Ведучий марафону «Єдині новини», сценарист документальних проєктів Акіма Галімова «Скарби нації. Україна. Повернення своєї історії» (1+1 Продакшн) Руслан Шаріпов каже, що росіяни завжди намагалися позбавити українців пам'яті. Зараз він працює над другим сезоном поєкту «Українські палаци. Золота доба», зйомки якого розпочнуться вже найближчим часом. У фільмі йдеться про українську аристократію, зруйновані палаци та викрадені росіянами книги, які розкривають багато історичних таємниць.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Руслан розповів про рідних на окупованих територіях, батька в росії та росіян, які століттями крали в українців не тільки скарби, але й історію.
«У 2014 році мій дядько пішов в так званій „ДНР“ працювати водієм військової вантажівки»
— Руслане, у вас татарське прізвище…
— Ні, я не татарин. Думав, що у мене коріння узбецьке, а виявилось, таджицьке. Мій дідусь по батьковій лінії із Самарканда, а батько вже наполовину узбек, наполовину україно-поляк, тому що його мама має польське коріння. По татовій лінії вийшов якийсь неймовірний мікс, а по маминій — чисто українська історія. Діда я свого ніколи не бачив, бо у бабусі на нього, мабуть, була якась образа. Вона не надсилала мені його фото, хоча я просив неодноразово.
Ведучі телемарафону «Єдині новини» Марічка Падалко та Руслан Шаріпов
— А бабусю ви знали?
— Знав, хоча бачились дуже давно — бабуся зі своїм молодшим сином переїхали жити в Донецьку область. Мої батьки розлучились, коли я ще був маленьким. Мама нас з сестрою виховувала сама з середини 90-х. Вона працівник бюджетної сфери, і я досі дивуюся, як вона витягувала двох дітей, коли зарплату не платили по сім місяців. Мама — моя героїня на все життя. Про родину батька знаю небагато. У бабусі двоє синів — мій батько Закір та його брат Бакір. Але коли вони пішли до школи, то бабуся вирішила змінити їхні імена на більш звичні для нашого регіону — Олександр і Борис. І всім вчителям наказувала називати тільки так, аби їм не докучали тим, що вони східної національності, бо в Радянському Союзі був шовінізм. До речі, бабусю насправді звали Розалія, але вона собі також змінила ім’я на Євгенія.
Пізніше я відчув цю фобію і на собі, коли у студентські роки прийшов здавати сорочку в одну з київських хімчисток. Там стоїть літня жінка і звертається одразу на «ти»: «Як твоє повне ім’я?» Я відповідаю: «Шаріпов Руслан Закірович». Їй треба було там якісь папери заповнити. Вона піднімає голову і каже: «Нацмен?» Я навіть не зрозумів на той час, що вона мені сказала. Виходить, бабуся робила правильно, коли перейменовувала синів. Мені дуже подобається ім’я мого батька, і я пишаюся своїм корінням.
— Ваша бабуся досі живе в окупованій частині Донецької області?
— Так, біля Макеєвки. Вона жила у Полтавській області, але вирішила переїхати ближче до молодшого сина у Донецьк. Бабуся з дядьком живуть вдвох. Зараз я не знаю, кого саме вони підтримують, у 2014 році він пішов в так званій «ДНР» працювати водієм військової вантажівки, тому мені не цікаво абсолютно, як у нього справи.
Останній раз я був у бабусі у 2013-му році, якраз перед Майданом. Пам’ятаю, як приїхав і розмовляв усюди виключно українською мовою, а бабуся підходить на другий день і каже: «Ти можеш тут говорити російською?» Це мене сильно вразило. Бо навіть коли після школи я переїхав з рідного містечка на Житомирщині до Києва, говорив тільки українською, хоча багато моїх однокласників переходили на російську. Але для мене то було принциповою позицією. В Києві у 2005 році, коли я заводив нові знайомства, люди, почувши мою українську, чомусь завжди перепитували, чи я раптом не з Івано-Франківська.
Ще у 2008 році був випадок, пов’язаний з мовою, коли я поїхав у Євпаторію (то була моя перша поїздка в Крим). Заходжу в магазин, і жіночка із-за прилавка каже: «Рєбята, а ви аткуда?» Відповідаю: «Ми з Києва», а вона: «А, с Украіни». Коли я це згадую, дуже абсурдно виглядають усі звинувачення, ніби російськомовних притискали. Бо мій мовний досвід показує, що було навпаки.
“Фальсифікація історії з боку росіян – глобальна проблема”, – каже сценарист документальних проєктів «Скарби нації. Україна. Повернення своєї історії» Руслан Шаріпов
— Де зараз живе ваш батько?
— В росії, в Забайкальському краї. Ми інколи спілкуємось телефоном, але політичних тем не торкаємось. І про війну не говоримо. Іноді він каже, щоб я приїздив до нього, ніби там краще, але ж я там був, і там точно не краще. Однак через сильну пропаганду вони вірять, що у них краще.
— Ви спілкуєтесь і досі?!
— У нас відбулась розмова в перші дні великої війни, коли полетіли російські ракети і пішла техніка. Батько сказав, що чув про це, але має зараз піти по справах, тож від нього не було жодного співчуття. Не знаю, з чим це пов’язано, але відсутність навіть мінімальної реакції мене тоді трохи засмутила.
Одного разу він мені телефонує і каже: «Ти не повіриш, стою на кухні, готую і чую твій голос із телевізора». А це була прем’єра документального фільму «Скарби нації», з циклу «Україна. Повернення своєї історії». Там у фільмі був один епізод про Гоголя, який я розслідував. Виявляється, що на російському телебаченні вийшла ціла передача про наш з Акімом Галімовим фільм, де росіяни повирізали найболючіші для них моменти, які ми висвітлили у фільмі.
Зараз Руслан працює над другим сезоном поєкту «Українські палаци. Золота доба». Дениші, Житомирська область
«Козаки точно не були голотою, як їх зображували в книжках»
— Наскільки спотворена наша історія росіянами?
— Це наш третій з Акімом фільм «Скарби нації. Україна. Повернення своєї історії». Фальсифікація історії зі сторони росіян — глобальна проблема. Спочатку нам здавалась ця тема доволі маргінальною. Ми звертались до різних істориків за консультаціями, і вони не робили акцент на тому, що росіяни якимось чином вкрали у нас історію. Кожна країна інтерпретує історію по-своєму. Наприклад, у першій частині був епізод про дружину Ярослава Мудрого Інгігерду, доньку шведського короля. Я поїхав у Швецію, щоб дослідити цю історію. Росіяни кажуть, що її останки лежать в Новгороді, наші вчені доводять, що вона лежить у Києві — і шведи це підтвердили. Інгігерда похована у Києві, це доведено. Це лише один з тисячі прикладів, як росіяни крадуть нашу історію, наших героїв та культуру.
— До цього фільму увійшов і епізод про Каховське водосховище. Що найбільше вразило, коли ви їздили туди на дослідження?
— Що справжні факти про козаків не сходилися з тим, чому нас вчили у школі. Було уявлення, що існувала лише одна Запорізька Січ, на якій жили козаки. Виявилось, що цих Січей було багато. І дві з них пішли під воду, коли будували водосховище. Усі ці Січі несуть й матеріальну культуру. Наприклад, коли розкопували поле Берестейської битви (доба Богдана Хмельницького), знайшли шкіряні чоботи на козаках. Це говорить про їхній статус — вони точно не були голотою, як їх зображували в книжках. Та Січ, яку зараз показують нам у Запоріжжі — це все муляж, вона і близько не стоїть з тим, що може виявитись під час розкопок справжніх Січей. Тому було б круто, якби їх не затопили знову.
За словами Руслана Шаріпова, дві козацькі Січі опинилися на дні Каховського водосховища
— Звідки у росіян така злоба до українців?
— Тому, що ми кращі за них. Якщо подивитись на історію 16−17 століття, у нас кожне село було багатшим, ніж російські міста, і я не перебільшую. Але головна причина — дуже банальна. Про неї говорять всі історики та політологи. Без України росія перестає бути імперією. От вони й бісяться від цього.
— Після нашої Перемоги, ми маємо якось з ними спілкуватись…
— Ні, це неможливо. Я взагалі вважаю, що у програму репарації ми також маємо включити реституцію культурних цінностей. Навіть Ермітаж зберігає чимало награбованого з України. Зараз усі країни цивілізованого світу повертають одна одній багато культурних цінностей, які були незаконно переміщені. Ми маємо вимагати цього, щоб таке більше не повторювалось.
Раніше український журналіст та продюсер Акім Галімов розповів історію своїх батьків, які через російську агресію які втратили свій дім в Криму та Ірпені, а зараз облаштовуються в Ужгороді.
Читайте також: Московити сприймали українську політичну культуру як незвичну і незрозумілу їм: відкрилась виставка «Європейська Україна. Доба Мазепи»
Фото надані Русланом Шаріповим
