Історія екс-в’язня, що бився у Третій штурмовій 05.11.2025 11:52 Укрінформ Іван Прокопечко із псевдонімом «Талісман» понад рік перебував на лінії фронту, отримав тяжке поранення
У травні 2024 року парламент ухвалив закон №11079-1, який надає можливість окремим групам увʼязнених вступити до лав Збройних Сил України. За інформацією Мін’юсту, на вересень 2025 року добровільно зголосилися боронити країну більше 10 тисяч таких осіб. Серед них – 35-річний Іван Прокопечко, уродженець Прикарпаття. На передовій він пережив запеклі бої. Відбулося поранення, втрата ноги. Зараз Іван перебуває у госпіталі й готується до протезування, поруч з ним – дружина Олександра.
ПЕРШІ КУЛІ НАД ГОЛОВОЮ – НА МАЙДАНІ
Іван з’явився на світ у с. Пнів Надвірнянського району Івано-Франківської області. Виріс із трьома братами. Закінчив 9 класів місцевої школи, в училищі у Надвірній опанував професію будівельника та плиточника-лицювальника. Ще в юності почав займатися будівництвом – його дід був вправним муляром і поділився з онуком безліччю таємниць цієї справи.
У лютому 2014-го Прокопечко з приятелями вирушив на Майдан до Києва, де приєднався до угрупування «молотовців». Йому було 24 роки. Згадує, що 20 лютого відчув свій перший досвід, «коли хтось прагне тебе знищити й над головою літають кулі». Каже, що тоді мав намір змінити ситуацію в державі, «щоб покласти край тотальній неправді та зневазі».
Після Майдану повернувся додому. З початком АТО, почав навідуватися до військкомату, хоч військового досвіду не мав. Що таке війна, знав тільки з розповідей вітчима, який колись служив в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані.
ВІСІМ РОКІВ ЗА ВБИВСТВО ПАЛІЯ ХАТИ
– Разів із п’ять так приходив до військкомату, але мене всерйоз не сприймали. Тоді втягнувся у волонтерство. Оскільки працював від замовлення до замовлення – в основному зводив кам’яні огорожі, робив євроремонти, – то знаходив час на подорожі на Схід. Збирали допомогу здебільшого для 14 окремої танкової бригади, де служив мій старший брат Тарас. Передавали їжу та екіпірування, зокрема бронежилети, – згадує Прокопечко.
Розповідає, що один п’яний чоловік підпалив хату, яка дісталася йому від дідуся й бабусі. Говорить, що пішов розгніваний, на емоціях, розібратися з палієм спадку й перестарався із застосуванням сили. За його словами, вистачило одного удару в область печінки, щоб чоловік впав. Згодом він помер. Прокопечко запевняє, що не тікав, одразу викликав швидку, поліцію. Суд у 2021-му присудив йому 8 років позбавлення волі, термін мав відбувати у Городищенській виправній колонії №96, що на Рівненщині.
ПІД РОБОТИНИМ ЗАГИНУВ БРАТ
– Я шкодував про зроблене. Тільки-но почалася широкомасштабна війна, звернувся до адміністрації установи з проханням допомогти моєму залученню до армії. Писав у різні органи. Але лише коли минулого року прийняли спеціальний закон, з’явилася реальна можливість потрапити на фронт. Влітку 2023-го під час нашого контрнаступу на полі бою біля Роботиного загинув мій брат Петро, який був гранатометником. Ми були близнюками… Розумієте, коли в колонію надійшла ця звістка, здалося, що зникла моя частина. Було дуже, нестерпно боляче. З початком великої війни, Петя перебував у Польщі. Він повернувся та мобілізувався у 33 окрему механізовану бригаду, що тільки формувалася. Після цього у мене з’явилося нездоланне бажання нищити рашистів, була ще більша жага стати до лав ЗСУ, – каже чоловік.
Прокопечку сказали, що незабаром почнуть прибувати рекрутери з бригад і в процесі вирішиться, де він служитиме. Представників різних підрозділів відлякувала «важка» стаття Івана. Однак військовослужбовці 3 окремої штурмової бригади розібралися з мотивацією кандидата, обставинами, через які той опинився за ґратами, поговорили з ним. Суд ухвалив рішення про його умовно-дострокове звільнення з подальшою мобілізацією до Збройних сил. Іванові дали тиждень на підготовку, в установі виконання покарань йому видали документ про звільнення. І ось за Прокопечком приїхали представники Третьої штурмової.
«МИ – ЯК РІДНІ, ОДИН ЗА ОДНОГО СТОЇМО ГОРОЮ»
– По дорозі забирали людей з інших колоній. Укомплектували десь 40 таких, як я. Поїхали до Києва, далі був навчальний центр на БЗВП. Згодом навчалися в бригаді на полігоні, акцент – на штурмових діях. Так став стрільцем ІІІ класу. Основна зброя – АК-74, добре оволодів і гранатометом, кулеметом. У нас у підрозділі не було відмінності – мобілізований звичайний цивільний чи колишній ув’язнений. Командири пильно стежили за відносинами і ми без проблем влилися у військовий колектив, прийняли його правила. Ми всі стали побратимами, які боронять Україну, – ділиться «Талісман».
Іван Прокопечко воював більше року. Зазначає, що багато чому навчився, зокрема розуміти людей, що таке справжній колектив, довіра, коли вдвох чи втрьох заступаєте на спостережний пункт, маєте прикривати товариша.
– Ми – як рідні брати, один за одного горою стоїмо. Війна мене дуже змінила на краще. Відкрила справжню «вартість» кожному моменту життя, допомозі ближньому. Якби ви знали, як це важливо, коли ти у відчаї і як новачок не знаєш, як вирішити ту чи іншу проблему, а тут – підтримка побратима, – додає Прокопечко.
Свій позивний «Талісман» Іван приніс у військо ще з установи відбування покарань. І він його підтвердив у першій же бойовій ситуації.
«ПІСЛЯ ТОГО БОЮ БУЛО ВАЖКО ЗБРАТИ СЕБЕ В РУКИ»
– Військової справи треба вчитися старанно, інакше в полі тобі двійку ставить ворог. І не в щоденник, а кулею чи снарядом. Якщо у навчальному центрі ухиляєшся, лінуєшся, то потім маєш, м’яко кажучи, проблеми в бою. Спочатку нам доручали допомагати вивозити поранених – так і до війни звикали. Тоді побратима вдалося затягнути з поля у траншеї. Але треба було забрати і його зброю. Я пішов за нею. Несподівано неподалік вибухнула міна, як потім з’ясувалося – 82-га. Якраз присів за дерево. Здалося, що мене вбило, – такі думки миттєво з’явилися в недосвідченому мозку. Однак дим розвіявся, а я, на диво, продовжував жити. Схопив автомат товариша і швидко помчав до своїх. Уже в окопі побратими погодилися: з огляду на цей випадок, мені підходить позивний «Талісман», – згадує співрозмовник.
Чоловік розповідає, що брав участь у штурмах, зачистках на Луганщині й Донеччині, були контактні сутички. Згадує, що одного разу в траншеях зіткнувся віч-на-віч з росіянином. Вороги накинулися один на одного. Прокопечко ж завжди носив із собою ножа.
– Завдяки цьому я його здолав. Після того бою дійсно було важко взяти себе в руки, бо навіть на війні не часто щось подібне трапляється. Скажу, що в нашій бригаді гарне психологічне забезпечення і завжди можна звернутися за професійною допомогою, – ділиться він.
Зауважує, що перед боєм завжди знаходив відокремлене місце і там, у тиші, збирався з думками і силами 10–15 хвилин. А потім приєднувався до побратимів. Каже, що багатьох із них втратив. Часто згадує земляка «Джина» – 18-річного хлопця, що загинув від удару fpv-дрона.
КОХАННЯ ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ РОКІВ
Останній бій «Талісмана» був цієї осені. Разом із побратимом Іван повертався на позицію, – на той час він уже був старшим на спостережнику. Готувалися до ворожого наступу. І раптом прилетіла граната від АГС. Розповідає, що ногу наче вогнем обпекло. Бойовий товариш наклав йому турнікет. Незважаючи на поранення, Іван на адреналіні пробіг кількадесят метрів, його покидали сили. Далі – евакуація, лікарні – у Харкові, Львові, ампутація ноги нижче коліна. Тепер він продовжує лікування в Тернополі, вже ближче до дому.
– Хочу повернутися до повноцінного життя. Головне – щоб успішно пройшло протезування. Я сповнений надій, оскільки одружився пів року тому, коли воював. За допомогою застосунку «Дія» уклав шлюб по відеозв’язку, – каже.
Зі своєю дружиною Олександрою познайомився ще у 2014-му, але згодом вони сильно посварилися. І якось на фронті чоловік набрав її номер.
– Олександра поцікавилася, чи можна приїхати. Я відповів, що ні, бо сиджу в окопі на Луганщині. Попросив вибачення за минулі образи. Ми знову почали спілкуватися, почуття спалахнули з новою силою. Олександра пообіцяла, що чекатиме, поки не закінчиться війна. Вона дуже хороша людина, маємо майже ідеальне порозуміння. Разом багато чого пережили. Майже не відходить від мене у лікарнях, підтримує в усьому. Це дуже цінне для мене почуття потрібності й того, що на тебе чекає рідна людина. Ще до поранення вона сказала, що їй все одно, яким повернуся з війни, аби живим, – розповідає «Талісман».
Олександра розповідає, що познайомилися з Іваном у неї вдома – він прийшов полагодити бензопилу.
– Зародилася дружба, потім полюбили один одного, – каже жінка. – Почали разом жити, але через рік розійшлися через непорозуміння. І ось – знову разом. Ми стали більш зрілими, розумнішими, з різним життєвим досвідом. Коханий дуже змінився на краще, особливо коли став на захист України. Він зараз настільки серйозний, що я зрозуміла: з ним можна створити міцну та щасливу сім’ю. Хочемо купити дім, мати діток, у злагоді жити. У мого чоловіка золоті руки, добре серце. Він заслужив на гідне майбутнє.
Геннадій Карпюк
Івано-Франківщина Майдан ЗСУ Військкомат Військові Війна з Росією Ампутація
Источник: www.ukrinform.ua
