Військовому з Рівненщини Віктору Смолійчуку на початку цього року надали звання Героя України посмертно. Він служив стрільцем штурмової роти 710-ої окремої бригади охорони Держспецтрансслужби, брав участь у наступальних та оборонних діях підрозділу на фронті. Боєць з позивним «Джокер» боронив Харківщину та Донеччину. Військовослужбовець загинув навесні 2023 року під час виконання бойового завдання.
«Він весь час дзвонив у військкомат і питав, коли його заберуть воювати»
– У нас із Віктором різниця півтора роки. Попри те, що рідні люди, ми були геть різними як ззовні, так і за характером. Якщо охарактеризувати брата одним словом, то це стовідсотковий спокій. Його не цікавили ніякі клуби, він любив читати. Настільки обожнював історію, що по кілька разів перечитував книги, потім ще мої підручники брав і проводив з ними вечори. Здавалось, що він цей предмет знає краще, ніж деякі вчителі, — розповідає «ФАКТАМ» рідний брат героя Андрій. — Брат дуже добре навчався, все старанно запам’ятовував. Після закінчення школи Віктор навчався в Національному університеті ім. І. Франка у Львові. А потім перевівся до Рівненського університету водного господарства та природокористування на географічний факультет, аби ближче додому. В ті роки він майже не змінився. Старанно навчався, спілкувався з друзями і сім’єю. Кожні вихідні Вітя приїжджав додому і допомагав батькам по господарству. За станом здоров’я брат був обмежено придатним, бо з дитинства мав сколіоз та плоскостопість, тож строкову службу він не проходив. Ще під час навчання Віктор влаштувався неподалік нашого села на завод з виготовлення пінопласту. Восени 2021 року брат звільнився, шукав іншу роботу. Не встиг, бо почалась повномасштабна війна.
ВІДЕО ДНЯ
На всіх фото Віктор Смолійчук посміхався, тому й отримав позивний «Джокер»
— Як Віктор потрапив на фронт?
— Першим боронити державу пішов я. 1 березня 2022 року мені дали повістку. Я приїхав до батьків та брата й розповів про це. Після чого він сказав, що теж піде на фронт, адже це обов’язок кожного чоловіка, й він хоче бути корисним державі. Мені вдалось його відговорити, Віктор наче заспокоївся. Мене забрали в інженерні війська, і я вже ніс службу. Коли телефонувала мама, вона ділилась, що брат знову говорить лише про армію. Він ночами не спав, ходив задумливо по подвір'ю, цигарки палив, каву пив, переживав…
РЕКЛАМА
Потім я дізнався, що Віктор записався до числа добровольців територіальної оборони Варковицької сільської ради. Йому це настільки подобалось, що не пропустив ні одного чергування. Але через місяць діяльність ТрО зупинили, бо не було потреби. І через тиждень, коли мама зранку поїхала на роботу, брат сів на електричку і мерщій до військкомату. Нікому нічого не сказав. Вже після військово-лікарської комісії зізнався, що все пройшов і чекає дзвінка, що робити далі. Це був травень 2022 року. Потім було очікування, і це ще більше дратувало брата. Він весь час дзвонив у військкомат і питав, коли його заберуть воювати. Вирушаючи на війну, сказав: «Я знаю, що повинен бути там». З 15 липня Віктор вже був на військових навчаннях. Там бійцям дали вибір, й брат обрав шлях штурмовика, хоч і мама багато сліз виплакала, дізнавшись про це.
Читайте також: «Толя встиг надіслати татові відео, де він лежить поранений»: мама 20-річного прикордонника «Монтани», який залишив академію, щоб захищати країну
Він служив стрільцем штурмової роти 710-ої окремої бригади охорони Держспецтрансслужби. Брат дуже серйозно поставився до своїх обов’язків, гордився, що він справжній патріот України. Часто наголошував, що знайшов себе на службі, побратими — його друга родина. Ніколи не скаржився, що важко.
РЕКЛАМА
Через те, що на всіх фото усміхався, Віктор отримав позивний «Джокер». Із осені 2022 року Віктор воював на Харківщині, потім на Донеччині. Спочатку Лиманський напрямок. Пізніше були бої поблизу Бахмута. Брат тримав оборону селища Красна Гора, яке вороги весь час обстрілювали. Тоді багато наших воїнів загинуло. Але Віктор достойно давав їм відсіч, й незважаючи на переважаючі сили противника, їм вдалось вийти з оточення. Але Віктор нам нічого не розказував про це, вже після втрати побратими поділились з нами цими подробицями. Також потім ми спілкувались з командиром брата і нам сказали, що ми можемо ним пишатись. За життя брат не встиг отримати нагород, навіть УБД…
Мамі Віктора вручають орден «Золота зірка» за синаРЕКЛАМА
«Віктор із побратимами билися до останнього з переважаючими силами ворога»
— Як саме обірвалось життя брата? Чи передчували ви лихо?
– Ніщо не віщувало біди. Здавалось, що наші молитви його збережуть. Остання розмова з братом була 12 березня, це був день народження мами. Він набрав її, але вона з кимось говорила і не побачила. Тому Віктор написав їй привітання й вимкнув телефон, бо мав йти на завдання.
Брат загинув 14 березня. Сталось це під час виконання бойового завдання в районі села Богданівка на Бахмутському напрямку. Підрозділ, в якому служив брат, вступив в бій, в якому сили противника значно переважали. Вони з бійцями бились до останнього. З роти Віктора загинуло шість людей. Врятувати брата не було шансів, казали мені парамедики, уламки поцілили в шию, тулуб. Командиру відірвало дві ноги, його вночі евакуйовували, й змогли забрати інших полеглих.
Читайте також: «Перебуваючи в оточенні, вискочив з окопу та поцілив з ручного протитанкового гранатомета в окупанта»: дружина про останній бій Олександра Палія
Віктора поховали з військовими почестями у рідному селі. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У жовтні 2023 року нагороду вручили мамі. На початку 2025 року Віктору надали звання Героя України посмертно, це подання зробила його частина, також ми зібрали підписи на петицію, щоби брата нагородили. Але матуся цього вже не дочекалась…
Тепер мама та син навіки разом
— Що сталося із нею?
– Вона дуже важко переживала загибель Віті, постійно плакала, ходила на могилу. У матусі восени 2023 року погіршилось здоров'я. Лікування не давало результатів. А на початку січня 2024 року в неї знайшли онкологію. Ця хвороба дуже підступна, часто виникає, коли людина пережила нервове потрясіння. Ми спілкувались, мама казала, що хоче жити, бо є ще ми з дружиною, онуки. Лікарі направили нас у Львів до професора, який спеціалізувався на тому виді раку. Він глянув аналізи, обстеження, сказав, що все буде добре, нема що переживати. Мамі мали починати курс хіміотерапії. Та не почали, бо аналізи погіршились. Почали відмовляти органи, її забрали до реанімації. 31 січня вона померла. Тепер мама та брат спочивають поруч. Втратити менш ніж за рік двох найдорожчих людей — що може бути страшніше… Болить аж до неба.
Раніше «ФАКТИ» публікували історію полтавського ультрас Віктора Медяника, якому кадирівці пропонували здатися в полон, але «Мед» обрав бій до останнього патрона.
