У ніч на 19 жовтня пройшов не зовсім звичайний обмін військовополоненими. Його особливість в тому, що додому повернулися ті, хто був засуджений в росії та на окупованих територіях до тривалих термінів або довічного ув'язнення. Лише за те, що захищали свою землю.
Серед них був 52-річний командир мінометного розрахунку мінометної батареї «Азову» старший сержант Геннадій Харченко. В так званій «ДНР» він отримав вирок — 25 років тюрми. Геннадій за освітою історик, перекладач з англійської мови та менеджер-економіст. На війні з 2014 року. Спочатку служив у 55-й окремій артилерійській бригаді (про той період написав книгу «Щоденник артилериста»), пізніше перейшов в «Азов». 17 травня 2022-го разом з 2500 побратимами потрапив у полон. Провів в неволі майже два з половиною роки.
«Часто-густо операції проводили звичайними ножівками або пилами по металу»
— Геннадію, як вас проводжали ті, хто не потрапив в списки на обмін?
ВІДЕО ДНЯ
— Це було дуже зворушливо. Вони щиро раділи за мене. Для них це був якийсь певний знак надії, що, можливо, скоро вони так само опиняться на великій землі, як ми називали там Україну.
Нам сказали, що не можна їхати в зеківській формі. Як завжди, виручили побратими, які віддали свої речі, за що я їм дуже вдячний. Один побратим дав мені свій светр. Це тут светр і светр. А там це був предмет певної розкоші. І він виявився абсолютно незайвим, оскільки ніч довелося провести на летовищі у Ростові.
РЕКЛАМА
— Чим ви займалися до 2014 року?
— Працював директором магазина в рідному Запоріжжі. Ми продавали продукцію Sony та Apple. Робота мені подобалася. У вільний час займався американським футболом та гандболом. Грав з друзями в аматорській команді.
РЕКЛАМА
Брав участь в обох майданах. До речі, кримінальні справи, які щодо нас порушували в мордорі, починали не з подій в Маріуполі, а з Майдану. Їх конкретно плющить від цього слова. Наші Майдани їм поперек горла стоять. Вони досі впевнені, що це були державні перевороти.
— Рішення піти на фронт було складним для вас?
РЕКЛАМА
— Коли почалася «кримська весна», пішов у військкомат. Але в першу хвилю мобілізації брали чоловіків до 40 років. Саме через вік мене не взяли. А коли віковий ценз підняли до 45 років, отримав повістку. Опинився в складі 55-ї артилерійської бригади, яка знаходиться у Запоріжжі.
Вважаю, що ніякої Антитерористичної операції, як її тоді називали, в нас не було. Це була справжня війна.
— Які гарячі точки пройшли в той період?
— Перший бій був під Іловайськом. Якраз 23 серпня, коли російські батальйонно-тактичні групи вдерлися на територію України. Ми висунулись в район Старобешевого. Спочатку для того, щоб підтримати штурм Іловайська, а потім мали прикривати відхід наших військ і якось стабілізувати обстановку в цьому районі.
Ми тоді були погано навчені й взагалі не готові для виконання бойових завдань. Було багато помилок з боку нашого тодішнього командування. Друга батарея, яка з нами була, не могла відкрити вогонь в нічний час. З горем пополам вдалося вразити цілі. О третій годині ранку 24 серпня почався масований обстріл. У нас з'явилися перші загиблі та важкопоранені. Саме тоді ми всі зрозуміли, наскільки люди вразливі на полі бою. До цього знали про війну лише по фільмах та книжках. Там, звичайно, всі мужні та сміливі й з героями нічого не трапляється. А в житті все інакше.
Щодо інших точок, ми тоді були чи не єдиною боєздатною батареєю. Тому скакали скрізь, де була в нас потреба. Це Іловайський та Горлівський напрямки, Старобешеве, Донецький аеропорт і т.д. Саме ми застосували перші американські контрбатарейні установки.
Поступово набували досвіду. Дуже добре пам’ятаю, як у травні 2015 року була спроба захопити Мар’їнку. Але злагоджені та досвідчені підрозділи швидко висунулися та завдали вогневого удару ворогу. Ми вже були іншими.
Всі вважають, що після Дебальцевого на фронті стало спокійніше. Скажу, що ні, на жаль. Ворог ніколи не припиняв обстрілів. Росіяни не виконали жодну угоду, вони постійно намагалися захопити сіру зону, просунутися до вигідних позицій, йшли на якісь штурми та влаштовували провокації. Про це мало писали, але ми це бачили.
— Як ви потрапили до «Азова»?
— Хотів служити в більш сучасному підрозділі, де важке, в прямому сенсі, радянське минуле не так би відчувалося і впливало на роботу.
У 55-й бригаді під час активних дій всі носії радянщини десь поховалися. Вони не бажали їхати на передову. Точніше, приїжджали на два-три дні, потім першими оформляли собі УБД, пільги та державні нагороди.
А ми тим часом стали крутим бойовим підрозділом. Багато молодих талановитих офіцерів проявили себе справжніми лідерами. Вони ділилися останнім, виїжджаючи на вогневі позиції, так само, як і ми, виконували всю чорну роботу. Ми сподівалися, що так і буде далі. Однак як тільки ситуація трошки заспокоїлась, вся ця радянщина незрозуміло звідки повилазила й почала цих молодих офіцерів затискати.
Склалася досить дивна ситуація. Люди намагалися потрапити на передову або кудись ближче до фронту, де була справжня побратимська атмосфера, а оце все радянське лишалося в ППД. Ніби якийсь фільтр працював.
Бажання служити в такому війську мало у кого було, тому хлопці почали звільнятися. Кілька знайомих, які вже служили в «Азові», кликали до себе. Одразу не вдалося, бо були певні перепони з боку керівництва Нацгвардії. А коли прийом до лав «Азову» знову відкрили, мене прийняли. Це було у січні 2017 року.
Повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі.
Читайте також: Дружина командира «Азову» Дениса Прокопенка: «Я перша повідомила чоловікові, що почалася війна»
— Розуміли напередодні, що наближається катастрофа?
— Скажімо чесно, що далеко не всі розуміли. Згадаємо жарти на кшталт «огласите весь список вторжений», «давайте созвонимся после вторжения». Ми бачили, що не були підготовлені ані Маріуполь, ані Кримський напрямок.
Щодо нас, ми багато чого зробили — обрали вогневі позиції, нанесли їх на карти та планшети, підготували склади з БК та укриття. Однак одним полком перекрити півмільйонне місто нереально.
Наступ на Маріуполь ворог почав зі знищення просто вщент прилеглих до міста селищ Сартана, Піонерське, Бердянське. Ми гадали, що він може атакувати з моря, бо там дуже близька відстань. Однак росіяни пішли суходолом. Мій розрахунок перевели на гаубиці, і ми з них нищили російські колони.
В росіян були дуже величезні втрати. Я навіть думав, що, може, через це припинять наступ. Однак ні, вони почали обстрілювати мирні квартали. Вели просто нищівний вогонь.
Лише один факт. Ми почали працювати по ворожих колонах 28 лютого. А на нашу вогневу позицію перший снаряд впав 5 березня. Тобто вони стріляли не стільки по нас, скільки по житлових будинках та об'єктах цивільної інфраструктури. Принаймні так було на лівому березі.
«Щодо нас, ми багато чого зробили – обрали вогневі позиції, нанесли їх на карти та планшети, підготували склади з БК та укриття», – розповів Геннадій Харченко про підготовку до вторгнення. Фото зроблено 12 лютого 2022 року
— Розкажіть про останні тижні «Азовсталі».
— 21 квітня путін дав наказ шойгу припинити штурм, оточити завод й нікого не випускати. Однак це було сказано лише на камери. Штурми та обстріли не припинялися. Постійно працювали снайпери. Вночі було видно, як вдень, бо вони застосовували освітлювальні снаряди.
Навіть коли оголошували режим припинення вогню, щоб вивести цивільних, все одно по нас гатили. Дуже багато хлопців загинули, виводячи ці групи на евакуацію.
Через постійні обстріли цей місячний пейзаж навколо заводу змінювався докорінно. От нібито домовилися про вивід людей, але не можна йти, бо суцільні завали. Командир «Азову» Денис Прокопенко («Редіс») сказав росіянам, що нам треба час для того, щоб елементарно розчистити проходи, але ті категорично відмовилися та ще й висунули умову — всі переміщення з групами цивільних лише під білим прапором. А потім російська пропаганда говорила, що «азовці» прикриваються цивільними, хоча насправді все було з точністю до навпаки.
Росіяни так само пересувалася з білим прапором. Але в нас і в думках не було використати це, щоб сказати, що вони здаються.
Читайте також: «У мене від ампутацій навіть дах їхав»: лікар-хірург про жахи на початку окупації Маріуполя
Штурмувати завод вони не наважувалися. Вдались до тактики бомбардування з повітря. Ми інколи знали, що очікується масований удар важкої стратегічної авіації. Однак якихось засобів ППО в нас не було. Тому максимум, що могли, це перечекати десь у відносно безпечному місці.
Дуже діставали ці ФАБи. Тоді Арестович, здається, сказав, що вони не несуть загрози, бо на заводі міцні укріплення. Це не так — укріплення руйнувалися вщент. Щонайменше два бункери були зруйновані з величезними втратами саме через влучання ФАБів. Це магазин № 20 і «Бастіон».
Умови були вкрай тяжкі. В нас закінчувалися їжа та вода. Однак особливо критична ситуація була з ліками та наданням допомоги пораненим. Ми облаштували під польовий шпиталь так званий бункер. Часто-густо операції проводили звичайними ножівками або пилами по металу. Ніякої анестезії не було.
Ворог знав, де цей бункер знаходиться, і спеціально намагався його обстрілювати. Час від часу там засипало входи й спалахували пожежі. Важкопоранені не могли самостійно загасити вогонь або вибратися. Командиру полку треба було мати сталеву волю, щоб давати наказ групам висуватися задля рятування поранених. Досі пам’ятаю ці розмови: «Так, просто зараз. Так, під вогнем. Так, попри масований авіаудар».
Так само під вогнем і ми бігали туди, щоб віднести їжу та воду. Ситуація погіршувалася з кожною годиною. Тому всі розуміли, що військового рішення немає й що деблокації не буде. Сподівалися на якийсь дипломатичний вплив. Були певні очікування щодо участі турецької сторони та Червоного Хреста. Однак при цьому ми знали, що очікувати від росіян дотримання власних обіцянок не варто. І от одного разу нам сказали: «Так, буде полон. Заради того, щоб були збережені життя. Але він тимчасовий. Це приблизно три-чотири місяці. А потім вас всіх поміняють». Тому полон ми розглядали як транзит.
«Умови були вкрай тяжкі. В нас закінчувалися їжа та вода. Однак особливо критична ситуація була з ліками й з наданням допомоги пораненим», – розповів Генадій Харченко про перебуваня на «Азовсталі»
Читайте також: «На „Азовсталі“ на очах у мого чоловіка двом хлопцям відірвало ноги», — Наталія Зарицька
— Ви всі одразу потрапили в Оленівку?
— Важкопоранених відправили в Новоазовськ, а всіх решту в Оленівку. Там колись була колонія для малоліток. Однак оскільки її давно не використовували, вона була абсолютно не придатна для утримання такої кількості людей.
Були й неорганізованість, і важкі умови проживання, і проблеми з харчуванням та ліками. А найжахливіше — це вибух в ніч з 28 на 29 липня.
Після цього вибуху мене відправили на деякий час в донецький «республіканський» реабілітаційний центр, потім знову в Оленівку (там, до речі, ситуація змінилася восени 2022 року), пізніше в Горлівку та Макіївку. В рашці я не був. У всіх колоніях були й ці славнозвісні прийомки, і побиття, і знущання. Катування було повсякденною реальністю. Це тривало десь до травня минулого року. Потім якось почало припинятися.
— Тепер про їхнє так зване правосуддя.
— В кримінальних провадженнях московити, як завжди, намагалися все перекласти з хворої голови на здорову. Спочатку ми проходили як свідки, потім підозрювані, в результаті стали обвинувачуваними. Особливо ті, хто воював у складі танкістських або артилерійських підрозділів. Начебто це ми винні в руйнуванні житла маріупольців.
Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі
— Більше ж нікому.
— Так. Ще під прес російської катівної системи потрапили лікарі. Від них вимагали зізнатися, що вони відрізали статеві органи російським полоненим. Слідчі в це щиро вірили.
Мене особисто не катували. А лікарів та танкістів першими повели в штрафний ізолятор. Для їхнього побиття з Горлівської колонії викликали фахівців в цьому питанні.
Щодо суду, ніхто з нас іншого не очікував. Коли ми були на слідчих експериментах, то чули, як слідчим казали, до чого треба вести і які мають бути вироки. Там все поставлено на потік. Ці справи штампують в дуже швидкому режимі. У мене, крім обвинувачень в руйнуванні цивільної інфраструктури, було ще й нанесення тілесних ушкоджень цивільному населенню під час бойової роботи. На цьому базувався вирок.
— Де саме судилище проходило?
— В Донецьку. Це так званий «верховний суд ДНР». Усі хлопці були там засуджені.
Адвокатів нам призначили для проформи. Моя адвокатеса весь час сиділа та грала в якусь комп'ютерну гру на телефоні. А в хлопців з мого розрахунку Ігоря Кіма та Олексія Жирновського були два пенсіонери, які були раді, що їм хоч якісь гроші платять, бо в Донецьку сутужно з роботою. Наприкінці засідання один сказав: «Они же воєнные, они приказ выполняли. Поэтому, пожалуйста, строго их не наказывайте». Це була вся адвокатська робота.
«Я майже рік провів в штрафному ізоляторі»
— Що відчуває людина, якій кажуть, що наступні 25 років вона проведе в тюрмі?
— До речі, спочатку сказали, що 24.
Від нас вимагали ще й зізнань, що начебто ми вбивали мирних людей через ненависть до них. Опонував на «суді», що ні я, ні побратими не відчували ніякої ненависті ні до кого, що нам було байдуже, які політичні переконання в людей, враховуючи в яких складних умовах вони опинилися. Ба більше, ми їх евакуювали й надавали медичну допомогу. А люди, до речі, допомагали нам харчами, якщо мали можливість. Я наполягав на тому, що «Азов» захищав мешканців Маріуполя, а небезпека і загроза для життя якраз були з боку російської армії, оскільки ми бачили, які перепони чинили росіяни, щоб люди не могли виїхати з міста. Коли Ігоря з Олексієм запитали, чи згодні вони з тим, що я кажу, вони відповіли, що підтримують мою позицію. За це мені додали ще один рік.
— Скільки тривав цей процес?
— На все про все пішло два тижні. Кожне судове засідання тривало не більше пів години. При цьому моя адвокатеса постійно скаржилася, що «все так долго тянется». На першому засіданні нам обрали запобіжний засіб, а на другому вже винесли вирок.
Їхнє телебачення дуже полюбляє показувати сюжети про те, що українські військовослужбовці визнають вину у скоєних «злочинах». Але після моєї промови й після того, як хлопці мене підтримали, сюжет про нас не вийшов.
— Ви припускали, що, не дай Боже, доведеться відбувати весь термін?
— Я знав, що рано чи пізно нас поміняють. Навіть був готовий, що ще кілька років проведу у в'язниці. Але ми чітко усвідомлювали, заради чого йшли воювати, знали, що нас підтримують і за нас борються і рідні, і абсолютно незнайомі люди, і держава.
«Ми чітко усвідомлювали, заради чого йшли воювати»,- розповів Геннадій Харченко. Фото зробленоу березні 2022 року
— Після вироку де перебували?
— Ще деякий час в донецькому СІЗО, допоки вирок не набрав так званої законної чинності. Потім перевели в Макіївську колонію, де й утримують засуджених українських військовослужбовців. Там умови були вже більш-менш. Раз на тиждень ми милися, з харчуванням було трошки краще, ніж в попередніх місцях.
Однак дуже діставали воші. Якось їх задавити чи вибити було неможливо, вони були скрізь.
І в Донецькому СІЗО, і в Горлівській колонії було дуже холодно. В нашій камері у вікні не було скла, його якось завішували, але це мало допомагало.
Ми постійно змінювали місце перебування. В тій самій Горлівці я майже рік провів в штрафному ізоляторі.
Читайте також: «На вечерю давали „делікатес“ — немите варене картопляне лушпиння, перемішане з якоюсь незрозумілою рибою»: розповідь про перебування в російському полоні
— Чому?
— Бо «азовець». Вони нас вважають упоротими. Тому одразу вели у штрафний ізолятор.
— Ви один там знаходилися?
— Були також хлопці зі Збройних Сил, однак переважно з «Азову». Нам завжди влаштовували особливо гарячий прийом і дуже палке ставлення.
— Хлопці, які повернулися з полону, розповідали, що серед вертухаїв були й такі, які ставилися до них більш-менш лояльно. Хоча це були поодинокі випадки.
— В нас теж такі були. Однак переважна більшість — це переконані садисти, нелюди з комплексом неповноцінності, які всю свою слабкість зганяли на нас.
— Які були відносини між собою? Нещодавно хлопець, який 20 місяців провів у полоні, розказував, що хлопці сварилися. Нерви здавали через постійні тортури та голод.
— Так само. До полону ми не були готові. Принципово те, що ми одразу визначили між собою, що ні за якими зеківськими поняттями не живемо, а зберігаємо військове побратимство й намагаємось підтримати одне одного.
Переважна більшість лишалася порядними людьми, зберігаючи власну гідність, не зраджуючи честь «азовця» за цигарки або якусь додаткову пайку. Головне, що допомагало вижити, це допомога товаришів, причому навіть коли ти її не просиш. Це дійсно великий психологічний фактор.
— Вам росіяни пропонували співпрацювати?
— Так. І російське громадянство пропонували. Але переважна більшість відмовилась. Нас запитали незадовго до обміну, чи будемо ми лишатися на окупованій території.
— А що за це обіцяли?
— Нічого. Доля зрадників в росії завжди була сумною. Росіяни нищать насамперед тих, хто до них перебіг, хто їх підтримував. З польових командирів-зрадників мало хто лишився живим. Кого не вбили наші спецслужби, вбили росіяни. Так званий добровольчий батальйон імені Богдана Хмельницького, в який нібито увійшли військовополонені-зрадники, вони кинули у бій в саме пекло, просто в м'ясорубку. Тому не слід очікувати винагород за зраду. Про це треба пам'ятати тим, хто має певні сподівання, що 30 срібників йому якось допоможуть.
Зрадників ніхто не любить — ані свої, ані чужі. Росіяни й своїх громадян за людей не вважають. А до зрадників ставлення ще гірше.
— І от нарешті ви на рідній землі. Плакали?
— Я — ні. Але це було неймовірно і дуже зворушливо. Нам видали телефони, і миттєво пішли сотні SMS, привітань, дзвінків. Розгубленість, радість, піднесення, поцілунки, обійми — все одразу. Емоційне збудження було занадто сильне. Просто не знаєш, кого цілувати, кому дзвонити, кому відповідати, кому писати, кому дякувати. Неймовірна радість і дяка усім за дуже щирий прийом.
Читайте також: «Багатьох хлопців не дочекалися дружини», — боєць, який провів двадцять місяців у полоні
— Нещодавно матір одного військовополоненого розповіла, як їм після його повернення довелося боротися з нашою бюрократією. Буквально вимагати кожний документ, довідку, пільгу. Вона дуже обурена. У вас як з цим?
— Без проблем. Документи оформили швидко. Щодо стану здоров’я, у мене лишилися уламки в тілі, були зламані ребра, вибиті зуби. Лікарі дуже уважні до нас. І психологічна реабілітація є, і відновлення, і взагалі у всьому сприяння. Дуже допомагають волонтери. Тому дорікнути через погане ставлення або брак уваги не можу. Навпаки велика вдячність.
— Які картинки будете пам'ятати все життя?
— Знаєте, з власного досвіду скажу, що потім пам'ятаєш лише щось гарне. Мабуть, це властивість нашого мозку — забувати негатив. Але деякі моменти забувати не можна. Якби вчасно були зроблені висновки з іловайської трагедії, не було б маріупольської. Якби не було байдужості або неуваги до деяких аспектів АТО, не було б втрат під час ССО. А якби були певні висновки з часів ССО, не було б вже настільки великих втрат в цю фазу протистояння.
Щодо яскравих вражень, це буде така мозаїка — можу до ранку розповідати. Це насамперед атмосфера того Маріуполя, яким він був до вторгнення. Дуже красиве сучасне місто. Це і перші вибухи, і перші прильоти, і перші поранені та вбиті побратими, і перші вбиті цивільні, і перші полонені, і перші вбиті вороги, і перша знищена бойова техніка, яка заходила в місто, і бої в місті. Тобто просто нескінчена низка якихось маленьких фрагментів, з яких і складається і передвоєнне життя в Маріуполі, і жахи «Азовсталі», і перебування в полоні. Будуть і сумні, і трагічні картинки. Однак попри все переважна більшість спогадів буде позитивною. Це і побратимство, і підтримка, і віра в Перемогу, і скрізь боротьба за життя до останнього.
— У вас дуже цікавий позивний «Терегеря». Що він означає?
— За походженням я запорізький козак. Це родове прізвище нашої родини. Якийсь дуже далекий мій прапрапрадід був записаний під цим прізвиськом ще в козацькому коші. В сім’ї певний час навіть обидва прізвища використовували. Мій дід, коли у школі вчителька викликала його за цивільним прізвищем, навіть не реагував, бо звик, що він Терегеря. Тому, коли треба було брати позивний, подумав, нащо вигадувати якесь красиве слово, яке не має прямого відношення до мене, коли є родинне козацьке прізвище.
— Ви пройшли через надскладні випробування, які не кожен може витримати. Будете повертатися до війська?
— Планую однозначно. Майже всі наші хлопці повернулися. І це також велика додаткова мотивація.
Так, нам сказали, що в нас є право звільнитися з армії. Однак, вже маючи цей досвід, скажу, що саме нам треба повернутися. Знаєте, слід завершити цю справу. Це як з прибиранням квартири. Розпочав — маєш довести до логічного кінця.
Читайте також: «Ми віддаємо життя за майбутнє наших дітей. Однак таких, як ми, вже майже немає. Ми закінчуємося, на жаль», — підполковник ГУР Андрій Савенко
