«Приїхала із сусіднього села на поминки однокласника»: у Грозі на Харківщині росіяни вбили медсестру, яка пережила окупацію

У селі Гроза на Харківщині, де 5 жовтня росія вчинила один із найкривавіших за час повномасштабної війни терактів, щодня ховають загиблих. Внаслідок ракетного удару по кафе, де проходили поминки, загинули щонайменше 55 людей. Декілька людей, які в момент обстрілу були в тому ж кафе, вважаються зниклими безвісти. Тривають ДНК-експертизи знайдених на місці трагедії частин тіл — і не виключено, що кількість загиблих зросте. За кожним номером із цієї страшної статистики стоїть життя людини, яке обірвалася в одну мить. «ФАКТИ» продовжують розповідати історії загиблих у Грозі людей.

«Попрощатися з Андрієм Козиром приїхали й люди з інших сіл. Серед них — медсестра Віка Сапач»

За даними Харківської обласної прокуратури, останнім часом у селі проживало трохи понад сто осіб — багато хто виїхав через повномасштабну війну та окупацію (з лютого по вересень 2022 року Гроза була окупована росіянами). Таким чином вийшло, що 5 жовтня росія одним ударом «Іскандера» вбила приблизно половину мешканців села.

У селі не залишилося родини, в якій зараз не було б похорону. У деяких сім'ях ховають одразу по три-чотири, а то й п'ять загиблих родичів. На поминки у кафе люди прийшли сім'ями. Є серед загиблих і восьмирічний хлопчик — разом із ними загинули його батько, тітка та дідусь. Хлопчика звали Ваня Козир. Поминки були за його родичем по батьковій лінії Андрієм Козирем. «ФАКТИ» розповідали історію Андрія, який разом зі своїм сином Денисом приїхав із Польщі, де був на заробітках, щойно розпочалося повномасштабне вторгнення. Батько з сином одразу пішли у військкомат, і незабаром опинилися на фронті. Навесні 2022 року Андрій Козир загинув, отримавши смертельне поранення. Його не змогли поховати у рідному селі, бо Гроза була окупована. Денис Козир невдовзі після загибелі батька демобілізувався за станом здоров'я. Влітку 2022 року Денис одружився зі своєю коханою Ніною. Друзі молодого подружжя розповідали, що Денис та Ніна останнім часом жили у Харкові. Але на початку жовтня приїхали до Грози — на перепоховання отця Дениса. Приїхали також мама та сестра Дениса (вони були у Польщі). Усі вони загинули.

Кафе, яке зруйнувала російська ракета, останнім часом не працювало. Але власника попросили відкрити заклад на один день — щоб було десь зібрати людей на поминки.

1

Від кафе, де перебувало біля 60 осіб, залишилася купа каміння

Попрощатися з Андрієм Козиром прийшла майже половина села. Приїхали й люди з інших сіл. Серед них — медсестра Вікторія Сапач. Вікторія жила у сусідньому селі, але у Грозі її знали всі. Вона часто приїжджала на виклик «швидкої» разом із фельдшером — і люди відгукуються про неї з теплотою та вдячністю. Вікторія загинула разом зі своїм чоловіком.

Першими про її загибель повідомили колеги — відповідний допис з'явився на Facebook-сторінці обласного Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф:

«Серед загиблих, на жаль, була наша колега, яка пережила період окупації. Це непоправна втрата для її рідних, близьких, друзів та колег. Світла пам’ять про неї назавжди залишиться в наших серцях. Зберігаємо у нашій пам’яті лише світлі спогади про цю завжди позитивну, сонячну жінку, доброго фахівця своєї справи, людину віддану роботі та колективу».

Читайте також: Світлана вийшла з дому у двір і розмовляла із сусідками: внаслідок прямого влучення снаряда у Херсоні на очах у сина загинула медсестра

Про те, якою була Вікторія, «ФАКТАМ» розповіла її колега — старша фельдшерка Інна Палеха, яка пропрацювала з Вікторією пліч-о-пліч багато років. Сама Інна зараз не в Україні. Виїхавши з Харківської області ще в період окупації регіону, Інна знайшла прихисток в Ізраїлі — і тепер війна застала її там.

– З Вікою ми працювали разом понад 17 років, — розповіла «ФАКТАМ» Інна. — Крім того, вона ще й була моєю сусідкою. Вона була чудовою людиною — добра, уважна, завжди готова прийти на допомогу. Вона була дуже гарним працівником. Молодша медсестра, але з багатьма речами вона справлялася не гірше за лікаря. І її дуже любили пацієнти.

Вона, до речі, раніше жила у Грозі. Вона там жила ще з першим чоловіком, з яким вони мають доньку. Донька вже доросла, вона сама має дитину. Віка дуже любила свою маленьку онучку… Донька з онукою живуть у Литві. На жаль, вони не змогли приїхати на похорон. Віку поховали у понеділок, 9 жовтня. Ховали колеги, свати та рідний брат.

Разом із Вікою загинув її другий чоловік, з якими вони разом прийшли на поминки. Вийшовши заміж вдруге, Віка переїхала до сусіднього села Огурцівка. В Грозі її всі пам'ятали та любили. А Андрій Козир, якого 5 жовтня перепоховали, був однокласником Віки. Тому для неї було важливо з ним попрощатися.

1

Родичі загиблих біля тіл своїх рідних

Чоловіка Вікі поки що не ховають, тому що для його ідентифікації потрібна експертиза ДНК. Поки що його ще не опізнали.

«Під час окупації росіяни намагалися змусити медиків співпрацювати. Відмова могла коштувати кожному життя. Але ми відмовлялися»

За словами Інни, Вікторія за час повномасштабної війни нікуди не виїжджала. Залишалася вдома під час окупації.

– Для нас, медиків, це був дуже тяжкий час, бо росіяни намагалися змусити нас з ними співпрацювати, — каже Інна. — Ми були їм потрібні, і відмова від такої співпраці могла коштувати кожному з нас життя. Але ми відмовлялися. Ми не брали їхні зарплати, ігнорували гауляйтера. Вже після того, як окупанти дали мені тиждень на підписання з ними контракту, я зрозуміла, що мій єдиний вихід — їхати. Це було непросто. Окупанти якимось чином дізналися, що мій син працює поліцейським у Харкові — і стали звинувачувати мене, що я «агент СБУ». Після дванадцяти годин перевірок і принизливих допитів мені все ж таки вдалося виїхати.

А Віка залишалася. Як завжди, виконувала свою роботу, допомагала людям… Підтримувала всіх довкола, як вона завжди це робила. Знаєте, вона мала важку долю. Непроста ситуація з батьками, потім з першим чоловіком… Мене завжди дивувало те, що попри все, вона залишалася великою оптимісткою. Її почуття гумору — це щось неповторне. Коли щось траплялося, або просто було сумно, досить було трохи поговорити з нашою Вікою — і ти вже посміхаєшся, вже здається, що все не так уже й погано. Таких людей мало. Якщо у нас у колективі планувався якийсь захід чи свято, Віка завжди була першою, хто всіх збере та все організує…

Читайте також: Окупанти завдали авіаудару по Бериславу: зруйновано житлові будинки та лікарню, є жертви

Після того як я поїхала, ми з нею постійно намагалися тримати зв'язок. Часто зідзвонювалися, переписувалися. Буквально два тижні тому я вітала її з якимсь святом…

Коли Харківщину деокупували, здавалося, що найстрашніше позаду. Я досі не можу прийти до тями після того, що трапилося в Грозі. Адже я теж усіх там знаю, всі ці люди давно вже як рідні. Мої пацієнти, друзі, куми… Загинули батьки та сестра кумів мого чоловіка, дві мої подруги. Село маленьке та дуже дружнє. Там усі були як одна велика родина.

Буквально за день після трагедії у Грозі я вже тут, у Тель-Авіві, прокинулася від вибухів. Коли о шостій ранку почали бомбити (спочатку це було вдалині), я відразу розпізнала цей звук. Ставало все голосніше, і вже почали тремтіти вікна. Усі ті ж відчуття, які я пережила в Україні. Удома ще перед окупацією у мене була зібрана тривожна валізка з документами. Зараз так само — з ним і ходжу до бомбосховища. Тут у терористів не настільки потужні ракети, але їх запускають у величезних кількостях. В Ізраїлі немає будинків без бомбосховищ. Мамад, мамак, мамам — це різні типи бомбосховищ, і вони є скрізь. Я, наприклад, зараз перебуваю на 28-му поверсі, але в будівлі теж є надійне укриття. Іноді здається, що все, що сталося і продовжує відбуватися за останні більш ніж півтора роки, — це якась паралельна реальність…

Нагадаємо, раніше «ФАКТИ» розповідали історії мешканців села Гроза на Харківщині: «У знайомої відтепер ще один день народження, бо вона спізнилася на ці поминки на 15 хвилин».

Джерело

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *