36 діб із турнікетом: унікальний випадок «Метра» 27.12.2024 16:34 Укрінформ «Я знав, що втратив ногу – і над усе хотів вижити», – розповідає Олександр, якого понад місяць не могли вивезти з Вовчанська
Ця воєнна історія трапилася на Харківщині. Вона про неймовірну фізичну й психологічну витривалість людини та жагу до життя: 41-річний солдат на позивний “Метр”, повертаючись із завдання, підірвався на міні, його врятували та доглядали побратими, а доправити до шпиталю змогли лише за 36 діб. Із гангреною та інтоксикацією, страшенно виснаженим, військовослужбовець потрапив до рук хірургів, серед яких і найдосвідченіші не змогли пригадати подібного навіть у світовій практиці.
Про поранення, надскладну евакуацію та своє найбільше бажання на зараз Олександр розповів Укрінформу.
НІ ХВИЛИНИ БЕЗ СПОСТЕРЕЖЕННЯ З ДРОНІВ
Навіть сусіди по палаті Сашка називають “унікалом”, хоч хлопці теж мають ампутації кінцівок. До військових якраз завітали волонтерки з “Піксельних чарівниць” (підрозділу “Швейної роти”). Вони привезли адаптивний одяг, подарунки, найтепліші посмішки та слова підтримки захисникам. Олександр знічено посміхається, з ним фотографуються на згадку.
Олександр
Чоловік народився у Шепетівці на Хмельниччині, останнім часом жив із родиною у місті Славута. Працював на фаянсовому заводі “Geberit Ceramic”.
– За верстатом. Робив раковини. Це вже десь 15 років там, – говорить “Метр”.
До мобілізації навесні 2023-го військового досвіду не мав. На Вовчанський напрямок Олександр потрапив у середині серпня цього року.
– Два місяці перебував на позиції у самому Вовчанську. Був цілий, здоровий… А 11 листопада це сталося. Була вилазка, поверталися з неї. Я біг, буквально лічені метри залишалися до позиції, але наступив на міну, мабуть, “Пелюстку”. Стався вибух. Ногу відразу вивернуло, але я самотужки дістався, доповз до своїх хлопців. Вони надали першу допомогу, наклали турнікет, перев’язали мене… Ну, це війна. Так сталося, – згадує військовослужбовець.
Евакуювати його не могли через активність ворожих безпілотників:
– Зник навіть отой короткий проміжок часу, коли на дронах обладнання змінювали з денного на нічне – удень вони бачать добре, а вночі – ще краще. Дрони були постійно. Їх дуже багато. Один відлітає, йому на зміну прилітає інший. Або спершу прилітає і лише потім відлітає той, що “висів”. Якщо побачили – “скид” чи наводять відразу артилерію.
Обстріли, говорить солдат, не вщухали.
– Наша задача була – втримати позицію, не пропустити ворога. Їхні міномети ні на день не затихали. Всі калібри. І КАБи летіли, і ФАБи. САУ била, танк працював. Діставали і до позиції, і далі, з усього, що було в них, гатили, – каже Олександр. – Я одразу розумів, що ногу втрачу. Ступні після підриву, вважай, не було… Хлопці за мною доглядали, дивилися, підносили, що треба, щось поїсти. Я ж лежав, ну, трохи сидів.
Про свою таку довгоочікувану евакуацію він говорить як про щасливий випадок.
– Я ж тяжкий був – це потрібна група евакуації. Ніяк група не могла дістатися, щоб витягнути мене. Вони б загинули. А тут пішли морози, почалися сильні вітри. Трохи снігу. Мене забрали з позиції на іншу. Там перебував два дні. Звідти – ще далі й далі. Вночі, коли погода псувалася ще гірше, ми могли пересуватися. В дорозі до шпиталю – загалом п’ять днів.
ЧОТИРИ ТУРНІКЕТИ ТА ЖОДНИХ АНТИБІОТИКІВ
У шпиталі поруч із військовим нині дружина Людмила. Згадує, як очікувала хоч якусь звісточку від чоловіка:
– Майже 100 днів не було жодного зв’язку з ним…
– 97, – принципово уточнює Олександр.
– Так. Але це вічність… – продовжує жінка. – Коли дізналася, що живий – це не передати! Тепер усе буде добре!
Перебуваючи у Вовчанську, вже з пораненням, каже військовий, постійно думав про рідних.
– Важко без інформації… Думав собі, а як вони там, чи все в них добре? Думав, як матір моя – їй уже 69 років. 97 днів без зв’язку – оце справді було дуже важко!
Виживання із турнікетом протягом 36 діб, або ж 864 години, у харківському шпиталі назвали справді унікальним випадком: у медичній літературі подібного не описано. Цей “рекорд” – справжнє диво.
– Я не знаю з точки зору медицини – унікально це чи ні… Я цього не розумію. Але я просто хотів жити, вернутися до сім’ї. Такий стимул був, – говорить Олександр.
Медики відзначають, що бійці дуже вправно поводилися з турнікетом.
– Я думаю, що навченість військовослужбовців зростає. Поступово війська наповнюються людьми, які пройшли базове навчання і розуміють, що і як робити при отриманні поранення. Боєць живий, але, на жаль, виконана ампутація тої ділянки кінцівки, яка була з турнікетом. Утім, якщо би цей турнікет зняли, пацієнт би помер…, – каже заступник начальника з медичної частини Військово-медичного клінічного центру Північного регіону В’ячеслав Курінний.
“Метр” розповідає: використали чотири турнікети.
– Побратим усе це мені робив. Це ж не за один раз. Найперший зафіксували нагорі, вище коліна. А потім уже одного на самому низу, ще одного – під коліном. І потім потихеньку почали їх знімати. Четвертий – уже завершальний, який усе це тримав, наклали приблизно посередині – між ступнею і коліном. Тобто ми визначилися так: я знав, що втрачу ногу, але ми думали, сподівалися, що вдасться врятувати коліно. Але ж забагато часу минуло… Маю ампутацію вище коліна.
Жодних антибіотиків, які, можливо, дещо полегшили б стан, Олександр не приймав.
– У нас було знеболювальне, перекис і перев'язочні матеріали. Болі з часом згасли. Пішло омертвіння тканин, за тиждень я уже ноги не відчував, – згадує “Метр”.
До шпиталю він потрапив у тяжкому стані: інтоксикація, зневоднення, анемія, гіпоальбумінумія (зниження рівня білку альбуміну в крові). Все це внаслідок крововтрати, нестачі харчування, гангрени та відмирання кінцівки з гнійним ускладненням.
Тож найперше медики стабілізували стан військового, а вже потім змогли провести операцію.
НАЙБІЛЬШЕ ХОЧЕТЬСЯ ПОБАЧИТИ ДІТЕЙ І ПРОВІДАТИ МАМУ
Олександр утратив багато ваги.
– Якраз перед відрядженням на Харківщину був у відпустці, з дружиною робили покупки на ринку, і я там зважився. Мав 76 кілограмів. А зараз у мене, мабуть, мінус 20-25 кіло. Думаю, потихеньку вага набереться.
З Харкова військового відправили на подальше лікування в один зі шпиталів на заході країни, згодом він буде протезуватися. Зараз чоловік найбільше хоче побачити дітей: 12-річного сина від першого шлюбу та спільного сина з Людмилою.
– Молодшому лише два рочки. Зростає – а я майже весь цей час в армії… Найбільше хочеться побачити дітей. І ще навідати маму! Просто потрапити додому. Я розумію, що скоро це не трапиться, бо попереду ще довге лікування і протезування – і легко не буде. Але не збираюся опускати руки. Звісно, хочу згодом працювати.
Юлія Байрачна, Харків
Фото автора та Військово-медичного клінічного центру Північного регіону
Поранені Харків Харківщина Військові
Источник: www.ukrinform.ua
