Роман Жучок, 26 років, очільник артдивізіону: "Мій дебютний бій - проти гелікоптера"

26-річний командир артдивізіону Роман Жучок: «Перша моя дуель була з вертольотом» Репортаж 03.11.2025 12:22 Укрінформ Воїн зауважує, що всім, хто марив про швидкий спокій, слід попрощатися з ілюзіями. І пам’ятати, хто насправді розв’язав війну.

Формування 141 окремої механізованої бригади зараз охороняють рубежі Донеччини і забезпечують оборону Дніпропетровщини. Говорячи військовою термінологією – це Новопавлівський відтинок. Обстановка на даній частині фронту є напруженою. Наші бійці тут мають справу з досвідченим російським формуванням БпЛА «Рубікон».

Про нього, а також про інше поспілкуємося з командиром самохідного артилерійського дивізіону 141 окремої механізованої бригади Романом Жучком (позивний «Ковбой»).

З ним ми зустрілися в грудні 2022 року. Тоді він був старшим лейтенантом, командиром батареї. З того моменту минуло майже три роки. Зараз Роман – майор, командир дивізіону.

Так сталося, що і тоді, і зараз у гості до артилеристів потрібно було добиратися вантажним транспортом. Через дощові умови шляхи на передовій зовсім розкисли. Дістатися до місць, де працює обслуга гармати, нам не вдалося. Туман розійшовся, опади за прогнозом очікувалися тільки ввечері. У нас були всі шанси перетворитися на ціль для ворожого FPV. Тому довелося їхати на КСП.

НЕДАВНО БУВ НАЙМОЛОДШИМ КОМАНДИРОМ ДИВІЗІОНУ В ОПЕРКОМАНДУВАННІ

Зовнішньо Роман за три роки майже не змінився.

– Маленько постарів, – жартує. – Та й у 2022 році я був більш завзятим, запальним. Три роки війни цю запальність пригасили. Сподіваюся, що людяність не втратив. До деяких аспектів почав легше ставитися. Сподіваюся, що став розсудливішим, більше читаю.

Над його умовним робочим місцем знаходиться полиця, на ній ковбойський капелюх – його оберіг. Колись командир із позивним «Шериф» запропонував Роману: «Я Шериф, а ти будеш Ковбоєм», – так і залишилося. На стінах – яскраві сучасні прапори. Каже: вони надихають.

Роману 26 років. Після закінчення Академії сухопутних військ одразу вступив до Операції об'єднаних сил. Це був 2020 рік. На передовій – від початку повномасштабного вторгнення.

– Ви наймолодший командир в оперативному командуванні? – запитую.

– Нещодавно був наймолодшим командиром дивізіону в оперативному командуванні. Наразі вже ні. Є в ОК командир – мій ровесник, але на кілька місяців молодший. Здібний хлопець…. Я командиром дивізіону став у 25 років. Тоді був наймолодшим, – каже.

Роман зізнається, що тоді посада стала для нього справжнім випробуванням. Він прагнув для себе з’ясувати, чи вийде у нього. Заявляє, що підрозділ, в якому він служив на той час, відмовляв його від посади.

– Чому? – уточнюю.

– Розумієте, якби я прийшов до вже створеного підрозділу, то це одна справа. А тут все треба було робити з нуля. Було нелегко. Прийняти дивізіон на етапі формування і зараз – це зовсім різні речі. Мені було цікаво, перш за все, чи впораюся. Я налаштований в армії і ЗСУ щось змінити. Щоб щось змінити, треба бути кимось, і тому я хочу розвиватися і просуватися далі, – каже.

ПЕРША СУТИЧКА З ВОРОГОМ І НАЙСКЛАДНІШІ МОМЕНТИ НА ВІЙНІ

Роман стверджує, що за час повномасштабної війни здобув чималий досвід. За його спиною багато важких боїв і операцій.

– Бог зберіг і війна не завдала значних ушкоджень моєму здоров’ю. Живий і неушкоджений. Маю поранення, але більше про це не говоритиму, – повідомляє співрозмовник.

Коли ми тільки познайомилися, найтяжчими Роман називав бої на Київщині.

– Перша моя сутичка на цій війні була з гелікоптером: я перестрілювався з РПГ з ворожим Ка-52. Гранатомет був найважчою зброєю, яку я мав на той час. Противник не розумів, з чого я стріляю, можливо, думав, що в мене «Стінгер». Я не знав, чи зможу його збити. Це було дуже близько, метрів 30 від мене. Я бачив обличчя пілота. Це було біля населеного пункту Кодра на Київщині, – згадує Роман.

Тоді ворожий літак попрямував на пошуки пілота, якому вдалося катапультуватися зі збитого нашими бійцями вертольота. Окрім штурмового КА-52, летіло ще два десантних гвинтокрили.

– Головним було, щоб десантні вертольоти не приземлилися і не висадили десант, бо це був би кінець. Нас би знищили. Я розумів, якщо не почну нічого робити, то все, – говорить.

– Якщо ви тут зараз зі мною спілкуєтесь, то все вдалося тоді?

– Він втік. Мені з РПГ вдалося відігнати три вертольоти. Якби я в них влучив, то, можливо, і збив би, – сміється. – Він почав тікати, відстрілюючи теплові пастки.

– Ну, страшно ж було?

– Страшно на червоне світло переходити дорогу, а тоді було не страшно. В той момент не було остаточного усвідомлення всієї жорстокості. Відвага якась була. Якби зараз я ось так побачив ворожий вертоліт, то так би не вчинив, – зізнається.

Після цього бою підрозділ Романа був залучений у так званій Роботинській спецоперації (2023 рік), більш відомій як контрнаступ.

– Він проходив через район моїх вогневих позицій, було дійсно дуже непросто. Роботинський контрнаступ перевершив усі найскладніші моменти цієї війни і надовго закарбується в пам'яті, – каже.

– Чому? – прошу пояснити докладніше.

– Насамперед, інтенсивність роботи і небезпека. Було дійсно дуже важко, велика концентрація сил і засобів як з боку противника, так і з нашого. Були дійсно серйозні «заміси». Фактично працювали на межі повного виснаження. Я не назву конкретний бій, який би можна було вважати найважчим. Найважчі – це ті, де втрачаються люди, де є поранені та загиблі. Таких небагато, але все ж вони були. Всіх своїх загиблих я забирав з поля бою особисто. Міг цього не робити – але водночас не міг і не зробити, – пояснює.

РОЗУМІТИ СИЛУ ПРОТИВНИКА

Прошу Романа прокоментувати ситуацію на Новопавлівському напрямку. Каже майже дослівно, як у зведеннях Генштабу: ситуація важка, але контрольована.

– Противник намагається штурмовими групами проникати в наші бойові порядки, накопичуватися і здійснювати локальні штурмові дії. Напрямок досить непростий. Проте бригада цілком справляється. Не без зусиль, але справляється. Просування в смузі нашої бригади противник не має. Ми доклали багато праці до цього. Тримаємо крайні межі Донецької області, щоб противник не просувався на Дніпропетровщину, – відповідає на запитання «Ковбой».

Саме на цій ділянці фронту діє ворожий спецпідрозділ БпЛА «Рубікон», який росіяни називають «елітним». За словами Романа, вперше з цим підрозділом на полі бою вони зіткнулися в травні 2025 року.

– У чому сильний «Рубікон»?

– Він здатний завдавати вогневого ураження дуже далеко від лінії бойового зіткнення. Фактично може обмежувати нашу логістику навіть у тилу. Дуже важко забезпечити доставку боєприпасів, ротацію на позиціях, оснащення позицій, заїзд, озброєння, коли працює «Рубікон». З його появою в багато разів все ускладнилося, але ми частково навчилися з цим боротися. Головне – потужні, хороші РЕБи. Особливу увагу приділяємо облаштуванню вогневих позицій, застосуванню антидронових сіток, різних антиланцетних захистів. Використовуємо мобільно-вогневі групи, бо є дрони на оптоволокні, на які не впливає РЕБ. Але такі дрони не дуже маневрені, і їх можна збити з рушниці, – пояснює.

Роман каже, що антидронові сітки – це те, що дійсно працює.

– Початок війни порівнюю з аналогією: тоді противник обварювався цими «мангалами», і багато хто сміявся і казав, що це не діє. Але минуло трохи часу, і практика показала – все, що може зупинити дрон або збільшити відстань вибуху від вогневого засобу, допомагає збільшити живучість особового складу та техніки. Головна умова – грамотно все застосувати, і все діє.

– Раніше говорили, що у ворога багато артилерії і боєприпасів. А зараз як із цим?

– Артилерія противника нікуди не зникла. Так само активно діє, але тепер їй складніше. Наші системи переважають трохи далекобійністю, постійно завдаємо вогневого ураження. Але й вони діють. З перехоплень знаємо, що підрозділ «Рубікон» розширився. Також збільшилася kill zone. Якщо раніше kill zone ураження дронів була до 3–5 кілометрів від лінії бойового зіткнення, то тепер противник може завдавати вогневого ураження на дуже далеких підступах, у деяких випадках це може збільшуватись до 20 км. Тактика застосування артилерії тепер частково змінюється в тому плані, що у нас час на виконання вогневого завдання дуже обмежений. Іноді застосувати артилерійський засіб фактично неможливо, бо в районі вогневих позицій можуть літати два «суперками», три «зали», 2–3 FPV, тому протягом 3–5 годин ми не можемо застосувати наші артилерійські засоби, бо розуміємо: якщо почнемо діяти, то все. От, наприклад, крайня наша позиція нещодавно – туди прилетіло 30 FPV. Це буквально за дві години. Уявіть тільки, за дві години майже 30 FPV-дронів! Все треба максимально обережно робити, дуже добре маскуватися. Коли ти працюєш і дрон підлітає, то все – це вже біда. Дрон дійсно побачить, що робота ведеться, і позиція буде виявлена. Можна врятуватись, якщо буде хороше маскування, потужний РЕБ, антиланцетний засіб, – каже Роман.

Він уточнює, що в день нашого приїзду вранці був сильний туман і дощова погода. Це дає можливість доставити БК на позиції. Але ворог використовує цю можливість так само, як ми.

Якщо ж видимість хороша, як на момент нашої зустрічі, то противник активно проводитиме розвідку.

– Зараз виїжджати в район вогневих позицій – то безглузда ідея, – пояснює.

Головне завдання підрозділів – виявити та зупинити штурмові групи противника, а також знищити та придушити точки зльоту.

– Тактика ворога змінилася?

– На мою думку, ворог навчився швидко масштабувати правильні ідеї. Цьому нам варто повчитися. Ну от, наприклад, оптоволокно. Ми втратили ініціативу, і її перехопив противник. Противник також активно переписує бойові статути. Якщо у ворога прописано за день пройти 150 метрів штурмовою групою, то він їх пройде. Всі сили і засоби, вся тактика будуть спрямовані на це. Ми повинні обʼєктивно оцінювати противника. Росія, з незрозумілих мені причин, досить потужно себе показує на політичній арені, і дуже важко диктувати їм якісь правила.

ЧАС ПРОЩАТИСЯ З ІЛЮЗІЯМИ

Запитую у Романа, чи думав він у 2022 році, що фронт настільки зміниться і війна буде такою тривалою.

Він зізнається, що ніхто не припускав, що війна може так затягнутися.

– Хоча зараз це цілком очевидно, і жодних надій, що завтра буде мир, вже ніхто не плекає. Не буде його ні завтра, ні післязавтра. Всі налаштовані на тривалу методичну роботу. Всім здавалося, що кінець буде набагато швидшим, і завершення війни на той час було б набагато сприятливішим для України, ніж умови, на яких може завершитися війна зараз. За цей час Україна втратила багато підтримки. Як мінімум, на духовному рівні. Велика проблема в тому, що світ почав забувати, хто ж розпочав війну і хто головний агресор. Це не «війна Путіна і Зеленського». Це війна Путіна. Хотілося б, щоб люди не забували, – каже військовий.

– Наскільки важко втрачати раніше відвойовані позиції?

– Важко втрачати людей, – миттєво відповідає і додає: – Щодо територій, то дуже сильно погіршується морально-психологічний стан, коли ти відступаєш. Дуже важко відступати. Так, були випадки, коли ми повинні були відходити. Важко мотивувати особовий склад у такі моменти.

Запитала Романа, що б він змінив у своїх діях за роки повномасштабної війни, якби така можливість була. Каже: можливо, був би більш суворим і вимогливим.

– Можливо, забагато довіряв людям. Занадто довго жив в ілюзіях, але це минуло.

– А як вважаєте, чи є певні ілюзії у Сирського чи Зеленського?

– Гадаю, немає. Вони володіють реальною ситуацією. Останнє слово має бути за фронтом, і тут головне – питання довіри. Думаю, що Президент знає реальний стан справ на фронті. За час повномасштабної війни багато хто позбувся ілюзій. Маємо швидше реагувати.

Говорячи про довіру, згадала, що зовсім нещодавно командир бригади вручав найкращим бійцям шеврони. Тоді Роман написав у своїх соцмережах фразу про «правильний приклад». Прошу трошки пояснити, що він мав на увазі.

Роман разом з командиром

– За свою службу я бачив не так багато офіцерів, з яких би хотів брати приклад, кого б прагнув наслідувати. Ви тільки правильно зрозумійте зараз. Це не лестощі. З приходом нашого командира бригада дійсно змінилася. Він така людина – вміє обʼєднувати, надихати.

Пригадую, що минулого разу запитувала у «Ковбоя» про те, чи є якась фраза, якою він підбадьорює бійців. Тоді він жартома сказав: «Всєх убіть, всьо отнять».

– Так, було таке, – говорить з посмішкою.

– А зараз що кажете?

– Ми всі помремо, але не в цю ротацію, – відповідає.

Роман каже, що девізом бригади є «Один за одного», і він називає ці слова не такими простими, як може здатися на перший погляд. На війні надзвичайно важливі підтримка, можливість опертися на побратима у важкі хвилини.