наталії зателефонували з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими й повідомили, що Владислав повернувся. Згодом вона почула голос чоловіка.
– На телефоні висвітився незнайомий номер. У слухавці пролунало: «Впізнала?». Я розгубилася, запитала хто це, почала плакати, а далі розплакалася і Даринка. Ми із чоловіком проговорили по відеозв’язку всю ніч. Дивилася на нього і не вірила, що це – насправді. Владислав казав, щоб я вже відпочивала, та боялася заснути, бо думала, що це сон, – ділиться Наталка.
Владислав Петренко понад місяць лікувався. Попереду в нього реабілітація. Він стримано говорить про плани на майбутнє. Каже, що хоче купити новий дім для своєї сім’ї й повернутися в ЗСУ інструктором.
Ми прощаємося. Даринка забирає з лавки кольорового котика і знову міцно його обіймає, не відходячи від батьків.
Військові Полонені Житомирщина Сім’я Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua