«На фронті не до політики, там іде рутинна робота зі знищення ворога», — військовий оглядач Богдан Мирошников

Наближаються одинадцяті роковини російсько-української війни й треті з початку повномасштабного вторгнення. Ситуація вкрай напружена. Ворог просувається по нашій території, а від нас тим часом вимагають поступок кремлю. Блогер Сергій Марченко днями написав, про що думає зараз кожний, кому болить те, що відбувається: «Чим ближче до домовленостей Трампа з путіним про долю України без України, тим більше нас будуть хитати до ідеї, що бог з ним, з Маріуполем, бог з ними, родючими землями Херсонщини й Запоріжжя, з Донбасом, з розореними могилами ЗСУ в окупації, — головне, що ми поки що живі, і це потужна й незламна перемога».

Доказів, що ми стоїмо буквально на краю прірви, сьогодні забагато. Однак фронт живе своїм життям. Там, попри все, роблять свою справу. Про це «ФАКТАМ» розповів військовий оглядач Богдан Мирошников.

«Не можна казати, що ми стали воювати гірше»

— Богдане, на превеликий жаль, наші Сили оборони відступають майже на всіх напрямках. Точаться дуже запеклі бої. Пройдімось по гарячих точках, які у всіх на слуху?

ВІДЕО ДНЯ

— Зараз найгарячіші точки — це залишки Курахівського або вже Костянтинопольського напрямку, якщо правильно казати. Вже окуповані села Дачне та Андріївка. Від Зеленівки ми відійшли. Ворог зараз просочився в Улакли та Костянтинопіль, і там назріває велика біда.

Друга найгарячіша ділянка — це Часів Яр. В цьому місті основна забудова сконцентрована на півночі — де центр і вогнетривкий завод. Все це майже втрачене. Але є ще південна частина, вона досить розтягнута, і там можна ще якийсь час стояти. Скільки? Важко сказати. Може бути й два тижні, й три місяці. Все залежить від того, які ресурси виставить проти нас ворог. Поки що не бачу масової передислокації туди, наприклад, російських високомобільних підрозділів. Тому цей напрямок як допоміжний зараз.

Куп'янщина — це наша біда. Чому? Тому що як ворог був вимушений зняти підрозділи з Куп'янського напрямку, коли ми почали Курську операцію, так і ми — звідти ж, щоб захистити Покровськ. У таких умовах у нас не вистачає сил, тому таке й відбувається.

На півдні, якщо брати Херсонщину, йде тягуча повільна боротьба за острови, які знаходяться між двома берегами. Все інше — контрбатарейне протистояння та перестрілки артою з берега на берег з обох боків. Більше там нічого такого не відбувається. Тобто ситуація стабільна, дуже умовно кажучи.

На Запоріжжі, напрямок Кам'янське — Кушугум, теж доволі стабільно. Там ми суттєво знизили потенціал ворога, тому зараз іде позиційна боротьба з мінімальною кількістю штурмів з обох боків.

А на Курщині стало цікавіше, бо ми зловили ворога на ротації праворуч від Суджі й зробили невеличкий вклин (не прорив!) глибиною до 4,5 кілометра, пройшовши фактично між нашою та їхньою лініями оборони. Загалом на Курщині йдуть маневрові бої. Під час таких боїв, як правило, перші лінії доволі відтягнуті від актуальної лінії боєзіткнення. Тому можна вважати, що ми взяли буферну зону та вже підібралися до їхньої лінії оборони. На лівому фланзі, тобто в напрямку річки Сейм — селища Кореневе і далі, також є наше вклинення, як і на правому фланзі, але глибиною до 700−800 метрів, не більше.

Не думаю, що нам надалі вдасться реально прорватися. Але відбити трошки території, там закріпитись і побудувати вже якусь стабільну лінію — можна.

Читайте також: «Шкода буде, якщо ми всі тут просто загинемо», — журналіст Євген Спірін, який служить санітаром у стабпункті

— Дуже тривожна й хитка ситуація, якщо чесно. Чи є надія, попри все, стабілізувати фронт?

— Звичайно. Якщо брати загальну картину, то у нас є надія не тільки стабілізувати фронт, а й щось відбивати. Ми можемо покращити своє тактичне положення.

— Яким чином?

— Розумієте, в чому парадокс? Можна вважати, що сили та засоби в нас є. Однак у ворога дуже багато резервів, з якими він пішов у цю наступальну кампанію влітку 2024 року. Тобто нам потрібно остаточно вибити ці резерви та якомога більше броні, щоб знизити їхній наступальний потенціал до такого ступеня, щоб вони не могли йти вперед.

— Вибачте, але в них майже нескінченні людські резерви, та й заліза вистачає.

— Оскільки в росії не оголошували нову мобілізацію, там є певна межа, після якої вони вже не зможуть швидко поповнювати втрати. А прихована мобілізація їх не покриває. Вона їм дає десь 25−30 тисяч особового складу щомісячно, це понад половину надходження на фронт. Якщо брати з контрактниками, може бути й 40−45 тисяч, але на контракти набирають зараз дуже кволо — майже скінчилися добровольці йти воювати за гроші. Тому тенденція йде на спад.

«Якщо брати загальну картину, то у нас є надія не тільки стабілізувати фронт, а й щось відбивати. Ми можемо покращити своє тактичне положення», – вважає Богдан Мирошников

— Ви почали їздити на фронт ще з 2014-го, багато бачите на власні очі. Дехто стверджує, що потенціал росіян за ці три роки суттєво сточився. Це так?

— Вважаю, що у них вся ця історія відбувається хвилеподібно. Коли вони почали повномасштабний наступ, кинули на нас найпідготовленіші підрозділи, потім почали залучати резерви. Хоч були вимушені тікати з півночі (це було зроблено для уникнення розгрому), однак пізніше, на жаль, добилися суттєвих успіхів на Донеччині та на Харківщині.

Після цього була наша Харківська операція, яка показала, що вони вперше доволі сильно відчули проблеми зі своїм потенціалом та резервами. Тому й оголосили мобілізацію, щоб компенсувати втрати. Підготовка мобілізованих тривала майже до кінця 2023 року. Навесні 2024-го вони остаточно завершили формувати нові підрозділи та з'єднання, перші з яких пішли у наступ на Авдіївку 10 жовтня 2023 року. Саме з того часу вони наступають.

Але в цьому наступі були паузи. Наприклад між квітнем і липнем, коли вони остаточно ввели на фронт останні новостворені підрозділи, які були сформовані, ще ґрунтуючись на отій мобілізації 2022 року. Плюс прихована мобілізація, плюс контрактники. Тобто таким чином і пішли активно штурмувати та проривати наші лінії оборони.

З приводу того, що відбувається зараз, можна дуже обережно сказати, що росіяни почали здуватися. Ці процеси у них пішли. Однак десь за місяць-півтора вони планують ще одну хвилю потужних широкомасштабних атак, щоб вдарити з такою ж інтенсивністю, як це було у листопаді. Зараз вони накопичують ресурси — бережуть і техніку, і снаряди, з якими у них суттєвий дефіцит. Бо Північна Корея не гумова. Вона не може повністю задовольнити їхні потреби.

— Що відбувається з північнокорейськими солдатами? Де вони? Скільки їх? Скільки загинуло?

— Спочатку їх було від 12 до 16 тисяч. Загиблих десь три тисячі й близько шести тисяч важкопоранених. Легкопоранених не так вже й багато. Всі бачили їхню тактику ведення бою, як вони в чистому полі шеренгою вишиковуються та йдуть в атаку. В таких умовах, якщо хто й виживає, то це будуть важкі «трьохсоті».

Після того, як вони отримали на горіхи, їх відвели на третю лінію. Потім на кілька днів взагалі в оперативний тил — Орел та Курськ — для відновлення. Зараз вони повернулись на третю лінію, до них прийшло невелике поповнення. Очікуємо, що вони нарощуватимуть власне угрупування до 15−20 тисяч особового складу.

Читайте також: «Ми віддаємо життя за майбутнє наших дітей. Однак таких, як ми, вже майже немає. Ми закінчуємося, на жаль», — підполковник ГУР Андрій Савенко

— Це байка чи ні, що росіяни на фронті використовують віслюків?

— Ні. По-перше, ми бачили фотки, а по-друге, — коментарі посадових осіб русні, які заявляли, що віслюки на фронті — це нормально. Спочатку це було на Курщині, а потім у Донецькій області. Десь в глибоких тилах. В них же переважно на третій лінії хто стоїть? «Кадирівці». От вони й беруть з собою тих, хто їм ближче по духу.

— Обидві сторони набули за цей час колосального досвіду. Нещодавно прочитала в соцмережах чиюсь репліку, в яку не хочеться вірити. Що росіяни в порівнянні з 2022 роком стали воювати краще, а ми — гірше. Це відповідає дійсності?

— Абсолютно ні. Не можна казати, що ми стали воювати гірше. Поясню чому. Ми всі одинадцять років воюємо обмеженими ресурсами. Останні півтора року ця проблема загострилася. Тоді ми усвідомили, що потрібно вчиняти певні речі на кшталт формування стратегічного резерву (мова про 150-ті бригади). Його сформували, однак відправили туди, де гаряче, хоча краще було б адаптувати на спокійнішій ділянці, щоб хлопці набули досвіду.

Наприклад, 151-ша бригада потрапила відразу на оборону залізниці в районі Прогресу. Вони його втратили дуже швидко, потім тримали Новогродівку, але відійшли звідти буквально за два дні, оскільки не були адаптовані нормальним чином до настільки інтенсивних бойових дій. Командири мали б пам'ятати, що це все ж таки мобілізовані. Потім ці підрозділи відвели на іншу ділянку. Станом на зараз вони вже показують нормальні результати. Як і 155-та та 157-ма бригади. Це вже не набір рандомних стрілецьких батальйонів, які не знають, що їм робити, а доволі серйозні з'єднання, які здатні виконувати серйозні задачі.

Тобто в нас були провали через некоректне використання стратегічного резерву. А коли вони накладаються на те, що у русні йде стратегічний наступ, і вони взагалі не рахують свої втрати, то звичайно, що в таких умовах виникають суттєві проблеми. Але насправді в нас мало варіантів було в той період.

«Ті зміни у війську, які починаються, дадуть результат»

— Ви щоденно спілкуєтесь з військовими. Про що зараз говорять хлопці в окопах? Чи хвилюють їх переговори, до яких все йде?

— Усі розмови про перемовини на першій та другій лінії сприймають з іронією. Типу «які там перемовини, коли ворог активно наступає й може собі дозволити спалити цілу роту у боротьбі за один спостережний пункт». А от чим далі від «нуля», тим таких бесід більше. Хоча всі кажуть: «Наша справа — виконувати задачі».

Щодо втоми, то останнім часом трошки пофіксили систему відпусток. Більшість військових, з яким спілкуюся, вже мають змогу поїхати додому. Звичайно, не вистачає часу на повноцінне відновлення, але є хоч якась передишка.

І мобілізовані втягуються поступово. В них вже зникають песимістичні настрої на кшталт «та ми тут незрозуміло наскільки, все погано, все дарма». Вони спокійніше відносяться до всього. Єдине, що кожного реально хвилює, це сім'я. Однак, на жаль, доволі часто сім’ї розпадаються. А взагалі на фронті не до політики. Там йде рутинна робота зі знищення ворога.

Я за фахом політолог, завжди цікавився історією війн. Зараз вбачаю паралелі з тим, що було напередодні Курської дуги у 1943 році. Німці тоді програли Сталінград, однак почали наступ на північному сході, створивши виступи в Орлі, Брянську, Бєлгороді та Харкові. По суті, боротьба йшла таким чином, що, хто перший почне наступати, той і програє. Так воно й вийшло. Бо німці взагалі спочатку розглядали варіант, що вони відійдуть по Дніпру, закріпляться, виснажать радянські війська й потім перейдуть до стратегічних контрнаступальних дій. Якби вони так зробили, мабуть, історія Другої світової склалася зовсім по-іншому.

Фюрер не хотів нічого чути про оборону. Тому німці пішли в атаку, чим, звісно, скористались радянські війська. Вони спочатку розбили наступ німців і згодом перейшли до стратегічного контрнаступу, який потім вже не зупинявся.

Якщо зараз подивитися на Покровсько-Торецько-Часов'ярський напрямки, то це навіть на мапі дуже нагадує ті події. У ворога є кілька виступів і вони намагаються з них далі продовжувати рухатися вперед. Але вони рано чи пізно видихнуться, і ми зможемо ці виступи, по-перше, зрізати, по-друге, змусити їх перейти вже до стратегічної оборони, яку вони можуть і не вивезти, враховуючи їхні втрати, особливо в техніці, та можливості з виробництва боєприпасів.

Я читав інтерв'ю з генералом Муженком, яке вийшло у грудні. Він казав, що у 2023 році не потрібно було наступати на Токмак та Мелітополь. Він на тисячу відсотків правий. Якщо й треба було десь наступати, то явно не там, де ворог розгорнув свої стратегічні резерви та готувався до наступу на Запоріжжя. А ми пішли їм назустріч, що призвело, на жаль, до доволі очікуваних результатів. Звичайно, що сили були дуже нерівними, ми суттєво втратили резерви, які тільки зараз знову нарощуємо. Але вже як сталося.

«Ми все ж таки починаємо бачити світло наприкінці тунелю. Вважаю, що ЗСУ здатні зупинити ворога стратегічно, потім ще й роздати йому на горіхи й силою віджати певну частину території», – сказав Богдан Мирошников

— Країною пішла хвиля нападів на ТЦК. Як хлопці ставляться до цих випадків?

— Дуже негативно. Я теж. Бо це безпосередньо впливає на нашу обороноздатність та виконання стратегічних задач. Хто буде комплектувати військо, якщо не буде ТЦК? Рекрутингові центри? Дехто вважає, що треба ліквідувати ТЦК і все віддати на рекрутинг. Але це ж утопія. Якщо ми зараз не бачимо великих черг до таких центрів, їх вже й не буде.

Якщо говорити про бригади, які довго знаходяться на передньому краї, звісно, що вони побиті, і в них некомплект може сягати просто страшних цифр. Тому ТЦК мають працювати.

Читайте також: «Дехто вже сприймає війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати й спокійно жити», — письменник Артем Чех

— А яке ставлення у військах до ганебних судів над генералами? Бо це дуже серйозна проблема. Кожний командир тепер боїться опинитися на їхньому місці.

— Якщо чесно, військовим переважно все одно. В них немає часу про це думати. Вони ж не сидять постійно в соцмережах, тому часто й не бачать цих новин. Хтось може обуритись, хтось сказати типу «це все політика, а я маю виконувати свою роботу».

Хоча страх, що таке може статися з ними, є. Бо всі три роки повномасштабного вторгнення офіцерів середньої та нижчої ланок постійно лякали, що, якщо вони не виконають певне завдання, то буде проведено службове розслідування, а може й відкрита кримінальна справа. Зараз, коли познімали декого, хто активно таким займався, стало трошки краще. Бо ми ж розуміємо, що, коли аргументів у командувача вже нема, йому залишається тільки лякати підлеглих. А чому немає аргументів? Або їх в принципі нема, або він взагалі не знає, що робити.

— Дедалі частіше читаю в соцмережах, що на фронті хаос.

— Однією з причин є те, що у війську нема структурних змін. Ми оголосили, що будемо переходити на корпуси. Сподіваюся, що це розв'яже проблему. Але коли це станеться? Думаю, наступного року, може, наприкінці цього. Це масштабний, дуже серйозний та дуже довгий процес. Окрім проблеми з комплектацією, ще треба поставити правильних людей у штаби та на керівні посади. Тобто це такий стратегічний менеджмент, який ніколи швидко не відбувається. У нас тільки зараз почистили військо від неефективних генералів, які відповідали за фронт. Ця історія півтора року тривала.

— Прізвища можете назвати?

— Содоль, Москальов, Луценко й компанія.

— Які картинки цієї війни запам'ятаєте на все життя?

— Я був в селі Богданівка, це біля Часового Яру, перед тим, як його захопили орки. Ніколи не забуду, як місцеві мешканці збирали врожай на городах. Дуже сюрреалістична картина: от буквально в кілометрі пекло, до них прилітає все, що можна, а вони пораються на землі. Більшість не хотіла виїжджати. Люди вважали, що вони нікому не потрібні.

Ніколи не забуду, як виглядав Бахмут в останні дні, коли наші війська відійшли звідти й закріпилися буквально у двох кілометрах. Я сам з Горлівки. У Бахмуті часто бував у дитинстві, добре знаю це місто.

З нещодавнього. Бійці однієї з наших спецслужб підірвалися на власному дроні. Той злетів, але впав, оскільки там не спрацював таймер. Таке іноді, на жаль, трапляється. Один боєць залишився без руки плюс зачепило око. Коли вони їхали у медеваку у шпиталь, то казали медикам, що «ми хочемо вже наступного тижня повернутися, це наша головна задача». Однак виявилося, що в них проблеми трошки серйозніші, ніж вони думали. А у того бійця уламок пройшов буквально у двох сантиметрах від серця. Це просто диво.

— Кожного ранку дивлюся на карту. Реальність жахає.

— А якщо врахувати, що це карта не найактуальніша, тобто ще трошки гірше буде по факту, бо не всі зміни можна публічно відображати відразу, то, звісно, не до оптимізму. Однак ми все ж таки починаємо бачити світло наприкінці тунелю. Вважаю, що ЗСУ здатні зупинити ворога стратегічно, потім ще й роздати йому на горіхи й силою віджати певну частину території.

Я не впевнений, що ми зможемо всю територію відбити, хоча декларуємо це. Але все може змінитися. Війна — річ дуже динамічна. Одна-дві-три операції на кшталт Харківської 2022 року можуть суттєво змінити баланс сил та перехопити ініціативу.

Наші стратегічні шанси насправді нікуди не зникли, попри те, що зараз відбувається. Просто потрібно ще більше працювати й змінюватись, бо без змін нічого не буде. Ті зміни у війську, які починаються, дадуть результат. Найголовніше — потім йти до кінця й дотискати агресора.