© little_klein/unsplash Російський автократ після бунту найманців боїться свого оточення не менше, ніж члени цього оточення бояться його. Це було незабутнє політичне видовище. 21 лютого 2022 року, напередодні повномасштабної війни Росії проти України, Владімір Путін провів телевізійне засідання Ради національної безпеки Росії. Він попросив членів Ради заявити, чи підтримують вони визнання Москвою незалежності сепаратистських «республік» на українському Донбасі. Постановочна подія залишила враження самотнього, божевільного царя, який зневажливо ставиться до своїх радників. Вони бояться його, відчайдушно намагаючись йому догодити. А він принижує їх просто заради задоволення. «Реакція Кремля на нещодавній бунт Євгенія Прігожина змушує нас повторно оцінити цю картину. Не Путін, а «колективний Путін» (містична фігура, що включає, серед іншого, Аляксандра Лукашенку) визначив результату кризи. Путін-індивідуум був розлючений і принижений зрадою «Вагнера», він вийшов в ефір телебачення, погрожуючи «бути суворим». Але «колективний Путін» дійшов висновку, що було б мудріше провести переговори з заколотниками і знайти стратегію виходу», – пише в статті для Financial Times експерт австрійського «Інституту гуманітарних досліджень» Іван Крастєв. Тепер стало також відомо, що Путін зустрівся з Прігожиним та іншими командирами «Вагнера» 29 червня. Для людини, одержимої ідеєю зради і зрадництва, це була гірка пігулка, яку треба було проковтнути. «Що ж змінилося? Перш за все, відносини між Путіним і російськими елітами. Тепер він боїться їх не менше, ніж вони його. Він боїться не стільки їхнього голосу, скільки того, що вони відвернуться. Багато хто з його найближчих соратників звинувачує його особисто в нинішньому стані справ. Саме рішення Путіна використати конкуренцію між «Вагнером» і Міноборони призвело до того, що «Вагнер» пішов на Москву», – зауважує автор. Бунт Прігожина виявив центральне протиріччя кадрової політики Путіна. Для перемоги у війні йому потрібні амбітні, безжальні лідери, такі як ватажок «Вагнера». Однак, щоб убезпечити свою владу і гарантувати єдність еліт, йому потрібно спиратися на нехаризматичних діячів, таких як міністр оборони Сєргєй Шойгу і начальник Генштабу генерал Валєрій Герасимов. Страх перед «ефектом Жукова» – появою популярного генерала військового на кшталт радянського полководця, який захопив нацистський Берлін, – пояснює, чому Прігожину довелося піти. Громадськість могла розглядати таку фігуру як альтернативу Путіну. «Секрет колоніальних воєн полягає в тому, що вони можуть бути успішними лише тоді, коли про них забувають. Війна Путіна не виняток. Його наполягання на тому, що бойові дії в Україні – це нібито спеціальна військова операція, а не справжня війна, було спробою запевнити росіян, що в їхньому житті насправді нічого не змінилося. Але насправді змінилося все. Найманці Вагнера зруйнували фасад нормальності, який був дуже важливий для Кремля», – пише Крастєв. Він додає, що тепер не достатньо просто захищати рівень життя, щоб переконати росіян, що їм немає про що турбуватися. Всі перевороти починаються зі змови. Невдалі перевороти закінчуються параноєю. Тому логічно очікувати кардинальних змін у верхах Кремля. Але ці очікування можуть виявитися помилковими. Чистки на нижчих рівнях спецслужб неминучі, але неясно, чи ризикне Кремль піти на зміни вище. У перший рік війни проти України зміни на верхівці московської ієрархії були дуже сильно обмеженими. І хоч війни зазвичай приводять до влади амбітних і часто безжальних лідерів, які добре зарекомендували себе в боротьбі, з лютого 2022 року в путінській ієрархії піднялися лише дві групи. Це сини старих друзів Путіна і його ад’ютанти – коротше кажучи, ті, хто вважається лояльним і кого лідер знає особисто. Стабільність взяла гору над потребою в більш ефективному лідерстві. «Тепер, після заколоту «Вагнера», Путін стоїть перед складним вибором. Він навряд чи може відправити у відставку військове керівництво Росії, не визнавши, що Прігожин мав рацію. Але навряд чи він зможе виграти війну з цим керівництвом. Повстання «Вагнера» посилило «колективного Путіна»», – вважає експерт. Різне сприйняття заколоту в Росії і за її межами проливає світло на його непередбачувані наслідки. У той час як більшість росіян були налякані перспективою громадянської війни, а рейтинги Прігожина впали, новий консенсус на Заході полягає в тому, що будь-яка зміна влади в Росії – це можливість, оскільки будь-який інший лідер незалежно від його політичних поглядів матиме більше шансів зупинити війну. Related video Крастєв застерігає, що не варто розцінювати похід Прігожина на Москву як передвісника кінця режиму Путіна, це означало б видавати бажане за дійсне. Але було б і помилкою нехтувати його значенням. Бунт найманців сигналізує про перехід влади від «Путіна-царя» до «колективного Путіна».
