На нашій планеті лише 14 гір висотою понад 8 тисяч метрів. Там, на екстремальних висотах, людині катастрофічно не вистачає кисню, лютують морози, як в Антарктиді, часто дме ураганний вітер, засипає снігом. Але з кожним роком дедалі більше людей йдуть на восьмитисячники, ризикуючи життям і здоров’ям, витрачаючи чималі гроші на участь в експедиціях.
35-річна киянка Антоніна Самойлова — одна з цих людей. Вона вже двічі підіймалась на Еверест (найвищу гору планети). Їй виявилось під силу й сходження на К2 — восьмитисячник, який альпіністи прозвали «гора-вбивця» через винятково небезпеку підйому. І ось зараз Антоніна стала першою українкою, яка успішно здійснила сходження на Манаслу (8163 метри). Причому спробувала це зробити у надзвичайно ризикований спосіб — на межі людських можливостей.
«Самопочуття різко погіршилось: почалася лихоманка, тряслися руки, я ледь йшла»
— Який момент під час сходження став для вас найемоційнішим? — запитую в Антоніни Самойлової.
РЕКЛАМА
— Коли я відмовилась продовжувати сходження без кисню. Розумієте, атмосфера там розряджена, тому й виникає потреба дихати з портативного кисневого балона. Але на Манаслу я вирішила піднятися без нього, і цим дуже ускладнити собі завдання.
— Навіщо?
РЕКЛАМА
— Щоб довести собі, що я так зможу. Це мало бути моє перше безкисневе сходження на восьмитисячник. Проте вже на маршруті, певно, Бог відвів мене від цієї ідеї.
— Яким чином?
РЕКЛАМА
— Коли ми без кисню піднялися на 6200 метрів, моє самопочуття різко погіршилось: почалася лихоманка, тряслися руки, я ледь ішла.
— Таке з вами сталося через те, що дихали лише розрідженим повітрям?
— Це не єдина причина. Річ у тім, що я пішла на сходження недолікованою.
РЕКЛАМА
— Ви захворіли в експедиції?
— Так. В Непал я приїхала здоровою, захворіла в горах. Тут слід сказати, що перш, ніж йти на вершину, треба акліматизуватися до умов високогір’я. Акліматизація — це коли ми підіймаємося на певні висоти, спускаємося назад до табору, відпочиваємо та вже тоді починаємо основне сходження. Так от, я застудилась саме під час акліматизації — в мене почався гайморит. Повністю вилікувати його та відновитися не вдалося (знаходячись в базовому таборі на висоті 5000 метрів, це дуже складно, хоча я й приймала антибіотики).
— Шкодуєте, що не вийшло дійти до вершини без кисневого балона?
— Зараз зовсім не шкодую. Чому? Поясню на прикладі моєї подруги з Австралії, якій, на відміну від мене, вдалося зробити безкисневе сходження на Манаслу. Але чого це їй коштувало?! Я зустріла її на маршруті, та на власні очі побачила, що вона була схоже на зомбі, плакала.
Тож для себе я вирішила: ніяких нових спроб йти на велику висоту без кисню. Адже, по-перше, я хочу жити, а не загинути в горах. По-друге, піднявшись на вершину, хочу радіти з цього, насолоджуватись навколишньою красою, а не перебувати у стані прострації.
Антоніна під час своєї другої експедиції на Еверест
«Півтори доби ми провели на ногах, без сну»
— Мали з собою оберіг?
— У мене є хрестик, який на 25-річчя подарувала моя матуся, на жаль, вже покійна. Саме його беру в гори на сходження. Але цього разу забула його в Києві, та підіймалась на Манаслу з іншим хрестиком — з тим, з яким ходжу зазвичай. Можливо, тому й захворіла в цій експедиції.
— Ви йшли на вершину Манаслу у складі групи?
— Так, групи: я зі своїм помічником-шерпом і альпініст з Литви, у якого було аж два шерпи.
— Шерп ніс ваші речі?
— Не всі — тільки частину.
— Якою була вага вашого наплічника, коли ви долали останню ділянку маршруту до вершини, йшли на штурм?
— Десь 7−8 кілограмів. П’ять з них — це вага кисневого балона. Ще кілограм важить сам рюкзак. Плюс — літровий термос з чаєм та запасна куртка. Ще прапори, які важать небагато. Помічник ніс більшу вагу, ніж я, бо в його рюкзаку було два кисневих балони — для нього та запасний для мене.
Читайте також: На Евересті через брак кисню люди не розуміють, що творять: киянка розповіла про пережите
— Скільки вам знадобилося часу, щоб пройти від штурмового табору до вершини Манаслу та спуститися з неї?
— Півтори доби — чи то 34, чи то 37 годин. Практично весь цей час ми були на ногах, без сну. В моїй практиці цей штурм видався найдовшим.
— Навіть довшим від ваших штурмів вершини Евересту?!
— Саме так. Слід сказати, що на восьмитисячниках облаштовують чотири висотні табори. Безпосередньо на штурм вершини альпіністи йдуть, як правило, з крайнього, четвертого табору. Але на Манаслу у мене вийшло інакше — ми пішли з третього, а коли досягли вершини, то спустилися звідти зразу до базового табору. Тому й вийшло півтори доби.
— Чому ви так поспішали?
— Тому, що ми підіймалися на Манаслу ледь не останніми серед альпіністів, коли вже закінчувалося погодне вікно (короткий період придатної для сходжень погоди. – Авт.). Тож мусили поспішати.
— Якою погодою зустріла вас вершина?
— Сильним вітром. Але не ураганним — десь 40 кілометрів на годину. Власне 40 — це чимало, проте ще можна терпіти. Так, було холодно, зате — небо чисте, яскраво світило сонце. Ми піднялися на вершину о 7 ранку. Температура там була десь мінус 35. Але, коли починалися пориви вітру, то здавалося, що всі 45 морозу.
— Вдалося уникнути обморожень?
— Я дуже боялась, що в мене будуть галюцинації (високо в горах таке трапляється у багатьох) і що отримаю обмороження (не хочеться втрачати пальці). Власне, за руки сильно не переживала, вони в мене від природи теплі. Навіть на вершину Евересту, де температура мінус 50, я піднялася у шкіряних рукавичках на підкладці (тобто товстих рукавиць на мені не було). З ногами в мене не так добре, вони високо в горах мерзнуть, перестаю їх там відчувати. На щастя, минулося і без обморожень, і без галюцинацій.
— І без порушень сну?
— На жаль, ні. У мене було безсоння. Це поширений «побічний ефект» перебування на великій висоті. А ще чимало людей переживають там панічні атаки — зазвичай ночами. Цього разу таких атак в мене не було. А в інших, хто знаходився поруч, — були. Я особисто переживала панічні атаки на найвищій горі світу Евересті.
— Як проявляються такі атаки?
— Це буває так: ти прокидаєшся серед ночі від того, що не можеш дихати. Намагаєшся глибоко вдихнути повітря, а його наче немає. Точніше, тобі здається, що немає. Оце і є панічна атака. Коли вона стається, можна трошки походити, поки не відчуєш полегшення.
Взагалі, запобігти таким атакам допомагає нормальний сон. Але, як я вже сказала, зі сном там у багатьох виникають проблеми. Спиш уривками, і так щоночі. В результаті поступово втрачаєш сили.
Читайте також: «На висоті здавалося, що поряд із нами трьома йде хтось невидимий»: українські альпіністи підкорили найскладнішу гору Гімалаїв
— Яку символіку ви підняли на вершину?
— Дивіться, цього разу у мене був спонсор — ювелірна компанія. Тож мала три прапори: України, спонсора та синьо-жовтий стяг з зображенням United24 (платформи, яка дає можливість за один клік зробити благодійний внесок на підтримку України з будь-якого куточка світу). А ще зі мною на вершині Манаслу була золота сережка, яку ми розіграли на благодійному вечорі. Всі зібрані гроші підуть на купівлю кисневих концентраторів для поранених українських воїнів. Бо гори мені наочно показали, що кисень — це життя.
Це фото з експедиції Антоніни на найнебезпечнішу гору світу К2
«Взяла в експедицію шкарпетки з підігрівом на акумуляторах»
— В чому особливості амуніції для сходження на такі екстремальні гори, як Манаслу?
— Це найтепліший одяг, який тільки може бути. Тобто комбінезон на пуху з водонепроникної тканини, яка до того ж захищає від вітру. Плюс — дуже тепла пухова куртка. Я сильно переживала за свої ноги (вони часто мерзнуть), тому цього разу купила шкарпетки з підігрівом на акумуляторах (зараз є й такі технічні «дива»). Але на горі я їх жодного разу не вдягнула — чомусь не прийшлися до душі. Йшла в якісних вовняних шкарпетках. У мене їх було 15 пар. На сходженні використала всі. Була взута в спеціальні тришарові черевики.
— Що їли під час сходження?
— Під час штурму (на кінцевій ділянці до вершини) взагалі нічого не їла — не хотілося. А до того, безумовно, їла. Непальська компанія, послугами якої я користуюсь, навіть організувала в другому висотному таборі кухню. Ясна річ, в тих умовах не до кулінарних розкошів: готували запарену окропом локшину, смажений рис. Цього разу трапився комічний випадок: представники компанії принесли в табір сиру курку. Вона якийсь час там висіла. Мені дуже хотілося м’яса або яєць. Сказала: «Я так хочу м’яса!» Вони добре до мене ставляться, тож кинулися готувати ту курку. Дивлюсь на неї, і мені аж страшно — навіть зовні птиця виглядала не надто апетитно. Під час приготування, вона, вибачте, смерділа. Я все ж з’їла два малесенькі шматочки, бо бачила, як ретельно вони її обробляли — оцтом. Мікроби навряд чи вижили.
Читайте також: На гору Казбек на протезах: унікальний проєкт ветерана АТО
— Де на Манаслу ви брали воду для пиття?
— Розтоплювали сніг і… отримували жахливу на смак воду. Фактично це дистилят, адже в ній немає мінеральних солей, мікроелементів, які є в нормальній питній воді. Тому, коли ти пітнієш (а в горах таке буває часто), втрата організмом солей, які виходять з потом, вода не компенсує.
Важливо зазначити, що в горах протягом доби трапляються сильні перепади температур: вночі дуже холодно, мерзнеш, а вдень, коли виходить сонце, ти на пательні. Тобі жарко, ти пітнієш, стає важче йти.
— Кому першому зателефонували після успішного сходження?
— Я написала в нашу сімейну групу, яка називається «Бригада». В неї входять мої сестра, брат і батько. Батько та брат зараз у війську. Тато — безпосередньо на фронті.
Під цим фото з батьком Антоніна написала: «Я змогла зійти на Еверест, бо ти завжди вірив у мене»
Ясна річ, на горі мобільного зв’язку немає. Але організатори сходжень приносять і підключають роутери, тому в базовому таборі є WI-FI, але слабенький.
«Маю свій бізнес. До того ж до великої війни мала хобі-бізнес»
— Скільки відсипалися, коли спустилися з вершини?
— Так вийшло, що не скільки — знову ж таки через те, що ми йшли останніми. Коли спустилися з вершини Манаслу до базового альпіністського табору, я його не впізнала — майже всі намети було вже прибрано. Лишилися тільки два — мій та учасника з Литви, разом з яким я йшла. Наступного ранку ми мали прокинутися дуже рано й вилетіти гелікоптером у столицю Непалу Катманду. В Катманду я також не могла заснути — через перевтому. Мене тоді аж трусило.
— Сходження на гори-восьмитисячники коштують не дешево. Як вирішили фінансові питання?
— Маю свій бізнес. До того ж до великої війни мала хобі-бізнес: купляла квартири, робили ремонти, створювала там інтер’єри та продавала. Зароблені гроші витрачала на Еверест і інші гори. Цього разу, як я вже сказала, у мене був спонсор.
— Як ви стали альпіністкою?
— Випадково. Якось друзі запросили піднятися на Кіліманджаро (найвища — 5895 метрів — гора Африки). Йшла на неї, як туристка — в піджачку. Ледь не отримала обмороження. Врятувало те, що один з учасників сходження дав мені свою запасну куртку. Коли спустилися вниз, я сказала друзям і собі, що це моя перша й остання гора. Але погане з часом забулося, а спогади про хороше лишилися. Тож згодом ми з друзями вирішили піти на найвищу гору Європи Ельбрус. Туди я просто злетіла. А коли в тебе щось добре виходить, то цим надихаєшся і бажаєш продовжувати.
Ще хочу сказати, що зараз ми монтуємо фільм про два мої сходження на Еверест. Під час другої експедиції на цю гору ніч штурму вершини видалася жахливою. Точніше, спочатку вона була нормальною, але згодом, коли ми з моїм відеооператором (його звати Сандро) дісталися висоти 8500 метрів, погода сильно погіршилася — потужніший вітер, сніг, як крупа-січка. Ми йшли доволі швидко, розуміли, що дістанемося вершини ще до світанку. Сандро ледь не плакав, адже в темряві за такої погоди нічого не знімеш. Я його втішала: «Пофіг це відео. Дійдемо, до вершини — і все». Але через погану погоду ми сповільнили темп. В районі сходів Гілларі (найнебезпечніша ділянка маршруту), коли Сандро почав міняти кисневі балони, вітер і сніг раптом вщухли. Настала ідеальна погода, небо звільнилося від хмар, стало видно безліч дуже яскравих зірок. Подивилась на годинник — незабаром світанок. Ми пішли далі вгору. Ще сяяли зорі, але на горизонті вже з’явилася тонесенька помаранчева смужка — сходило сонце. Ми зрозуміли, що обставини складаються на нашу користь, ми зможемо знімати. І дійсно, дісталися вершини на світанку при майже нульовому вітрі, сяяло сонце. Треба розуміти, що на тій висоті навіть в таку погоду температура десь мінус 50. Ми боялися за техніку, але на такому морозі акумулятори дрона та телефону не розрядилися (телефон нам був потрібен для управління дроном). Літальний апарат піднявся в повітря. Його камера зняла, як я розгорнула на найвищій вершині світу прапор України. Це була перша в історії зйомка з дрона над вершиною Евересту.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Раніше «ФАКТИ» розповідали про наймолодшу альпіністку України, п’ятирічну Олександру Канкрову, яка самостійно підкорила Лайлу, одну з найвищих вершин Сванського хребта Центрального Кавказу. Дівчинка нарівні з дорослими витримала суворий 20-денний похід.
На фото у заголовку: Щоб зробити це фото на вершині Манаслу, Антоніна зняла кисневу маску
Фото зі сторінки Антоніни Самойлової в Instagram
