«Ось яке у мене бунгало. Просто апартаменти! Зробив для себе миле затишне гніздечко, — молодий військовий у бронежилеті й касці з маскувальною накидкою коментує на відеокамеру облаштовану засідку в лісовому масиві. — Зараз ми за кордоном, і я хочу похвалитися своїм житлом. Учора це кулеметне гніздечко робилось практично цілий день. В ньому повітря проникає через стелю й дуже багато вікон. Тож у будинку завжди свіжо.
У нас тут дворазове харчування. Якщо це когось не влаштовує, тоді можна спіймати жука чи таргана —додати в раціон протеїну. Тобто, здорове харчування. Все по фешн фьюжн. Включені також фізичні навантаження, щоб м’язи не застоювались.
По кордону взагалі питань не було. Пропустили нас…"
А під вечір на тій місцевості почався артобстріл, і військовий готується до бою: «У колгоспі розпочався „ранок“. Зараз українська десантура буде передавати вам привіт. Правда, „місіс Сьюзі“?»
«Місіс Сьюзі» 24-річний Віктор Медяник з Полтави, боєць 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, називав свій кулемет. У хлопця було прекрасне почуття гумору. Він ніколи не падав духом, був надзвичайним оптимістом. «Людина без страху», — часто говорили про нього. І навіть в останні хвилини свого життя, розуміючи, що підмоги не буде, поводився так, наче грає у кіно.
«Патронів не залишилось. Сусідню посадку зайняли п*д*р*си, обіцяють голову відрізати»
«Що, сука, останній бій Віті Медяника? — затягується стомлений військовий сигаретним димом. — Ну, як мінімум, трохи нам дадуть записати».
ВІДЕО ДНЯ
«Кіно», яке кулеметник Віктор Медяник активно знімав протягом останніх двох місяців до своєї загибелі, зупинилось о 18:46 22 серпня 2024 року. Заключний «епізод» тривав 8 хвилин.
Віктор, поставивши айфон трохи збоку, коментував те, що відбувається, міцними слівцями: «Бачу двох…, трьох…, чотирьох! Чую „Аллах Акбар“. Воюємо проти справжніх чеченів. Така х***я. Патронів ні х*я не залишилось. Сусідню посадку взяли п*д*р*си. Кричать: „Хохли, здавайтеся“. Обіцяють голову відрізати. Але ми вчора їм насипали нормально. Х*й ти мені, чеченець й*б**ий, голову відріжеш».
На жаль, «Місіс Сьюзі» підвела Віктора. Ворожа куля потрапила в кулеметну стрічку і та заклинила. Боєць намагався виправити несправність, а потім запис обірвався.
РЕКЛАМА
Читайте також: «В колонії дуже діставали воші. Вони були скрізь», — «азовець», якого в окупованому Донецьку засудили до 25 років тюрми
Айфон, на якому не було живого місця, але, на диво, у робочому стані, передали мамі бійця разом із тілом сина. Віктор раніше на всяк випадок повідомив їй усі паролі входу в свої соцмережі й до айфону. Таким чином, жінка отримала доступ до фронтового життя сина, яке він знімав для історії.
РЕКЛАМА
«Курська народна республіка. Полтавці на виїзді», — так підписав це фото сам «Мед»
— Думаю, я ніколи не побачила б цього «кіно», якби Вітя не загинув, — Олена Гаврилова відводить погляд убік. — Ну хіба що, може, маленький кусочок, щось незначне. Якби не ці відеозаписи, не мала б уявлення, в яких страшних умовах Вітя перебував. Тільки після його смерті я побачила, що таке реальна війна і наскільки це страшно. І яким хоробрим воїном і водночас турботливим побратимом він був. Я заново відкривала для себе сина, змужнілого в боях.
РЕКЛАМА
Віктор Медяник з побратимом
Ось іще відеокадри, що збереглися в айфоні солдата, записані ним під Торецьком. На фоні безперервних вибухів і пострілів звучить приглушений, але емоційний і чіткий голос Віктора.
«Підтягуйтесь, підтягуйтесь, хлопці! — командує він, шикуючи побратимів, яких має завести на позиції. — Готуйтесь продовжувати рух. Встаємо. За мною. Формуйтесь у колону. Дистанція 3−5 метрів. Тут уже недалеко. Сюди, тут є укриття. Давай руку, братан, швидше! Давай-давай-давай! Рухаємось, рухаємось. Хлопці, нам не можна тут затримуватись. Разом до перемоги!»
В іншому місці він спілкується з тими, хто знаходиться в окопах.
«Тримайтесь, хлопці. Може, ще добу тут побудете. Пацани деякі сиділи по одинадцять діб. Я сам уже восьмий день ношу рюкзаки з їжею і водою. Обіцяли поміняти, бо вже не вивожу, але реально немає людей. Капець, який я зморений. Перебігаю кілька метрів полем й уповільнююсь. Ноги просто підкошуються…»
І трохи згодом звертається до мами: «Мамулю, привіт. Шість груп завів, шість вивів, ще дві лишилось».
— Тоді він був «Мойсеєм», — коментує Олена. — Так військові на своєму сленгу називають людину, яка заводить людей на позиції і виводить з них, заодно доставляючи їжу, воду, батарейки, сухий спирт тощо. Це входило у його додаткові обов’язки раз на місяць. Навіть важко уявити, за яких умов усе те відбувалось. Влітку температура до сорока піднімалась, а він у повному обмундируванні, під мінометними й артилерійськими обстрілами… І треба бігти, бігти, якщо потрапляєш на відкриту місцевість. Ротний говорить йому по рації: «Давай п’ять коротких перебіжок через поле», а Вітя відповідає: «Ні, мені, як мінімум, десять коротких треба».
Зняте сином відео розкриває його людяність і любов побратимів до нього. Мене вразив епізод, коли він говорить хлопцям на крайній позиції: «Я старого тут лишаю (а „старому“ всього 45 років), бо йому важко далі бігти. І там небезпечно». А сам летить далі, на передні позиції.
Хлопці його завжди радо зустрічали і навіть вже прикурену сигаретку протягували…
Мама «Меда» Олена на презентації документального фільму «Всіх люблю, ні про що не шкодую»
«Якщо тобі скажуть, що я пропав безвісти, знай, що я загинув і не чекай мене»
Віктор Медяник з юних років мав бунтівний характер і загострене почуття справедливості. В 14-ть рвався на Майдан. У 17-ть, відстоюючи інтереси містян на громадській акції, яку назвали згодом «Кривавою аркою», отримав переломи ребер і носа. В 19 років ходив із балончиком фарби — замальовував на стінах міських будівель адреси телеграм-каналів з наркотиками й «закладок».
Захоплювався історією, цікавився націоналістичним рухом, багато читав. Шкільні предмети йому давалися легко, але вчитися не любив, у старших класах іноді прогулював уроки. Ставши ультрас полтавської «Ворскли», постійно пропадав на якихось заходах. В армію йти не хотів, але мама була впевнена, що на війну він піде обов’язково. Бо не бажав, щоб історія пройшла мимо нього.
— За рік до повномасштабного вторгнення Вітя закінчив Полтавський університет економіки і торгівлі за спеціальністю «Менеджмент», працював у компанії з переробки зернових, яка належить мені. У перші дні великої війни ми постачали крупи на волонтерських началах у прифронтові міста. Був великий ажіотаж, у мене було багато роботи, і я навіть не одразу помітила, що один з моїх співробітників — Віктор Медяник — десь зник. Він жив окремо від нас з чоловіком та молодшою донькою. А за кілька днів знайшла його фото в Instagram — у цивільній кофті й військових штанях. Так я дізналася, що син вступив у тероборону на Київщині, оскільки там був його друг.
Коли окупантів погнали до їхніх кордонів, Вітя пройшов гарний військовий вишкіл у спецпідрозділі Головного управління розвідки «Стугна». Навіть виїжджав на бойові завдання, не будучи ніде офіційно оформленим. Дуже хотів воювати у «Стугні», однак не пройшов за віком — туди брали з 27 років. Зрештою, в серпні 22-го підписав контракт з 93-ю ОМБ, де був оператором дронів та аероскопів спецпідрозділу «Сенека».
— Вітя, як військовий, міг робити все, — продовжує Олена. — Він успішно «літав» на мавіках під Бахмутом. Але це було не його. Адже там потрібна велика витримка. Ну, не з його характером. Хоча то був найщасливіший рік у його житті. «Мамо, ти не уявляєш, які там герої!» — захоплювався він побратимами. «Я такий радий, що потрапив у армію!» — часто говорив мені. Син просто кайфував від військової служби.
Читайте також: «Мати бійця плакала від щастя і дякувала чоловіку за врятованого сина»: історія легендарного офіцера «Сапсана», який загинув, боронячи Нью-Йорк
Згодом «Сенеку» перевели до 78-го окремого десантно-штурмового полку. В його складі «Мед» захищав Соледар і Бахмут, брав участь у наступальних операціях під Роботиним на Запорізькому напрямку.
За два місяці до загибелі він став таки штурмовиком, про що давно мріяв, у 95-й бригаді. Своє перше завдання у складі легендарної бригади виконував у Торецьку. Сім діб з ним не було зв’язку.
— Звісно, я вся на нервах. І коли якось увечері зателефонували з чужого номера, у мене все всередині обірвалось, — розповідає Олена. — «Вітя Медяник ваш син?» — спитав мене чоловічий голос. Моє серце стиснулось і завмерло. «Він просив передати, що з ним усе нормально», — почула і тоді тільки відступила тривога.
«Мамо, я фартовий!», — заспокоював Олену син. А вона просила його не промовляти цього вголос, щоб не зурочити.
Хоча так воно й було, напевне. За два роки служби Віктор отримав лише невеликий осколок від КАБу в ногу, який сам і витягнув.
Іноді здавалося, ніби вищі сили відводять його від смертельної небезпеки.
Якось під час рейду «Мойсея» на бойові позиції групу, яку він вів, накрила черга з 120-міліметрового кулемета. Одна з мін розірвалася буквально у чотирьох метрах від групи. Двоє отримали контузії, а решта обійшлись переляком.
Є відео, від якого у мами досі мурашки по шкірі. Разом з бойовими товаришами Віктор іде полем, засіяному мінами, і сміється.
А в листопаді 2022 року під Соледаром група військових, у якій мав був й Віктор Медяник, потрапила під ракетний обстріл. Кілька людей отримали поранення, хтось — смертельні. Його ж самого за день до цього командування відправило до Полтави лікувати запалення зубів.
— Син важко переживав втрати друзів і побратимів, — зітхає Олена. — Якось він мені подзвонив пізненько ввечері, і ми з ним довго розмовляли. Він усе згадував своїх полеглих побратимів: Артема Мєдвєдєва, Сашу Сокола, Вітю Ткаченка, який вважається безвісти зниклим, «Мінуса», «Тринадцятого», «Дока»… Згадував і казав: «Мам, я усе віддав би, аби вони були живі. Ти не уявляєш, як це важко»…
А коли повернувся із завдання в Торецьку, заговорив про те, де і як він хотів би бути похований. Я, якщо чесно, з першого разу його не почула. Не хотіла цього чути! Через деякий син знову повернувся до цієї теми, почавши з того, щоб я його не чекала, коли його оголосять безвісти зниклим. «Знай, що я загинув. У полон я ніколи не піду. Просто тобі не повернуть мого тіла, бо не зможуть його дістати, і тобі не буде до кого приходити на могилу. А ще тобі не буде виплат», — наче вилив на мене відро крижаної води. Розумієте, йому було не все одно, як я житиму без нього…
Дав пароль від Інстаграму. Розказав, що написати на його сторінці, якщо раптом станеться непоправне. Обов’язково: «Всіх люблю, ні про що не шкодую». І щоб на надгробку були вибиті ці слова…
«Якщо ніхто не хоче бути кулеметником, то буду я»
Старший стрілець десантно-штурмового відділення Віктор Медяник, за великим рахунком, не повинен був воювати на Курщині. З 95-ї штурмової бригади, до якої він долучився у травні цього року й з якою пройшов жорстокі бої під Торецьком, на нове місце дислокації, про яке ніхто точно не знав, відбирали бійців, не молодших за 25 років. Коли комбат наказав зробити крок уперед тим, хто досягнув цього віку, Віктор вийшов із шеренги. «Солдате Медяник, ти не підходиш за віком», — зауважив командир. На що Віктор відповів: «Так мені вже скоро 25». Хоча до дати народження — 27 березня, до якої він так і не дожив, було ще далеко.
До речі, він і кулеметником став тому, що цього вимагали обставини. Ніхто не хотів бути кулеметником, бо на лінії вогню — це перша ціль для ворога. А він сказав: «Ну, якщо ніхто не хоче, то буду я. Хтось же мусить».
«Хто, як не я?» — знайомі Віктора згадують, що чули від нього цю фразу, коли він ішов на службу в ЗСУ.
— Після того, як підрозділ сина вивели з-під Торецька, я думала, що найстрашніше уже позаду, — зізнається Олена. — Тоді про заплановану вищим військовим командуванням операцію на курщині ніхто ще не знав. А коли на початку серпня ЗСУ зайшли на територію рф, Вітя віджартовувався, мовляв, тут усе спокійно, охороняємо комбата. Перед останнім виходом написав, що тиждень з ним не буде зв’язку, бо їх відправляють стабілізувати небезпечне місце.
Мені раніше здавалось, що я відчую, коли з сином щось станеться, бо в нас був сильний емоційний зв'язок. Але я нічого не відчула…
Читайте також: «Після поранення мій чоловік жив на знеболювальних, і невідомо, як він обходиться без них у полоні», — дружина Героя України Віктора Івчука
Дві пекельні доби, без грама води, Віктор Медяник разом з побратимами утримували позицію біля невеликого населеного пункту Нечаїв. Там вони зіткнулись у бою з групою батальйону спецназу «ахмат» і потрапили в оточення. Командир розвідки з позивним «аід» першим повідомив про «ліквідацію бойовика київського режиму і ультрас полтавського футбольного клубу „Ворскла“ Віктора Медяника». Наступного дня це стало топ новиною російських ЗМІ й телеграм-каналів.
— Зі слів побратимів сина, група, в якій він знаходився, завдала кадирівцям значних утрат. І, наскільки я знаю, ту позицію наші потім відбили й досі утримують, — говорить мама загиблого. — Часто думаю про те, що все могло б скластися інакше, якби до хлопців вчасно прибуло підкріплення з боєприпасами та водою. Адже у них, наскільки мені відомо, була вигідна позиція, на підвищенні. На жаль, за словами комбата, група підкріплення не могла прорватися до тієї позиції — їхня машина підірвалась на міні.
Дуже хотілося б поговорити з тим, хто був з моїм сином до його останнього подиху.
Маму Віктора частково втішає лише те, що кадирівський служака «аід» отримав нещодавно тяжке поранення на курській землі. Насправді, говорить, син дуже поважав національний рух чеченців. Не кадирівців, а саме ічкерійців, які борються за свою свободу. Його кумиром був Тимур Муцураєв.
Мама «Меда» на могилі сина
«Нам усім треба буде лікуватись після цієї війни»
«Віктор Медяник, відомий під позивним „Мед“, героїчно загинув 22 серпня 2024 року на курщині. Як кулеметник встиг завдати величезних втрат ворогу — тримав оборону протягом двох діб в оточенні спецпідрозділу кадирівців „ахмат“, попри брак води, важкі умови і тиск ворога. Йому пропонували здатися в полон і зберегти життя, але він відмовився, обравши бій до останнього патрона. Він записав прощальне відео і загинув зі зброєю в руках, вірним обовʼязку, переконанням, не зрадивши свою країну, до останнього подиху захищаючи усіх нас. Його рішучість та вірність Україні є прикладом для всіх», — написала Олена Гаврилова у петиції щодо присвоєння звання Героя України (посмертно) своєму синові. 25 тисяч підписів петиція набрала раніше відведених 90 днів. Нині вона знаходиться на розгляді в Офісі президента.
— Добитися присвоєння звання «Герой України» — це найменше, що я можу зробити для своєї дитини, — каже пані Олена. — Але зібрати необхідну кількість підписів ще нічого не означає. За статистикою, з 500 петицій, що надходять в Офіс президента, до Зеленського потрапляють 200. З них він підписує приблизно 80.
А кілька днів тому я отримала листа з військової частини, де служив Вітя, яке вразило мене у саме серце. В ньому повідомляється, що мій син представлений до нагородження орденом «За мужність» ІІІ ступеню (посмертно). Мовляв, радійте. Просто не знаю, куди бігти, кому кричати. Бо ця нагорода, що вручається родинам усіх загиблих, автоматично позбавляє загиблого ордена Золотої зірки. Буду ходити по всіх громадських спілках, робитиму запити, намагатимуся потрапити в Офіс президента. Адже мій син не «паперовий», а справжній Герой. І цей героїзм задокументований на відео.
Віктор Медяник зняв на камеру п’ять годин свого життя на війні — без прикрас, таким, як є. На основі цих зйомок та інтерв’ю з його мамою полтавське інтернет-видання «Полтавська хвиля» створило документальний фільм під назвою «Всіх люблю. Ні про що не шкодую».
На основі відеозаписів Віктора Медяника, розмов з його побратимами і рідними зробив документальну стрічку також американський журналіст, кореспондент The Wall Street Journal Джейсон Белліні.
Відеоверсії обох фільмів набирають в Інтернеті мільйонні перегляди.
— Чи були плани у Віті на після війни?
— Якось він сказав мені, що в нього «немає спини» і потрібно буде міняти всі суглоби. Тому мріяв пройти моральне й фізичне відновлення десь за кордоном. На жаль, усі дійсні ветерани — це люди з утраченим здоров’ям. Не знаю, наскільки наше суспільство буде готовим жити з цим після війни…
Раніше «ФАКТИ» публікували історію переселенки: «З моєї родини четверо воюють. Після війни вони не можуть повернутись додому, бо в них немає дому».
Фото з відкритих джерел
