«Головне, що всі мої хлопчики живі»: бухгалтерка з Миколаєва, яка стала бойовою медикинею 27.08.2025 10:37 Укрінформ Оксана на позивний «Зоряна» без коливань залишила комфортний кабінет ради евакомобілю
Ця мініатюрна жінка з пронизливим поглядом для багатьох бійців перетворилася на ангела-захисника, що з’являється в найнебезпечніші моменти. Вже більше трьох років вона бореться за життя захисників на передовій.
Пані Оксана й досі на лінії фронту – її частина утримує позиції на Харківщині. Наша бесіда відбулася відразу після повернення її екіпажу з чергового завдання.
НА ПЕРЕДОВУ ІШЛА ТАЄМНО ВІД НАЧАЛЬСТВА
За освітою 56-річна Оксана Б. – економіст. Працювала в Пенсійному фонді, мала спокійне життя зі стабільною роботою. Виховала двох синів – Павла й Олександра, котрі з 2014 року захищають державу. Ще до полномасштабного вторгнення жінка намагалася потрапити до зони бойових дій, але тоді її не взяли.
– Не могла сидіти осторонь, – згадує вона, – хотіла бути поруч із дітьми, стати їм опорою. Проте мені відмовили через вік та інші формальності…
Але 24 лютого 2022 року все змінилося.
З перших днів вторгнення Миколаїв опинився під постійними обстрілами. Однієї ночі російська ракета влучила у п’ятиповерхівку, де жила родина Оксани.
– Вибух потряс будинок, ніби землетрус. Допомогла вийти з квартири батькові з порушеним зором. На подвір’ї побачили жінку: босу, у нічній сорочці, із дитиною на руках. Надворі стояв мороз… У той момент моє серце переповнила ненависть до окупантів. На щастя, ракета не вибухнула, тому наше житло залишилося неушкодженим. О шостій ранку я вже була у військкоматі й заявила: «Не піду, доки не записали. Ляжу на порозі, якщо треба», – згадує медпрацівниця.
Це спрацювало. Спочатку її призначили бухгалтером у новостворений 11-й окремий стрілецький батальйон. Однак за роботою з документами вона протрималася недовго – у вільний час пройшла медичні курси й незабаром вирушила туди, де була найпотрібніша, – на фронт.
У липні 2022 року вона вже евакуювала поранених на Бахмутському напрямку, де тоді воювали її сини.
– Приїжджали іноземні інструктори з тактичної медицини. Закінчила курси, отримала сертифікат і таємно від керівництва наполегливо просилася на передову. Мені сказали, що 22-га бригада рухається на Донбас. Попри незадоволення начальства, зібрала речі й вирушила до Краматорська. На вокзалі побачила бійців, які пили каву. Пояснила, що є медиком, і мене підвезли до частини, – розповідає жінка.
ТІЛАМИ ЗАКРИВАЛИ ПОРАНЕНОГО ВІД СНАЙПЕРА
Так колишня бухгалтерка стала медикинею 22-ї окремої механізованої бригади, яка нещодавно отримала ім’я «Миколаївська». Спочатку підрозділ діяв під Бахмутом, згодом передислокували на Сумщину, а з серпня 2024-го його бійці увійшли на територію Курської області. Зараз бригада захищає Харківщину.
Життя жінки кардинально змінилося. Щоденні виклики, постійний ризик, важкі умови. Не раз доводилося бігти через мінні поля, знімаючи броник для маневреності. Іноді йшла крізь болото по пояс, тримаючи медобладнання над головою.
Оксана згадує випадок під Часовим Яром:
– Пораненого бійця потрібно було евакуювати. З водієм Миколою дісталися до нього, зняли броню – була пробита легеня. Але назад не пропускали: снайперський вогонь і мінометний обстріл. Ми вкрили хлопця своїми тілами у бронежилетах. Вийти допомогла «радійка» – передали координати, наші підтримали вогнем, і ми вирвалися.
КРИЧАЛИ «ЧЕРВОНУ КАЛИНУ», ЩОБ ЗАВДАЛИ ПО ДРОНУ
Одного разу під час евакуації чотирьох важкопоранених їхній автомобіль атакував ворожий дрон. Кулі пробили кузов, запалали колеса. Зв’язок відсутній.
– Водій запитує: що робити? Я відповідаю: їдьмо на ободах. Поранені впали духом. Тоді почали співати «Червона калина». Співали гучно, щоб нас почули. Хлопці пожвавішали. Наші медики вже виїхали назустріч, але не знали нашого маршруту. На щастя, пісню почули й знайшли нас. Усі вижили, – посміхається медикиня.
РЯТУЮЧИ ІНШИХ, ЗГАДУЮ ВЛАСНИХ СИНІВ
Її щоденна місія – боротьба за життя. Найбільше пишається тим, що за роки роботи не втратила жодного бійця під час евакуації. Навіть при важких травмах – як-от втрата кінцівок – встигала стабілізувати стан: «Згодом комусь ампутували, проте всі живі – це найважливіше». Радіє, коли поранені повертаються й дякують.
Каже, що рятуючи інших, уявляє власних синів, яких також не раз рятували. На запитання, звідки в неї сили тягнути важких бійців, відповідає: «Бог наділяє жінок силою дарувати життя – Він підтримує й у рятуванні».
Визнає, що щоденні жахіття – розірвані тіла, травми – лише зміцнюють рішучість боротися.
НАЙВАЖЧЕ – ЖОДНОЇ ТИШІ
У липні 2024-го загинув командир дивізіону, де служить Оксана. Вони доглядають його кота Маргариту, який став талісманом екіпажу.
– Командир завжди носив кошеня за пазухою. Після його загибелі кіт гукав під уламками, що допомогло знайти тіло… – зітхає жінка.
За мужність молодший сержант Оксана Б. отримала численні нагороди, зокрема медаль «За врятоване життя».
На питання, чого найбільше бракує на війні, відповідає:
– Звикли до побутових труднощів, але найважче – постійний гул. Мріємо про тишу.
Згадує, як під час відпочинку біля озера бійці мовчали хвилин 15, вражаючись тишею, яку порушував лише політ лелек.
СОБАЧКА ЖАННА ТРИВАЛА ТРИ РОКИ БЕЗ ВІДПОЧИНКУ
За три роки служби Оксана жодного разу не відлучалася. Каже, що не могла кинути підлеглих. Втома даєся взнаки, але допомагає адреналін і думка про рідних.
Обоє синів – на фронті. Іноді тижнями немає зв’язку. Тому радіє моментам, коли вдається поспілкуватися з онучками – Христинкою та Алісою.
Вдома чекають батько й собачка Жанна, яку врятували після ракетного удару по притулку. Вона стала частиною родини.
Війна – неймовірне навантаження, але Оксана не скардиться. У її спокійній врівноваженості – символ незламності й матерінської сили, здатної подолати навіть смерть.
Її мрія – побачити Україну сильною та квітучою. Вона вірить, що повернеться додому з Перемогою.
Немає сумнівів – так і буде!
Евакуація Медики Миколаїв Військові Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua