Музикант з унікальним тембром голосу Khayat (Андрій Хайат) зізнається, що пережив поразку на Національному відборі на «Євробачення-2025» та пішов далі. За рішенням судів Андрій отримав найвищу оцінку — 10 балів, а от глядацьке журі віддало лише шість. Натомість вже після закінчення відбору кількість новин про Khayat та прослуховувань його пісні Honor вийшло далеко за межі очікування навіть самого артиста.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Khayat розказав про свої почуття, моменти депресії та родину, яка його надихає.
«Я наївний у деяких сподіваннях»
— Андрію, виходячи з кількості новин про вас, є враження, що перемогу у Національному відборі ви таки дістали.
ВІДЕО ДНЯ
— Гадаю, це така «магія» Нацвідбору на «Євробачення» (сміється — Авт.). Найцікавіше відбувається вже після фіналу і зовсім неочікувано.
Музикант з унікальним тембром голосу Андрій Хайат — KhayatРЕКЛАМА
— Професійне журі поставило вам найвищу оцінку, а глядачі — шість з десяти балів. Що ви відчули у той момент?
— Насправді, я був такий втомлений, що прийняв це як вибір долі. Рішення журі, звичайно, це дуже круто і багато чого вартує, але саме глядачі вибирають, кого вони хочуть бачити представником від України на «Євробаченні». Якщо вони вирішили, що інші учасники більш гідні, що мені залишилось? На кого ображатися? Я просто прийняв це рішення.
— Може, ображатися на самого себе, який щось не доробив?
— Можливо, я наївний у деяких сподіваннях. Можливо, був недостатньо «акцентований», а, може, і не дуже цього хотів. Але склалось так вже як є. Я пережив це і пішов далі.
РЕКЛАМА
Читайте також: «Навкруги вибухи, діти плачуть, суцільний жах»: акторка та телеведуча Ірина Хоменко про виклики під час великої війни
— Без жалю і депресії?!
— Це взагалі не про мене. Наступного дня після відбору я з командою вже обговорював зйомки кліпу і майбутній концерт. Те, що трапилось, для мене просто момент життя. Я не ставився до Нацвідбору, як до конкуренції, це була можливість класно виступити, показати рівень. Я радий, що вийшов із зони комфорту і зараз не просто співак, який стоїть біля стійки з мікрофоном. Як артист, я стрибнув вище голови і показав, на що спроможний.
— Продюсерка відбору Тіна Кароль в одному з інтервʼю сказала, що радила б вам вчетверте спробувати свої сили на Нацвідборі.
– Але коли мене брали у лонглист відбору, Тіна казала, що, напевно, було вже багато спроб… Я буду виходити зі своїх почуттів, бо не хочу перетворитись на артиста, який просто ходить на відбори. Якщо буде пісня, я відчую, що вона для «Євробачення», це станеться. Але загадувати нічого не можу. Наразі планів йти на Нацвідбір вчетверте у мене немає.
РЕКЛАМА
— Пісня Honor, з якою ви виступили, має складну історію.
— Так, україномовна частина пісні була написана достатньо давно. Англомовну частину я написав влітку минулого року після ракетного обстрілу «Охматдиту». В той день я був на студії, яка знаходиться недалеко від лікарні. Чув ці страшні вибухи, потім разом з іншими, допомагав розбирати завали. Це емоційно дуже на мене вплинуло. Тоді я багато спілкувався з іноземними друзями, рідними за кордоном і записав у нотатках текст. Через якийсь час повернувся до нього і зрозумів, що це може бути маніфест, бо текст другого куплету достатньо жорсткий.
«Я радий, що вийшов із зони комфорту і зараз не просто співак, який стоїть біля стійки з мікрофоном», — каже Андрій
«Бабуся зняла мене на телефон просто у квартирі»
— Яким було ваше 24 лютого 2022 року?
— Максимально хаотичним. Напередодні у мене був концерт, я повернувся додому дуже втомленим і глибоко заснув. Прокинувся вже о девʼятій ранку і дізнався, що почалося вторгнення. Я був у Києві, але нічого не чув. Було незрозуміло, що робити — моя маленька сестра знаходилася з татом у Львові. Ми думали, як вивезти її за кордон. Тоді страх блокував звичайний глузд. Через декілька днів я поїхав до бабусі на Кіровоградщину і пробув там з нею декілька місяців. Порівняно зі столицею там було спокійніше. Сестра разом з батьками перші пів року великої війни була за кордоном, потім всі повернулися до України.
— Багато хто тоді не розумів, що робити…
— У мене було так само. Я не розумів, чи потрібна зараз музика взагалі, де мені брати натхнення. Декілька місяців не знав, що робити далі. Насправді я повернувся до музики завдяки бабусі. Свою першу пісню за часів вторгнення я написав дома, під гітару, а бабуся зняла мене на телефон просто у квартирі. Так зʼявився кліп на пісню «Під дощем». У травні 2022 року я повернувся у Київ. Помітив, як швидко столиця почала акумулюватися. Відкривалися заклади, поновлювали роботу бізнеси. Це було наче диво.
— Був тоді страх?
– За декілька тижнів до повномасштабного вторгнення у нашій сімʼї сталася трагедія, тому мені вже тоді було погано. 11 лютого помер мій дідусь, і це була велика травма для всієї родини. Тому початок вторгнення ми сприйняли як просто ще один тяжкий удар.
Читайте також: «Шкода буде, якщо ми всі тут просто загинемо», — журналіст Євген Спірін, який служить санітаром у стабпункті
— Як вважаєте, що би сьогодні сказав ваш дідусь?
— Думаю, він вчасно пішов. Бо не зрозумів би того, що трапилось, не пережив би це. Мій дід з Кубані, там досі живуть його брат та сестра. На початку вторгнення ми обірвали з ними всі звʼязки — промивка мізків там відбувається роками і стало зрозуміло, що немає сенсу щось доводити.
«Моя любов до музики народилася на Кубані»
— Відомо, що саме дідусь сприяв тому, що ви почали займатися музикою.
– Так, і зовнішньо я дуже схожий на дідуся. Він народився на Кубані, де дуже велика українська діаспора. У молодості він грав у гурті на гітарі та синтезаторі. Навіть на пенсії грав. Любов до фольклору у мене від прабабусі. Вона жила на Кубані і мала традицію декілька разів на тиждень збиратися з сусідами, робити ватру, смаколики і співати народні пісні. Для мене це найтепліші спогади дитинства. Моя любов до музики народилася саме там, на Кубані, де співали українські пісні. Староукраїнську народно-побутову пісню «В кінці греблі шумлять верби», з якої я почав свій творчий шлях ще на «Голосі країни», співала мені саме прабабуся.
Андрій із дідусем, який заохочував його займатися музикою
— У вас особливий, впізнаваний тембр голосу.
— Він завжди був такий і навіть колись я його цурався. Декілька разів я пробував займатися вокалом, але вчителі говорили, що я геть неправильно і некрасиво співаю. Це мене «рубило», інакше я би почав співати раніше, ніж з тринадцяти років. До того часу моїм основним хобі був акордеон. Тому співу я так ніде і не навчався.
— Ви зізнавалися, що напередодні Нацвідбору у вас були проблеми з голосом.
— Так, я сам себе довів до цього. Захворів, але продовжував бігати по зйомкам, репетиціям, мало спав. І це далося взнаки. За п'ять днів до відбору я пішов до фоніатра, бо зрозумів, що якщо цього не зроблю, то просто не заспіваю. Навіть за день до основної репетиції у мене не змикалися звʼязки. Мене ввели в тонус прямо перед прямим ефіром.
Читайте також: «Найбільше боявся за дітей, що з ними щось може статися»: актор та військовий Геннадій Попенко про виклики під час великої війни
— Які у вас настрої на третій рік великої війни?
– Я нічого не очікую, а просто живу. Війна, на жаль, частина нашого життя. Я не хочу витрачати роки, щоб чекати кращих часів, бо вони можуть не настати.
— Думали про те, що і вас можуть забрати на фронт?
– Про це думає кожен чоловік в України. Ми громадяни країни, потім вже професіонали. Але я сподіваюсь, що не настане момент, коли на вагах будуть культурні надбання і захист України. Здебільшого музика, яка створюється, налаштована на розвиток культури. Але… якщо доведеться йти на війну, це мій обовʼязок. Для мене війна почалася у 2014 році, й питання відродження культури було актуально завжди. Зараз це усвідомлюють більше людей і це надихає.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з автором пісень Андрієм Парфеновим, який вважає, що війна змінила музичний ринок в Україні до невпізнанності.
