На Київщині поховали 34-річну Елеонору Мальцеву — військовослужбовицю, волонтерку та спортсменку, яка загинула 31 липня під час виконання бойового завдання. У той час, коли Елеонора приєдналася до ЗСУ, вона була професійною футзалісткою, грала за відомий жіночий клуб — 10-кратного чемпіона країни «Біличанку» та збірну України з футзалу.
Елеонора сама виховувала сина Тимофія, якому днями виповнилося 14 років. Про те, якою їм запам'яталася Елеонора, «ФАКТАМ» розповіли її друзі та тренер її команди.
«Еля пішла захищати Україну ще до повномасштабного вторгнення»
«Російські окупанти убили Елю, — написав у Facebook у день загибелі Елеонори Олег Банашко. — Елеонора — випускниця Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка, напрям підготовки «Військова картографія». Офіцер ЗСУ.
За родом служби Еля проходила стажування, а за три місяці уже прибула як лейтенант до військової частини, де я проходив службу після завершення навчання.
Елеонора неймовірно добра, щира, розумна і працелюбна дівчина. Я був, в хорошому розумінні, у шоці від цієї Українки, з великої букви. У ній зійшлися кращі якості Жінки. Точніше, Еля сама виплекала їх своєю турботливою і завзятою працею.
Еля найкраща в світі мама, яка подарувала життя сину Тимофію. Так, слів, дійсно, недостатньо. І ніколи не буде достатньо…."
– Я знаю Елю дуже давно, — розповіла «ФАКТАМ» подруга загиблої та колишня футзалістка «Біличанки» Галина. — Ми грали в одній команді й, як кажуть, витоптали не одне поле. Коли Еля прийшла в нашу команду, вона була молодшою за більшість дівчаток, але дуже швидко влилася в колектив. Була дуже працьовитою та наполегливою. Такі люди зазвичай досягають своєї мети. А ще Еля була дуже доброзичливою, з почуттям гумору. Вона, до речі, народилася 1 квітня, і це завжди було приводом для жартів. У нас у команді була ще одна дівчинка, яка народилася цього ж дня, і я весь час казала їм: «Ви — брехня всесвітня». А у Елі на це завжди знаходилась дотепна відповідь…
Після школи Еля вступила до військового інституту. Думаю, це тому, що її батько теж військовий, і вона хотіла піти його стопами. Перші кілька років вона намагалася поєднувати навчання із футзалом, але в якийсь момент це стало неможливим, і їй довелося залишити команду. Але ми підтримували зв'язок, переписувалися. Потім у її житті було багато подій: заміжжя, народження сина. Кілька років вона жила у Чернівцях, але згодом повернулася до рідного Коцюбинського. З чоловіком вони потім розлучилися, і Еля виховувала Тимофія сама. Вона неодноразово говорила, що дуже вдячна батькам, які допомагають із дитиною.
Читайте також: «Ми весь час „на стрьомі“, весь час готові до надзвичайної ситуації»: студент медуніверситету працює медбратом у трьох операційних
Еля пішла захищати Україну ще до повномасштабного вторгнення. Думаючи про це, я так нею захоплювалася. Ця миловидна тендітна жінка мала всередині такий стрижень. Окрім цього, Еля ще й була волонтером. Це можна побачити навіть на її сторінці у Facebook — як вона шукала необхідні для фронту речі, як збирала на них гроші. Як і раніше в нашій команді, на війні вона керувалася принципом — робити все, що у твоїх силах, заради перемоги. І їй це вдавалося.
Востаннє я бачила Елю вже під час повномасштабного вторгнення. Вона ненадовго приїхала додому, і я зустріла їх із сином на вулиці. Еля розповіла, що зараз у відпустці, а до того була на чернігівському напрямку. Сказала, що скоро буде передислокація, і вона поки не знає, куди її далі направлять. Я побажала їй, щоб її оберігав Господь, і щоб поряд був янгол-охоронець… Пам'ятаю Тимофія, який стояв поряд із мамою. 2 серпня йому виповнилося 14 років. Еля дуже хотіла приїхати на його день народження. А вийшло, що 3 серпня її привезли додому у труні.
«Я навчилася робити з посмішкою і бажанням те, що наказали»
– Еля прийшла до нас зовсім ще дитиною, вона була у третьому класі, — розповів «ФАКТАМ» тренер жіночого футзального клубу «Біличанка» Володимир Колок. — Я тоді працював учителем фізкультури у школі у Коцюбинському та збирав команду з маленьких дівчаток. Еля прийшла — і з першого ж тренування почала грати. І це при тому, що раніше вона ніде не грала та не тренувалася. Їй це давалося набагато краще, ніж багатьом іншим дівчаткам.
Читайте також: Тіло повернули лише зараз: у Львові попрощались із командиром гелікоптера, який літав на «Азовсталь»
З нею було легко працювати ще й через її характер — вона була весела, життєрадісна, доброзичлива. Я називав її «Эля — первое апреля». Вона була дуже ввічливою та компанійською. Але при цьому вміла постояти за себе. У неї з дитинства було загострене почуття справедливості. Якщо вона бачила, що щось не так, не мовчала — завжди ставила запитання, готова була відстоювати свою позицію. Ці якості були в неї з дитинства — і, гадаю, саме тому вона пішла захищати свою країну, яку дуже любила.
Вступивши у військовий інститут, Еля продовжувала ходити на наші тренування. Не раз приходила у військовій формі, через що навіть траплялися проблеми з вахтерами. Ті дивувалися — мовляв, що за солдат тут ходить? Вона була дуже різнобічною та талановитою людиною. І дуже стійкою, витривалою. Еля, до речі, грала у першому матчі жіночої футзальної збірної під егідою Федерації. Ми довго йшли до цього і це був дуже пам'ятний матч, під час якого наша збірна перемогла збірну Узбекистану (тодішніх чемпіонів Азії) з рахунком 7:1. І таких знакових моментів у нас з Елею було чимало.
Після того, як вона пішла з команди, ми переписувалися. Коли вона, як волонтер, збирала гроші на потреби армії, я завжди приєднувався до збору. Я дійсно вірив у те, що з нашою Елею буде все гаразд, що вона, як завжди, досягне своєї мети. Я й досі не можу говорити про неї в минулому часі.
Більшість дописів Елеонори у Facebook — це збір коштів на потреби ЗСУ. Елеонора часто писала про побратимів, набагато рідше — про себе. Але кілька дописів все ж таки були про неї саму. І про її сина.
Читайте також: Чемпіон України загинув на війні з росією, сиротами стали двоє синів
«Дитина, яка росте в сім'ї де батько/ки військові має зовсім інше життя. Мій син має вже не дитячий стаж за свої 11 років, він 4 рази міняв садочок і 7 разів переїздив зі школи в школу, і я мовчу за те скільки разів приїжджала бабуся чи дідусь та сиділи з ним поки я на виїзді. І син лишив друзів, за якими сумує. Він каже так: «Мамо, я пишаюсь, що ти військова! Військові нас захищають! Я потерплю, скільки треба, поки ти будеш у відрядженнях, бо ти захищаєш мене, нашу землю і наш народ…» — написала Елеонора у квітні 2021 року.
Елеонора зі ще маленьким сином
А цей допис Елеонора написала 1 квітня 2023 року, у свій останній день народження:
«34 — коли ці роки пролетіли… 17 років цивільного (дитячого) життя, 8 з яких в професійному спорті. От ці 8 років загартували мене на все життя, дякую Володимиру Колоку та моїй команді за це!
Потім, з 17 років, ЗСУ, із них ще 3 роки в спорті, але вже рівень почала втрачати, армія і спорт не поєднуються. 9 років війни…
Коротко про життя крайніх 9 років — воно не моє, я не роблю, що хочу і про що мрію, я навчилась робити з посмішкою і бажанням те, що наказали! Я навчилась з постійного моря поїздок брати позитив. Війна подарувала і дарує мені друзів і нажаль частково їх забирає — як у військових, які захищають країну, а не відсиджуються. Я набрала багаж і тележку військових знань завдяки моїм наставникам (яких я відмітити не можу, але коли вони читають, то знають, що це про них) і дякую моїм військовим друзям, які постійно розказують, як у них на війні — це вчить військовій справі, як треба/не треба робити.
Мої батьки — моя опора, виростили мені синочка, за що я безмежно вдячна! Синочок то вже сам опора, вже для всіх. Без них я би не досягла всього, що маю в ці 34 роки. Їх люблю більше за всіх!
Зараз єдине бажання, як і у вас, швидше перемогти ворога і зберегти побільше життів наших мужніх побратимів".
Допомогти рідним Елеонори можна тут.
Також друзі загиблої військовослужбовці зареєстрували петицію про присвоєння їй звання Героя України та будуть вдячні всім, хто її підпише.
Раніше «ФАКТИ» публікували розповідь Катерини Редькіної про її чоловіка, пілота Тараса Редькіна, який загинув, відвівши літак від селища.
